Європейський суд з прав людини 3 вересня 2015 року виніс рішення у справі Сороу проти Естонії (Sõro v. Estonia), в якому визнав порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що передбачає право на повагу до приватного життя особи.
Пан Михаіл Сороу звернувся до суду із заявою, в якій стверджував, що публікація в естонській офіційній газеті інформації про те, що у радянські часи протягом 11 років він працював водієм для співробітників Комітету державної безпеки (КДБ) СРСР, заподіяла шкоди його репутації і становила незаконне втручання в його право на приватність. Відповідна публікація була здійснена на підставі Закону «Про реєстрацію та розкриття осіб, що служили або співпрацювали з розвідувальними або контррозвідувальними органами служб безпеки або збройних сил держав, що здійснювали окупацію Естонії».
На думку Європейського суду, втручання в право заявника не було пропорційним меті захисту національної безпеки, оскільки передбачені заходи не були належним чином індивідуалізовані. Зокрема, відповідний закон не здійснював розмежування між різними рівнями співпраці з органами та не враховував специфічні функції і роль кожної особи в діяльності таких органів. У зв’язку з цим, технічні працівники, які лише обслуговували відповідні органи, прирівнювались до осіб, які безпосередньо виконували функції окупаційної влади.
Крім цього, публікація була здійснена лише через 13 років після здобуття Естонією незалежності. На думку Суду, навіть якщо певні загрози для національної безпеки могли існувати з боку колишніх працівників силових органів держав-окупантів, з часом такі ризики зменшуються. Національні органи не навели жодного доказу того, що пан Сороу міг становити таку загрозу на момент здійснення публікації.
Європейський суд також зауважив, що хоча сам закон не передбачав щодо заявника жодних обмежень, проте здійснена на його основі публікація призвела до погіршення стосунків заявника з колегами по роботі і врешті стала причиною його звільнення. На підставі цього, Суд дійшов висновку, що втручання в право заявника на повагу до приватного життя мало серйозні негативні наслідки для його репутації, які не були співрозмірними легітимній меті захисту національної безпеки, а тому мало місце порушення Конвенції.
Водночас, троє із семи суддів, що приймали рішення у справі не погодились із позицією більшості. Зокрема, у своїй спільній окремій думці судді зауважили, що суд не здійснив повноцінного аналізу контексту, в якому відбувалось втручання, і наслідків такого рішення для естонського суспільства. Суд порушив принцип субсидіарності і «свободи розсуду» держави, не залишивши для національних органів можливості самостійно вирішувати делікатні моральні та історико-політичні питання, у тому числі, запроваджувати особливі декомунізаційні заходи для забезпечення соціальної справедливості та стабільності демократії.
Меншість суддів також зауважили, що суд не належно проаналізував зв’язок між звільненням заявника та публікацією інформації про його роботу на КДБ СРСР, адже автобусна компанія, де працював пан Сороу, мала усю інформацію про його попереднє місце роботи, а оприлюднення цих відомостей не отримало жодного медійного розголосу у інших ЗМІ.
Крім цього, Європейський суд також не врахував, що публікація відомостей про особу здійснювалась лише у випадку, якщо вона раніше добровільно протягом встановленого строку не зізналась уповноваженим органам про свою роботу на силові структури держав-окупантів. При цьому, більш суворі обмеження (такі як, наприклад, право бути обраним до органів влади) стосувались лише чітко визначених осіб, які виконували активні функції у відповідних органах.
Таким чином, на думку суддів, не було причин визнавати публікацію відомостей про заявника, що по суті було лише формою морального засудження співпраці з тоталітарними режимами у найм’якшому вигляді, діями, що суперечать цінностям Конвенції.
З повним текстом рішення (англ. мовою) можна ознайомитись на сайті ЄСПЛ.
