Засудження за дифамацію адвоката, що представляв інтереси вдови судді Боррела, було непропорційним втручанням у його право на свободу вираження поглядів

Основні факти

Заявник, Олівер Моріс, є громадянином Франції, що народився у 1960 році та живе у Парижі. Він – адвокат, який представляє пані Боррел, вдову французького судді Бернарда Боррела, мертве тіло якого було знайдено 19 жовтня 1995 року за 80 кілометрів від міста Джибуті.

У 1997 році для французького судового розслідування смерті були призначені судді М. та  Л. Л. 21 липня 2000 року, внаслідок подання паном Морісом та його колегою апеляційної скарги, апеляційний суд Парижу відмінив рішення суддів, у якому вони відмовилися організувати виїзне відтворення за участі цивільних сторін, а також відсторонив цих суддів від справи та передав її новому слідчому судді, судді П. Новий суддя склав звіт від 1 серпня 2000 року з наступними зауваженнями: відеозапису, зробленого у Джибуті у березні 2000 року протягом виїзного відтворення суддів та експертів, не було у файлі судового розслідування, який йому направили, запис не було зареєстровано як доказ; згодом суддя М. передав йому у відповідь на запит касету в конверті, що був підписаний ім’ям цього судді як адресата разом із карткою, підписаною та адресованою їй прокурором з Джибуті; в цій картці було використано розмовну мову (форма на «tu») і в ній обмовлялись місіс Боррел та її адвокати, які звинувачувались в «оркеструванні їхньої маніпуляції», й вона завершувалась словами «З найкращими побажаннями, Джама».

6 вересня 2000 року пан Моріс та його колега написали листа до Міністра юстиції Франції, в якому скаржились на недоліки, вказані суддею П. у його звіті, і на ведення справи суддями М. та Л. Л. як на таке, що «повністю розходиться із принципами неупередженості та справедливості». Адвокати вимагали розслідування Генеральної інспекції судових служб, щоб «пролити світло на численні недоліки виявлені в ході судового розслідування». Наступного дня, витяги з цього листа разом із заявами пана Морріса журналісту були включені до статті в газеті «Le Monde», в якій зазначалося, що адвокат місіс Боррел «сильно розкритикував» Міністру юстиції суддю М., звинувачуючи її, зокрема, у поведінці, що «повністю розходиться із принципами неупередженості та справедливості». Далі стаття повністю цитувала «написану від руки та досить дружню записку» від прокурора Джибуті до судді М., що продемонструвало для адвокатів «всю глибину потурання, що має місце між прокурором та французькими суддями». В статті також містилось посилання щодо дисциплінарних проваджень проти судді М., які розглядалися Національною комісією з юридичних послуг, зокрема, за зникнення документів з файлу у справі «Саєнтологія». Пан Моріс, який представляв цивільні сторони і в цій справі, добився відсторонення судді М. від розслідування, а у 2000 році – рішення суду проти держави за грубу недбалість зі сторони судової служби стосовно зникнення файлу «Саєнтологія» з офісу судді М.

У жовтні 2000 року судді М. та Л. Л. подали кримінальний позов до керівника видавництва «Le Monde», до журналіста, який написав статтю, а також до пана Моріса, звинувачуючи їх в публічному поширенні дифамації про держслужбовця. В 2008 році пан Моріс був визнаний Апеляційний судом Руана винним у співучасті в цьому правопорушенні в повній мірі. Йому наказали сплатити штраф в розмірі 4 000 євро та 1 000 євро судді М. на покриття її витрат, додатково до відшкодування шкоди в розмірі 7 500 євро кожному із суддів, які мають бути сплачені разом із двома іншими відповідачами, а також зобов’язали опублікувати оголошення в «Le Monde».

Касаційний суд в своєму рішенні від 10 листопада 2009 року відхилив скаргу пана Моріса на підставі закону, встановивши, зокрема, що прийнятні межі свободи вираження поглядів через критику дій суддів булі перевищені. Склад суду відрізнявся від попередньо оголошеного сторонам. В ньому брав участь суддя  Ж. М., що стало підставою скарги заявника, оскільки 4 липня 2000 року цей суддя на загальному зібранні суддів Паризького трибуналу високої інстанції, висловив свою підтримку судді М. у контексті дисциплінарного провадження щодо її розгляду справи «Саєнтологія».

Скарги, процедура та склад Суду

Посилаючись на §1 статті 6 (право на справедливий суд) Європейської конвенції з прав людини, пан Моріс стверджував, що Касаційний суд не вирішив його справу справедливо та неупереджено, через те, що суддя Ж. М. був у складі суддівської колегії. Він також заявляв, що його засудження за співучасть в поширенні дифамаційних відомостей порушило його право на свободу вираження поглядів, передбачених статтею 10 Конвенції.

Заява була подана до Європейського суду з прав людини 7 травня 2010 року.

В рішенні від 11 липня 2013 року Суд одноголосно вирішив, що мало місце порушення §1 статті 6, а також встановив більшістю голосів, стаття 10 не була порушена.

3 жовтня 2013 року містер Моріс звернувся із вимогою про передачу справи на розгляд Великої палати, відповідно до статті 43 Конвенції (Передача справи на розгляд Великої палати). 9 грудня 2013 року колегія великої палати задовольнила цю вимогу. Слухання відбулося в Страсбургу 21 травня 2014 року.

Раді адвокатів та юридичних товариств Європи, Паризькій асоціації адвокатів, Національній раді адвокатів та Конференції голів французьких адвокатів був наданий дозвіл вступити в письмову процедуру в якості третіх сторін (§2 статті 36 Конвенції).

Рішення було винесено Великою палатою в кількості з 17 суддів у наступному складі:

• Дін Шпільманн (Люксембург), Голова,
• Джосеп Касадеваль (Андорра),
• Гвідо Раймонді (Італія),
• Ізабель Берро (Монако),
• Інета Зіемеле (Латвія),
• Джордж Ніколау (Кіпр),
• Луїс Лопес Герра (Іспанія),
• Мір’яна Лазарова Трайковська (Колишня Югославська республіка Македонія),
• Енн Пауер-Форд (Ірландія),
• Здравка Калайджіева (),
• Джулія Лаффранке (Естонія),
• Ерік Мос (Норвегія),
• Андре Потоцкі (Франція),
• Йоганнес Сілвіс (Нідерланди),
• Валеріу Грицко (Республіка Молдова),
• Ксенія Туркович (Хорватія),
• Егідюс Куріс (Литва),

а також Йоган Каллеварт, заступник Секретаря суду

Рішення суду

• 1 статті 6

Суд почав із з’ясування того, що містер Моріс визнав, що не було встановлено, що суддя Ж. М. виражав будь-які особисті упередження проти нього. Разом з цим, він стверджував, що сама присутність Ж. М. у складі суддів створила ситуацію, яка підтвердила його побоювання про брак неупередженості. Таким чином, Суд дослідив справу з позиції тесту об’єктивної неупередженості, розглянувши питання чи можуть сумніви пана Моріса розглядатися як об’єктивно виправдані у тих обставинах.

По-перше, мова, яку у 2000 році використав суддя Ж. М. щодо своєї колеги, судді М. – тієї самої судді, чия скарга призвела до кримінального провадження проти містера Моріса, – могла викликати сумніви у відповідача щодо неупередженості «трибуналу», який слухав справу.

Суд наголосив на дуже особливому контексті справи, що стосувалася адвоката та судді, обоє з яких брали участь в судове розслідування двох особливо гучних справ: справи Боррела, в контексті якої пан Моріс зробив оспорювані зауваження, та справи «Саєнтологія», що стала підставою для публічних зауважень Ж. М. на підтримку судді М.

Суд, відзначивши, що пан Моріс був засуджений на підставі скарги судді М., зауважив, що рішення Апеляційного суду саме по собі прямо встановило зв’язок між зауваженнями містера Моріса у справі Боррела та обставинами справи «Саєнтологія», роблячи висновок, що це наштовхує на думки про існування особистої неприязні з боку містера Моріса до судді М. Це було точно таке ж рішення, яке оскаржувалось паном Морісом на підставі закону і яке було розглянуто колегією Касаційного суду, в яку входив суддя Ж. М.

Окрім цього, оскільки пана Моріса не поінформували про те, що суддя Ж. М. буде входити до складу колегії, і він не мав причини вважати, що так буде, він, таким чином, не мав можливості оспорювати присутність судді Ж. М. або робити будь-які заяви щодо питання неупередженості.

Суд визнав, що побоювання містера Моріса можуть розглядатись як об’єктивно виправдані і що мало місце порушення §1 статті 6.

Стаття 10

Не оскаржувалось те, що засудження пана Моріса становило втручання у здійснення ним свого права на свободу вираження поглядів, передбаченого Законом про свободу преси від 29 липня 1881 року, та з метою захисту репутації або прав інших осіб.

Статус заявника як адвоката і дебати щодо питання суспільного інтересу

Пан Моріс посилався на право адвокатів захищати своїх клієнтів через пресу. Суд нагадав свою прецедентну практику про те, що необхідно розмежовувати ефект, який справляється, коли адвокат говорить в або поза залою судових засідань. Зауваження, зроблені у залі судових засідань, там і залишаються та гарантують високий рівень толерантності до критики. В інших випадках адвокати повинні уникати зауважень, які призводять до необґрунтованих особистих нападів, що не мають прямого відношення до фактів справи. Дійшовши до такого висновку щодо цієї справи, Суд не побачив, як зауваження пана Моріса могли прямо посприяти вирішенню завдання із захисту його клієнта, пані Боррел, оскільки судове розслідування до того часу було ввірене іншому судді, якого не критикували.

Пан Моріс також посилався на своє право робити внесок до суспільно важливих дискусій. Суд взяв до уваги, що його зауваження, які стосувалися функціонування судової влади та вирішення справи Боррел, підпадали під контекст таких дискусій, оскільки суспільство мало законний інтерес, щоб бути поінформованим про кримінальні провадження. У цьому контексті, органи влади мали особливо вузьку свободу розсуду, коли справа торкнулась обмеження свободи вираження поглядів. Тим не менше, Суд наголосив, що адвокати не можуть бути прирівняні до журналістів. В той час, як адвокати займають особливе місце при здійсненні судочинства, що робить їх безпосередніми свідками будь-яких недоліків, вони не можуть прирівнюватись до журналістів, оскільки вони не є зовнішніми свідками, які мають на меті інформування суспільства, а є прямо залученими до захисту сторони.

Фактична база оскаржуваних зауважень та контекст справи

Суд взяв до уваги, що зауваження пана Моріса були оціночними судженнями і, як так, не підлягають доведенню, однак, незважаючи на це, повинні мати достатню «фактичну базу». Суд встановив, що в цій справі така база існувала. Спершу було встановлено, що важлива складова доказів, а саме – відеозапис, зроблений у Джибуті, не була направлена разом із файлом справи новому слідчому судді, який подав звіт, щоб зареєструвати цей факт. До того ж, після того, як касета була передана останньому суддею М. на йому вимогу, суддя П. зробив певну кількість фактичних спостережень, які стосувались, зокрема, відсутності доказів, скріплених печаткою, а також присутності власноручно підписаної картки, що свідчить про певні дружні відносини між прокурором Джибуті та суддею М., в якій звинувачуються адвокати цивільних сторін в «оркеструванні маніпуляції». У зв’язку з цим, Суд наголосив, що не лише органи влади Джибуті з самого початку підтримали теорію самогубства, але і ряд представників держави були особисто залучені до подальшого розслідування. І нарешті, пан Моріс діяв у межах своїх повноважень як адвокат у двох резонансних справах, в яких суддя М. була слідчим суддею, і в обох із них апеляційними судами було виявлено недоліки, внаслідок чого на вимогу пана Моріса суддя М. була відсторонена від їх ведення. Пан Моріс також забезпечив рішення про відповідальність Франції за неналежне функціонування судової системи у справі «Саєнтологія». Що стосується зауважень містера Моріса, то вони мають тісний зв’язок із фактами справи і не є ані завідомо неправдивими, ані безпідставними.

Щодо передумов справи, які завжди беруться до уваги у справах за статтею 10, то вони можуть пояснюватись не лише поведінкою слідчих суддів та відносинами пана Моріса з одним з них, але й особливою історією справи, її міждержавним виміром та істотним висвітленням у ЗМІ. І хоча цей специфічний контекст мав вагоме значення, Апеляційний суд надав широкі межі мові, використаній паном Морісом. Суд врахував, що зауваження пана Моріса не можуть бути звужені лише до вираження його особистої неприязні до судді М. або ворожих стосунків між двома особами, оскільки вони підпадають під широкий контекст, що включає в себе іншого адвоката та іншого суддю (Л. Л.). Окрім цього, в той час, як зауваження пана Моріса відображали деяку ворожість, вони стосувалися заявлених недоліків у судовому розслідуванні – питанні, до якого адвокат повинен мати змогу привернути увагу суспільства.

Підтримка авторитету судової влади та використання доступних засобів

Уряд посилався на факт, що судді не могли відповісти, оскільки вони були зв’язані обов’язком розсуду. Суд взяв до уваги, що хоча може виявитися, що через зазначене їх необхідно захищати від серйозної шкоди та необґрунтованих нападів, однак це не повинно призвести до ефекту заборони вираження своїх поглядів шляхом оціночних суджень з питань суспільного інтересу, які ґрунтуються на достатній фактичній базі і які пов’язані з функціонуванням судової системи. В цій справі межі прийнятної критики щодо членів судової влади, частини наріжної інституції держави, були ширшими за межі у справах звичайних громадян, а оскаржувані  коментарі, таким чином, могли спрямовуватись проти суддів. Незважаючи на це, Суд підкреслив потребу підтримувати авторитет судової влади та забезпечити відносини, основані на взаємних ввічливості та повазі між різними супротивниками судової системи.

Далі Уряд посилався на аргумент, що пан Моріс повинен був використати доступні юридичні засоби, а не пресу, щоб вирішити проблеми, з якими він зіткнувся. Суд зазначив, що звернення з цього питання до Відділу обвинувачень Паризького апеляційного суду продемонструвало, що першочерговим наміром пана Моріса було вирішення питання з використанням доступних засобів, але на тій стадії Відділ обвинувачень більше не мав змоги розглядати такі скарги, оскільки він вже передав справу суддів М. та Л. Л. Більш того, вимога про проведення розслідування, направлена Міністру юстиції, не була правовим заходом, а лише вимогою адміністративного розслідування за умови надання на це рішення Міністра.

Далі Суд зазначив, що проти пана Моріса не було порушено дисциплінарне провадження.

Накладені санкції

Суд взяв до уваги природу та суворість накладених санкцій. Він нагадав, що навіть відносно малий штраф буде мати охолоджувальний ефект на здійснення права на свободу вираження поглядів. Накладення санкції на адвоката також може мати певні наслідки, прямі (дисциплінарні провадження), або непрямі (за умов, наприклад, їхнього зображення або впевненості, закладеної у них суспільством та їхніми клієнтами). Суд зазначив, що покарання пана Моріса не обмежилось кримінальним засудженням: накладені на нього санкції мали певну важливість, а його статус як адвоката навіть був використаний для того, щоб виправдати більшу суворість.

Зважаючи на викладене вище, Суд вирішив, що рішення суду проти пана Моріса може бути визначеним як непропорційне втручання у його право на свободу вираження поглядів, а відтак, він визнав, що мало місце порушення статті 10.

Стаття 41 (справедлива сатисфакція)

Суд постановив, що Франція мала заплатити пану Морісу 4 270 євро як компенсацію матеріальної шкоди, 15 000 євро як моральну шкоду та 14 400 євро за його судові витрати.

Окремі думки

Судді Ніколау і Куріс висловили окремі думки. Ці думки додаються до рішення.

Рішення доступне англійською та французькою мовами.

Примітки

[1] Рішення Великої Палати є остаточними (ст. 44 Конвенції)

Усі остаточні рішення передаються Комітету Міністрів Ради Європи для нагляду за їх виконанням. Більше інформації про процес їх виконання можна знайти тут: www.coe.int/t/dghl/monitoring/execution.