У справі «Праґер і Обершлік проти Австрії» Європейський суд з прав людини, засідаючи палатою – згідно зі статтею 43 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – «Конвенція») та відповідними положеннями Регламенту Суду А , — в складі наступних суддів:

Р. Рюссдаля (R. Ryssdal), Голови Суду,

Ф. Ґьольчюклю (F. Golcuklu),

Ф. Матчера (F. Matscher),

Л. Е. Петтіті (L.-E. Pettiti),

К. Руссо (С. Russo),

3. К. Мартенса (S. K. Martens),

Р. Пекканена (R. Pekkanen),

Ф. Біджі (F. Bigi),

Є. Макарчика (J. Makarczyk),

а також Г. Пецольда (Н. Petzold), Секретаря Суду,

і після нарад за зачиненими дверима 24 листопада 1994 року і 22 березня 1995 року постановляє наступне рішення, ухвалене 22 березня 1995 року:

ПРОЦЕДУРА

1. Європейська комісія з прав людини («Комісія») передала справу на розгляд Суду 15 квітня 1994 року в межах тримісячного терміну, що його передбачає пункт 1 статті 32 і стаття 47 Конвенції. Справу було розпочато за заявою (№ 15974/90) проти Республіки Австрія, що її 21 грудня 1989 року подали до Комісії відповідно до статті 25 Конвенції двоє австрійських громадян — пан Міхаель Праґер (Michael Prager) і пан Герхард Обершлік (Gerhard Oberschlick).

У своєму запиті Комісія посилалася на статті 44 і 48 та на заяву Австрії про визнання обов’язкової юрисдикції Суду (стаття 46). Метою запиту було одержати рішення стосовно того, чи свідчать обставини справи про порушення державою-відповідачем своїх зобов’язань за статтями 10 і 14 Конвенції.

У відповідь на запит, зроблений відповідно до пункту 3 (d) правила 33 Регламенту Суду А, заявники повідомили про свій намір взяти участь у розгляді справи в Суді і призначили адвоката, яких їх представлятиме (правило 30). Го¬лова Суду дав дозвіл зазначеному адвокатові користуватися німецькою мовою (пункт 3 правила 27).

До складу утворюваної палати увійшли за посадою пан Ф. Матчер як суддя, обраний від Австрії (стаття 43), і пан Р. Рюссдаль як Голова Суду (пункт 3 (b) правила 21). 26 квітня 1994 року в присутності Секретаря Голова шляхом жеребкування призначив інших сімох членів Палати, а саме: пана Ф. Гьольчюклю, пана Л. Е. Петтіті, пана К. Руссо, пана 3. К. Мартенса, пана Р. Пекканена, пана Ф. Біджі і пана Є. Макарчика (стаття 43 Конвенції наприкінці і пункт 4 правила 21).

Як Голова палати (пункт 5 правила 21), пан Рюссдаль, діючи через Секретаря, провів із представником австрійського уряду («Уряд»), адвокатом заявника і представником Комісії консультації з питань організації судових слухань (пункт 1 правила 37 і правило 38). Відповідно до виданого після того розпорядження, Секретар прийняв меморандум Уряду і заявника 16 вересня і 6 жовтня 1994 року, відповідно, 25 жовтня 1994 року Комісія представила різні документи, з запитом щодо яких до неї звернувся Секретар за вказівкою Голови. 28 жовтня Секретар Комісії повідомив Секретареві Суду, що представник Комісії подасть свої зауваження під час слухання справи.

5. 25 серпня 1994 року Голова Суду дозволив, відповідно до пункту 2 правила 37, подати свої письмові зауваження з приводу окремих аспектів даної справи двом міжнародним правозахисним організаціям — «Стаття 19» і «Інтерайтс». Ці зауваження надійшли до канцелярії Суду 10 жовтня.

6. Згідно з рішенням Голови Суду, відкрите слухання справи відбулося в Палаці прав людини в Страсбурзі 22 листопада 1994 року. Перед тим Суд провів підготовче засідання.

На судовому розгляді були присутні:

а) від Уряду:

пан В. Окресек, керівник відділу міжнародних справ Конституційного департаменту Федеральної канцелярії, уповноважений, пан С. Беннер, Федеральне міністерство юстиції, прокурор, пані Е. Бертаньолі, відділ прав людини департаменту міжнародного права Федерального міністерства закордонних справ, радники;

b) від Комісії:

пан X. Г. Шермерс, делегат;

c) від заявників

пан Г. Ланскі, адвокат, радник.

На слуханнях був присутній також пан Праґер.

ЩОДО ФАКТІВ

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

7. Пан Праґер і пан Обершлік — журналісти, мешканці Відня. Останній є видавцем (Medieninhaber) щомісячного журналу «Форум».

А. Стаття в «Форумі»

8. 15-го березня 1987 року в № 397/398 журналу «Форум» вийшла друком стаття пана Праґера під заголовком «Увага! Суворі судді!» (Achtung! Scharfe Richter!). У цій тринадцятисторінковій статті містилася критика на адресу суд¬дів, що засідають в австрійських кримінальних судах. За словами автора, стаття опиралася на його власні враження від присутності на кількох судових засіданнях, а також на твердження адвокатів і судових репортерів та на опитування, виконані університетськими дослідниками.

Після стислого викладу своєї основної тези і загального вступу далі він докладно описав поведінку дев’ятьох членів Віденського окружного криміналь¬ного суду (Landesgericht fur Strafsachen), у тому числі й судді Й.

1. Стислий виклад

9. У стислому викладі основної тези говорилося дослівно наступне: «Від самого початку вони поводяться з кожним обвинувачуваним так, ніби того вже засуджено. Вони запроторюють до попереднього ув’язнення осіб, що приїхали з-за кордону, обґрунтовуючи це необхідністю запобігти втечі. Вони ставлять запитання тим, хто ще не прийшов до тями знепритомнівши, чи згодні вони з вироком. На заяви про невинуватість вони лише знизують плечима і виносять їх авторам ще суворіше покарання за те, що ті не зізналися в злочині. Деякі судді австрійських кримінальних судів здатні на все. А всі вони здатні багато на що: все це стало практикою».

2. Загальний вступ

10. У загальному вступі журналіст спершу закидає суддям, що, на його думку, вони протягом багатьох років користуються абсолютною владою «на теренах свого суду», граючи на найменших слабкощах і особливостях характеру обвинувачуваних. «Вразливість» суддів може перетворити зал судових засідань на «поле битви»; засуджений, який завдав самолюбству судді бодай найменшої образи, ризикує, з огляду на надану останньому нічим не обмежену свободу розсуду при оцінці свідчень, одержати зайвий рік в’язниці чи позбавитися мож¬ливості відстрочки у виконанні вироку.

Відтак пан Прагер критикує суддів, які ухвалюють виправдувальний вирок лише в крайньому разі, які виносять далеко більш суворі вироки, ніж більшість їхніх колег, які поводяться з адвокатами як із зловмисниками, які без міри залякують і принижують обвинувачуваних, які подовжують термін попереднього ув’язнення понад максимальний термін можливого покарання і які не беруть жодного огляду на вердикт присяжних, коли вони з ним не згодні. Далі він стверджував, що їхня незалежність служить лише нестримному роздуванню власної зарозумілості і дає їм змогу застосовувати норми права в усій їхній жорстокості й абсурдності, без жодних докорів сумління і без того, щоб хто-небудь міг їм кинути виклик.

Далі пан Прагер переказує свої особисті враження від зустрічей із суддями і від присутності на судових засіданнях, пригадуючи в цьому зв’язку «зарозуміле залякування» (menschenverachtende Schikanen) з боку судді Й.

3. Опис суддів

11. У статті наведено опис окремих суддів. В присвяченому судді Й. було сказано: «Тип: шалений…

[Й.], звертаючись до віденського юриста [К.], захисника, кілька років тому: “Коротше! Я вже ухвалив рішення”.

[Й.]: суддя, що не дозволяє присісти в своєму кабінеті співробітникам служби пробації, оскільки він з ними не розмовляє.

[Й.]: суддя, що якось подав скаргу на проститутку, бо вже заплатив їй, а та разом із своїм сутенером втекла, нічого не зробивши. Вона, певно, гадала, що її клієнт був надто п’яний, аби щось помітити. Однак [Й.] таки впильнував їх і записав номер їхньої машини. За скаргою [Й.] повію засудили, а проти нього самого порушили дисциплінарне провадження, яке виявилося справді ефективним, бо та брудна історія, що красномовно свідчить про тупоумство [Й.], потрапила в пресу.

Незважаючи на все це, він мало не став прокурором. Та преса розкрила історію, у якій знов фігурувало його ім’я – цього разу в зв’язку з кримінальним провадженням і підозрами, що він надав юридичну консультацію без належного на те дозволу (Winkelschreiberei). Двох панів, Л. і його сина, звинувачували в одержанні грошей від людей, які бажали купити квартири в старих будинках шляхом укладання шахрайських договорів. Коли з’ясувалося, що договори складав [Й.], обвинувачення змінило тактику: шахрайськими стали раптом не самі договори, а наміри, з якими їх використовували.

[Й.] прокурором не став, але суддею залишився. Редактори [австрійської щоденної газети] “Кур’єр” тепер шкодують про це, бо прокурор менш небезпечний.

У вересні [австрійський журнал] “Профіль” довів чому. Як слідчий-суддя [Й.] більше року тримав у камері попереднього ув’язнення хворого на наркоманію, хоча офіційно призначений захисник того ув’язненого неодноразово йому доповідав, що він помиляється щодо кількості вилучених наркотиків, і що відповідним покаранням було б позбавлення волі на термін від чотирьох до шести місяців.

Незважаючи на це, замість того, щоб переслати до Верховного суду заявлене в останньому слові клопотання ув’язненого про визнання недійсним цієї постанови (final plea of nullity), як того вимагають правила, він передав його до апеляційного суду і голові апеляційного суду знадобилося ще три місяці, аби вирішити, чи треба звільнити цю особу з-під варти і чи не припустився якої помилки слідчий-суддя.

Звичайний фотокопіювальний апарат позбавив би ув’язненого принаймні цих трьох місяців. Звільненого з-під варти на початку березня новим суддею, якому судді Верховного суду передали матеріали справи, коли ті зрештою до них потрапили, в’язня, що провів вже за ґратами 13 місяців, наприкінці березня, нарешті, засудили до позбавлення свободи терміном на п’ять місяців.

За підрахунками двох захисників, призначених державою представляти інтереси потерпілого від дій [Й.], тільки гонорари адвокатам на той день становили вже 85 000 шилінгів.

Усе це, здається, для судді [Й.] просто так не минулося. Високий суддя-бородань має низький і звучний голос. Проте під час розгляду справи “злодійки-гастролерки” Маріанни О., на обличчі судового засідателя [судді С] можна було постійно спостерігати тик.

Винесення вердикту присяжних потім було відкладено, а проти адвоката [Ґ.] було розпочато дисциплінарне провадження».

В. Позов про дифамацію

12. 23-го квітня 1987 року суддя Й. подав позов до пана Праґера, звинувативши його в дифамації (стаття 111 Кримінального кодексу Австрії — див. пункт 18 нижче). На додаток до конфіскації відповідного номеру журналу «Форум» і опублікування витягів із судового рішення, він вимагав, зокрема, щоб видавець виплатив йому суму моральної шкоди та щоб видавцеві і авторові статті було присуджено штраф і з них було стягнено судові витрати (статті 33—36 закону «Про засоби масової інформації» – див. пункт 19 нижче).

13. 11-го травня 1987 року заявники заявили відвід Віденському земельному кримінальному суду і Віденському апеляційному суду (Oberlandesgericht). 5-го серпня Верховний суд (Oberster Gerichtshof) відхилив відвід щодо апеляційного суду, а 17-го вересня задовольнив клопотання про відвід щодо Віденського земельного кримінального суду і передав справу до суду землі Айзенштадт.

1. Розгляд у першій інстанції

14. 11-го жовтня 1988 року суд землі Айзенштадт визнав пана Праґера вин¬ним у поширенні наклепу на суддю Й. у цитованих далі уривках зі спірної статті:

«Від самого початку вони поводяться з кожним обвинувачуваним так, ніби того вже засуджено».

«Деякі судді австрійських кримінальних судів здатні на все».

«Ніщо не може зрівнятися з… залякуванням з боку зарозумілого судді Й.».

«Тип: шалений… [Й.].»

«Незважаючи на все це, він мало не став прокурором. Та преса розкрила історію, у якій знов фігурувало його ім’я — цього разу в зв’язку з кримінальним провадженням і підозрами, що він надав юридичну консультацію без належного на те дозволу. Двох панів, Л. і його сина, звинувачували в одержанні грошей від людей, які бажали купити квартири в старих будинках шляхом укладання шахрайських договорів. Коли з’ясувалося, що договори складав [Й.], обвинувачення змінило тактику: шахрайськими стали раптом не самі договори, а наміри, з якими їх використовували.

[Й.] прокурором не став, але суддею залишився. Редактори [австрійської щоденної газети] “Кур’єр” тепер шкодують про це, бо прокурор менш не¬безпечний».

Застосувавши статтю 111 Кримінального кодексу, земельний суд засудив пана Праґера до сплати 120 денних штрафів в розмірі 30 шилінгів кожен і, в разі несплати штрафу, до позбавлення свободи на 60 днів. Панові Обершліку було наказано виплатити судді Й. компенсацію шкоди в розмірі 30 000 австрійських шилінгів, а крім того, було оголошено, що він разом із першим заявником несе солідарну відповідальність щодо штрафу і судових витрат (статті 6 (1) і 35 закону «Про засоби масової інформації»). І нарешті, суд наказав конфіскувати залишки тиражу відповідного випуску журналу «Форум» та опублікувати витяги зі свого рішення.

15. У мотивувальній частині свого рішення земельний суд передовсім зазначив, що об’єктивні ознаки такого злочину, як дифамація, очевидні. Серед оспорених уривків статті фрагменти №№ 2 і 4 відверто наділяють заявника якостями або переконаннями, які заслуговують презирства, тоді як у фрагментах №№ 1, 3 і 5 йому дорікають за безчесну і ганебну поведінку, що об’єктивно може принизити чи опорочити його в очах громадськості. Коротше кажучи, зіткнувшись із такою масштабною критикою, причому автор чудово це усвідомлював, безсторонній читач буде майже переконаний в своїй підозрі щодо безчесного поводження позивача, і в тому, що у нього нікчемний характер.

Потім земельний суд розглянув клопотання пана Праґера про пред’явлення документів і показань свідків на підтвердження правдивості його тверджень і журналістської обачності, що він її виявив, пишучи статтю. Суд дійшов висновку, що тільки фрагменти №№ 1, 3 і 5 допускають такого роду доведення, інші ж висловлювання є оціночними судженнями. Розглянувши дане питання, суд вирішив, що жоден із запропонованих доказів не здатен достатньою мірою обґрунтувати оспорювані твердження.

Так, для того, щоб обґрунтувати твердження № 1, згідно з яким суддя Й. із кожним обвинувачуваним поводиться так, буцім того вже засуджено, не достатньо було лише того факту, що згаданий суддя попросив адвоката бути лаконічним, бо вже прийняв рішення. Так само, трьох рішень судді Й., якими обґрунтовував свої міркування пан Праґер як на підставу для твердження №3, не є достатнім підкріпленням закидів про те, що цей суддя вдавався до практики залякування. В жодному з рішень не виявлено хоча б найменшого наміру спричинити непо¬трібні страждання. І нарешті, обвинувачення, висунуті у фрагменті №5, безперечно спростовує дисциплінарне рішення Віденського апеляційного суду від 6 грудня 1982 року. Два архівних документи, про пред’явлення яких клопотав заявник, не могли змінити позицію суду, бо в першому не містилось ніяких відомостей про особу судді Й., а зміст другого, в якому йшлось про висунення кандидатури судді на посаду прокурора, розголосу не підлягав.

На думку суду, панові Праґеру не вдалося довести й те, що, пишучи статтю, яка становить нині предмет доведення, він виявив належну обачність, якої вимагає від журналістів стаття 29 (1) закону «Про засоби масової інформації» (див. пункт 19 нижче). Не вдовольняючись тим, що не дає судді Й. нагоди відповісти на висунуті проти нього обвинувачення, він ще й матеріали дослідив абияк; до того ж і сам визнав, що не був присутній на жодному судовому засіданні, в якому головував суддя Й., а відтворив зміст старих газетних статей, не перевіряючи їхньої точності, і представив як факт закиди, засновані на чутках.

2. В апеляційному суді

16. 26 червня 1989 року Віденський апеляційний суд підтвердив це рішення, зменшивши, проте, розмір відшкодування до 20 000 австрійських шилінгів (див. пункт 14 вище). Зокрема, він постановив, що земельний суд жодним чином не порушив прав захисту, коли відхилив як несуттєві докази, що їх нама¬гався долучити до справи пан Праґер. Дане становище виникло через формулювання критичних висловлювань: вони були настільки глобальними і загальними, що видавалось неможливим вказати на докази, які могли б підтвердити їхню правдивість. Більш того, дану справу не можна зіставляти зі справою «Лінґенс проти Австрії» (див. рішення Європейського суду з прав людини від 8 липня 1986 року, Серія А, № 103), бо в даному разі йшлося про підтвердження різних фактів, а не про висловлення оціночних суджень. Що ж до обачності, яку журналісти зобов’язані виявляти, займаючись своєю професійною діяльністю, то вона має відповідати правилу «audiatur et altera pars».

17. Залишки накладу номеру журналу, що був предметом спору, вилучені не були.

II. ВІДПОВІДНЕ ВНУТРІШНЄ ЗАКОНОДАВСТВО

1. Кримінальний кодекс

18. Стаття 111 Кримінального кодексу передбачає:

«1. Кожен, хто в спосіб, що може сприймати третя сторона, обвинувачує іншу особу в тому, що вона має негідну натуру або поведінку, чи обвинувачує в настільки безчесній або аморальній поведінці, що це викликає презирство чи принижує цю особу в очах громадськості, підлягає позбавленню волі на термін до шести місяців чи штрафу…

Кожен, хто вчинить це правопорушення через опублікування, радіо- чи телепередачі або в якийсь інший спосіб, з огляду на який дифамація стає доступною широким колам громадськості, підлягає позбавленню свободи на термін до одного року чи штрафу…

Особа не підлягає покаранню за твердження, що вона його зробила, якщо буде доведено правдивість такого твердження. Особа також не підлягає покаранню за вчинення правопорушення, що його встановлює частина 1, якщо буде встановлено обставини, які давали їй достатні підстави припускати правдивість такого твердження».

Стаття 112 передбачає:

«Докази правдивості фактів і сумлінності не допускаються, якщо особа, що висунула твердження, не заявить перед судом, що її твердження було правдивим або що вона діяла сумлінно…»

Відповідно до пункту 1 статті 114, «поведінка того роду, про який згадано в статті 111 …виправдана в тому разі, якщо вона становить собою виконання законного обов’язку чи здійснення права». Згідно з пунктом 2 того ж таки положення, «особа, що з особливих причин змушена зробити заяву, за змістом статті 111 …, саме в такій формі і в такий спосіб, у який вона була зроблена, не винувата в правопорушенні, за винятком випадків, коли така заява є неправдивою і порушник міг це усвідомити, якби діяв із належною обачністю».

2. Закон про засоби масової інформації

19. Стаття 6 закону «Про засоби масової інформації» передбачає сувору відповідальність видавця за дифамацію і можливість для потерпілого вимагати від нього відшкодування. Крім того, на видавця може бути покладено поряд із особою, засудженою за порушення законодавства про засоби масової інформації, солідарну відповідальність за виплату накладених штрафів і присуджених судових витрат (стаття 35).

Потерпілий від дифамації може вимагати конфіскації накладу видання, у якому було здійснене відповідне правопорушення (стаття 33). А за статтею 36 він може також поставити вимогу про негайний арешт тиражу в разі, якщо є підстави припускати застосування в подальшому статті 33, за винятком випадків, коли негативні наслідки такого арешту є непропорційними правовому інтересу, що підлягає захистові. До арешту не вдаються, коли такий інтерес можна захистити шляхом публікації інформації про порушення кримінальної справи (стаття 37). І нарешті, потерпілий може вимагати опублікування судового рішення в тій мірі, в якій це необхідно для інформування громадськості (стаття 34).

Стаття 29 (1) передбачає, зокрема, що видавців і журналістів не може бути засуджено за правопорушення щодо інформації, точність якої підлягає доведенню, не тільки в тому разі, коли вони представлять такий доказ, але і в разі наявності великого суспільного інтересу, що його задовольняла публікація такої інформації, та причин, що, за умови виявлення належної журналістської обачності, виправдовували прийняття на віру відповідного повідомлення.

ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ З ПРАВ ЛЮДИНИ

20. У своїй заяві (№ 15974/90), поданій до Комісії 21 грудня 1989 року, пан Праґер і пан Обершлік стверджували, що їхнє засудження було порушенням їхнього права на свободу вираження поглядів, гарантованого в статті 10 Конвенції, і що наказ про конфіскацію залишків накладу журналу був виявом дискримінації, що її забороняє стаття 14 в поєднанні зі статтею 10. Крім того, вони стверджували, що також мало місце порушення статей 6 і 13 Конвенції.

21. Комісія 29 березня 1993 року оголосила пункти заяви, що стосувалися порушення статей 10 і 14, прийнятними, а решту пунктів неприйнятними. У своїй доповіді від 28 лютого 1994 року (стаття 31) Комісія дійшла висновку, п’ятнадцятьма голосами проти дванадцяти, що статтю 10 порушено не було, а також – одноголосно – що і статті 14, взятої в поєднанні зі статтею 10, також порушено не було.

ЗАКЛЮЧНІ ПОЯСНЕННЯ, ПРЕДСТАВЛЕНІ СУДОВІ

22. У своєму меморандумі Уряд просив Суд:

оголосити неприйнятними пункти заяви другого заявника, в яких він посилався на порушення статей 14 і 10 Конвенції, розглянутих спільно, і статті 10, розглянутої окремо, з огляду, відповідно, на невичерпання внутрішніх засобів правового захисту і на відсутність у нього статусу потерпілого;

постановити, що заявники не потерпіли від порушення статті 10.

23. Заявники клопотали про визнання Судом факту порушення статті 10.

ЩОДО ПРАВА

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 10 КОНВЕНЦІЇ

24. Заявники скаржилися на порушення їхнього права на свободу вираження поглядів, що його гарантує стаття 10 Конвенції, проголошуючи наступне:

«1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Кожен має право вільно виражати свою думку. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних і кінематографічних підприємств.

2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідними в демократичному суспільстві».

А. Попереднє заперечення Уряду

25. На думку Уряду, який безрезультатно захищав цю позицію в Комісії, пана Обершліка не може бути визнано «потерпілим» за змістом пункту 1 статті 25 Конвенції, адже він лише опублікував статтю, якої сам не писав, отож і говорити, що він скористався зі свого права на свободу вираження поглядів, не можна. Окрім того, він не зазнав якихось матеріальних збитків унаслідок порушеного проти нього судового провадження: як співборжник він не зобов’язаний був нічого виплачувати з суми штрафу і процесуальних витрат і навіть міг вимагати від пана Праґера відшкодування будь-яких збитків, пов’язаних із засудженням.

26. За «потерпілу» стаття 25 вважає особу, що зазнала безпосереднього впливу внаслідок тієї дії чи бездіяльності, яка є предметом спору, причому порушення не виключене навіть за відсутності якоїсь шкоди – остання має зна¬чення тільки для застосування статті 50.

Як і Комісія та заявники, так і Суд зауважує, що об’єктами кримінального переслідування, яке було розпочате за скаргою судді Й. виступав і пан Прагер, і пан Обершлік. Останнього особисто засудили за публікацію статті в його періодичному виданні. Отож рішення Земельного суду Айзенштадта і Віденського апеляційного суду його зачіпали безпосередньо і він, таким чином, мав право вимагати, щоб його було визнано за того, що потерпів внаслідок стверджуваного порушення.

Отже, попереднє заперечення Уряду доводиться відхилити.

В. Щодо суті скарги

28. Те, що засудження пана Праґера за дифамацію та інші оскаржувані заявниками заходи дорівнювало «втручанню» в їхнє здійснення права на свободу вираження поглядів, не викликає сумнівів.

Це втручання порушувало б статтю 10, якби не було «встановлене законом», не ставило б однієї чи кількох із тих законних цілей, які визначає пункт 2 статті 10, і не було «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення зазначених цілей.

1. «Встановлене законом»

На думку заявників, стаття 111 Кримінального кодексу Австрії і стаття 29 закону «Про засоби масової інформації» не можуть вважатися за «закон» в розумінні Конвенції. Оскільки відповідні норми давали змогу позивачеві са¬мому визначати, які уривки тексту будуть предметом судового розгляду, не даючи обвинувачуваному можливості долучити докази істотних фактів, то їх застосування не відповідало критерію достатньої передбачуваності.

Висновок про те, що статті 111 Кримінального кодексу не бракує ознак «закону», Суд уже зробив у кількох попередніх справах (див. такі рішення Суду: у справі «Лінґенс», згаданій вище, с. 24, п. 36; у справі «Обершлік проти Авст¬рії» від 23 травня 1991 року, Серія А, № 204, с. 24, п. 54; у справі «Швабе проти Австрії» від 28 серпня 1992 року, Серія А, № 242-В, с. 31—32, п. 25). Якихось підстав, аби міняти думку щодо статті 29 «Про засоби масової інформації», так само немає. Невизначеність, пов’язана з застосуванням у даному випадку цих двох положень, не перевищувала тієї, на яку б мусили очікувати заявники, якщо треба, то отримавши консультацію (див., mutatis mutandis, рішення Суду в справі «Vereinigung demokratischer Soldaten Osterreichs and Gubi v. Austria» від 19 грудня 1994 року, Серія А, № 302, с. 18-19, п. 46).

2. Чи була легітимною поставлена мета втручання?

31. Як і Комісія, Суд не вбачає підстав сумніватися в тому, що оспорювані рішення мали за мету, як стверджує Уряд, захистити репутацію інших осіб, у цьому разі – судді Й., та забезпечити авторитет правосуддя, тобто мету, що її пункт 2 статті 10 визнає за законну.

3. Необхідність втручання

32. Заявники стверджують, що обвинувальні вироки проти них зовсім не бу¬ли виправдані. Коротко змалювавши риси кількох членів Віденського земельного кримінального суду, пан Прагер просто підняв низку серйозних проблем, що стояли перед австрійською системою кримінального судочинства. У журналі такого роду зазвичай вдавалися до карикатурного зображення і перебільшення, аби привернути увагу читачів і підвищити рівень їхньої поінформованості щодо питання, про яке йдеться. У даному випадку автор жодним чином не припустився зловживання цим прийомом, а надто з огляду на ту обставину, що його стаття вийшла друком в часопису, розрахованому на інтелектуальних, проникливих читачів. Більш того, з восьми змальованих у статті суддів, позов подав лише суддя Й.

Пан Праґер і пан Обершлік водночас піддали критиці спрямований проти них судовий процес. Їм не дали достатньої можливості себе захистити. Суддя Й. самостійно, не давши можливості поставити його вибір під сумнів, визначив уривки статті, що давали підставу для засудження, вириваючи різні речення і вирази з їхнього контексту — зокрема, уривки №№ 1 і 2 (див. пункт 14 вище), — і невірно представляючи їх як такі, що були спрямовані проти нього особисто. Земельний же суд не тільки некоректно розмежував твердження (уривки №№ 1, 3 і 5) і оціночні судження (уривки №№ 2 і 4), але й неправомірно позбавив заявників права довести деякі події, які б могли підтвердити, що перші були правдивими, а другі — добре обґрунтованими (див. пункт 15 вище). Що ж до визначених судом фактів, то тягар доведення істинності цих фактів суд, на порушення закону, поклав на обвинувачуваного. Подібний підхід здатен зрештою відбити у журналістів всяке бажання цікавитися функціонуванням системи правосуддя.

І нарешті, було б невірно закидати панові Праґеру те, що, пишучи статтю, він не виявив належної для журналіста обачності. Навпаки, він при цьому спирався на результати дослідження, якому присвятив півроку, спілкуючись із адвокатами, суддями і представниками науки. До того ж він щодня протягом трьох з половиною місяців відвідував слухання в Віденському суді.

33. Уряд стверджує, що відповідні уривки, аж ніяк не сприяючи обговоренню питань функціонування австрійської системи правосуддя, просто завдали шкоди судді Й., хоча сам він нічого не зробив такого, що могло б спровокувати пана Праґера. Тому вони не заслуговують на посилені гарантії, що поширюються на вираження поглядів у сфері політики. Авторові не вдалося довести правдивість своїх тверджень тільки тому, що вони були необґрунтовані.

Думки, що їх оприлюднив пан Прагер, не могли претендувати на абсолютний імунітет від переслідування з тієї причини, що їхня точність не піддається перевірці. Покарання за такі заяви було накладено через те, що вони виходили за межі прийнятної критики. Пан Праґер, захищаючись, не міг посилатися на власну сумлінність, бо ж він зневажив найелементарніші засади журналістики, зокрема ті, що зобов’язують журналіста особисто перевіряти правдивість отри¬маної інформації і надавати особам, яких стосується ця інформація, можливість зробити до неї свої зауваження.

34. Суд ще раз нагадує, що преса відіграє непересічну роль у правовій дер¬жаві. Хоча вона не може переступати певні межі, встановлені зокрема й заради захисту репутації інших осіб, та зобов’язана, втім, передавати — у спосіб, що не суперечить її обов’язкам — інформацію й ідеї щодо політичних проблем та інших тем, що становлять суспільний інтерес (див., mutatis mutandis, рішення Суду в справі «Кастеллс проти Іспанії» (Castells v. Spain) від 23 квітня 1992 ро¬ку, Серія А, № 236, с. 23, п. 43).

Безумовно, це стосується й питань функціонування системи правосуддя — інституту, що є життєво важливим для будь-якого демократичного суспільства. Преса є одним із засобів, за допомогою якого політики і громадська думка можуть пересвідчитися, чи виконують судді свої нелегкі обов’язки відповідно до тієї мети, що лежить в основі покладених на них завдань, чи ні.

Варто, проте, зважати і на особливу роль, що її відіграє в суспільстві судова система. Для того, щоб успішно виконувати свої обов’язки, вона як гарант правосуддя — фундаментальної цінності в правовій державі — має користуватися довірою загалу. Тому може виникати необхідність захистити судців від безпідставних і деструктивних нападок, особливо з огляду на їхній обов’язок утримуватись від реагування на критику.

Оцінювати такі чинники належить передовсім органам влади держави, які, встановлюючи, чи існує потреба втручатися в здійснення права на свободу вираження поглядів і яка саме, наділені певним полем розсуду. Проте їхня оцінка піддягає контролю з боку європейських інститутів, що охоплює як норми законодавства, так і рішення, в яких вони застосовані, навіть і ті, що були винесені незалежним судом (див., окрім іншого, рішення в справі «Барфод проти Данії» (Barfodv. Denmark) від 22 лютого 1989 року, Серія А, № 149, с. 12, п. 28).

На думку Суду, питання кваліфікації уривків, що становлять предмет спору, як оціночних суджень або тверджень належить до зазначеного поля розсуду.

Деякі з обвинувачень, висунутих у цих твердженнях, були надзвичайно серйозними. Тож, мабуть, не дивно, що від їхнього автора слід було сподіватися на пояснення. Стверджуючи, що віденські судді «поводяться з кожним обвинувачуваним так, ніби того вже засуджено», чи приписуючи судді Й. «зарозумілість» і схильність до «залякування» при виконанні ним своїх службових обов’язків, заявник непрямо звинуватив відповідних осіб у тому, що вони, як судді, порушували закон або принаймні свої професійні обов’язки. Отож він не тільки заподіяв шкоду їхній репутації, але й підірвав довіру суспільства до доброчесності судової гілки влади в цілому.

37. Причина, з якої пан Прагер не зміг доказати правдивість своїх тверджень чи сумлінність своїх оцінних суджень, коріниться не стільки в способі, в який суд застосовував законодавство, скільки в їхньому загальному характері, що, як здається, й викликав накладення покарань. Докази, як зауважила Комісія, свідчать про те, що відповідні рішення були спрямовані не проти самого факту використання заявником свого права вільно виразити погляди на систему правосуддя і навіть не проти того, що він, критикуючи окремих суддів, назвав їх поіменно, а радше проти надто огульних обвинувачень, які, не маючи достатніх фактичних підстав, мали вигляд надмірно упереджених. Отож Земельний суд Айзенштадта вказав у своєму рішенні, що «під впливом такої масованої критики об’єктивному читачеві не залишається майже нічого, як запідозрити, що позивач поводився негідно і мав нікчемний характер» (див. пункт 15 вище).

На думку Суду, панові Праґеру також не вдалося продемонструвати ні своєї сумлінності, ні дотримання норм журналістської етики. Дослідження, що його він проводив, не видаються достатніми для того, щоб обгрунтувати висунення настільки серйозних обвинувачень. У зв’язку з цим можна лише зауважити, що, на його власне визнання, заявник не тільки не був присутній на жодному судовому розгляді кримінальних справ, на якому головував суддя Й., а ще й не дав цьому судді жодної можливості прокоментувати висунуті проти нього обвинувачення.

38. Справді, за умови дотримання вимог пункту 2 статті 10, свобода вираження поглядів поширюється не тільки на ту «інформацію» та «ідеї», що їх сприймають прихильно, без образи чи байдуже, але й на ті, що викликають роздратування, обурення чи неспокій в усій державі чи серед якоїсь частини населення (див., mutatis mutandis, згадані вище рішення в справах «Кастеллс проти Іспанії», с. 22, п. 42, і «”Ферайнігунг демократішер зольдатен остеррайхс” і Губі проти Австрії», с. 17, п. 36). Суд також пам’ятає, що журналістська свобода включає і можливість вдаватися до деякого перебільшення чи навіть провокації.

Однак, з огляду на всі вказані вище обставини і на поле розсуду, яким корис¬туються Договірні Сторони, оскаржуване втручання не видається непропорційним до поставленої законної мети. Тому його можна визнати «необхідним у демократичному суспільстві».

39. Таким чином, порушення статті 10 встановлено не було.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 14 КОНВЕНЦІЇ В ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЕЮ 10

40. У своїй заяві до Комісії пан Праґер і пан Обершлік також посилалися на порушення статті 14 Конвенції, розглянутої в поєднанні зі статтею 10 (див. пункт 20 вище). Однак у Суді вони не стали піднімати це питання, і Суд не вважає за потрібне розглядати його з власної ініціативи.

НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД

Відхиляє одноголосно попереднє заперечення Уряду;

Постановляє, п’ятьма голосами проти чотирьох, що статтю 10 Конвенції порушено не було;

Постановляє одноголосно, що немає потреби розглядати скаргу з поси¬ланням на статтю 14 в поєднанні зі статтею 10.

Вчинено англійською і французькою мовами і виголошено в Палаці прав людини в Страсбурзі 26 квітня 1995 року.

Підпис: Рольф Рюссдаль, Голова Суду

Підпис: Герберт Пецольд, Секретар Суду

Відповідно до пункту 2 статті 51 Конвенції і пункту 2 Правила 53 Регламенту Суду, до даного рішення додаються наступні особливі думки:

особлива думка пана Петтіті;

особлива думка пана Мартенса, до якого приєдналися пан Пекканен і пан Макарчик.

ОСОБЛИВА ДУМКА СУДДІ ПЕТТІТІ

Я хочу висловити свою згоду з особливою думкою пана Мартенса.

Окрім того, я хотів би навести ще ряд доводів, що вмотивовують мою думку.

Журналістське розслідування того, як функціонує система правосуддя, має вкрай важливе значення для забезпечення контролю за дотриманням прав громадян у демократичному суспільстві. Воно являє собою розширення норми, яка вимагає публічності судового провадження, що є істотною рисою справед¬ливого судового розгляду.

Судді, які за статусом користуються недоторканністю, а в більшості держав-учасниць ще й захищені від цивільних позовів, повинні, в свою чергу, миритися з тим, що їх піддаватимуть вільній та добросовісній критиці.

І така тенденція в світі є.

В Америці судці, що обіймають свою посаду як обрані члени судової влади, є об’єктом нічим не обмеженої критики. У журналі Американської асоціації адвокатів накладом у 250 000 примірників публікують реєстр із відомостями про поведінку суддів, і критика на їхню адресу часом буває дуже гостра.

Очевидно, що суддів слід захищати від дифамації, але якщо вони забажають порушити судову справу, то було б краще, якби вони при цьому віддавали пе¬ревагу цивільно-правовим засобам, а не кримінальному переслідуванню. Держави, в яких дозволено транслювати судові засідання по телебаченню, таким чином непрямо визнають, що поводження суддів відкрите для критичного погляду громадськості. Кращий спосіб забезпечити об’єктивне інформування населення з метою підвищення рівня його обізнаності — це домогтися повні¬шої та відкритішої співпраці судових органів із пресою.

ОСОБЛИВА ДУМКА СУДДІ МАРТЕНСА, ДО ЯКОЇ ПРИЄДНАЛИСЯ СУДДІ ПЕККАНЕН І МАКАРЧИК

Я не можу погодитись із більшістю Суду лише в одному. Відтоді як було винесено рішення в справі «Бартольд» , Суд увесь час дотримувався того погляду, що, з огляду на важливість прав і свобод, гарантованих у пункті 1 статті 10, контроль з боку Суду має бути суворим, що означає, крім іншого, і те, що необхідність будь-якого їх обмеження має бути доведена з усією переконливістю . Хоча формулювання, обране більшістю суддів, може дати привід для сумнівів , слід припустити, що вони не прагнули відмовитися від цього принципу і тому вважають, що «необхідність у демократичному суспільстві» оспореного втручання в право заявників на свободу вираження поглядів була встановлена з усією переконливістю. З мотивів, наведених далі, я — зрештою — дійшов висновку, що погодитися з такою думкою я не можу.

«Зрештою» кажу я тому, що при першому читанні стаття пана Праґера , мушу зізнатися, справила на мене доволі негативне враження. Вона була, як на мене, прикладом того, як самовпевнений, можливо навіть, самовдоволений журналіст, якому, очевидно, бракує юридичної освіти чи досвіду і, так само очевидно, не бракує сильної упередженості проти системи кримінального судочинства, переконаний, попри це, що має право опублікувати уїдливу статтю на цю тему, виставляючи на посміховисько дев’ятьох суддів, до того ж такого журналіста, який послідовно віддає перевагу стилістичним ефектам — та ще й особливо жовчним — перед дохідливістю і поміркованістю.

Для судді такі перші, доволі сильні негативні враження, небезпечні. Він має це усвідомлювати і пильнувати, аби під їхнім впливом не стати упередженим. Хотілося б знати, чи так вчинили австрійські судді.

Повторне її прочитання змусило мене переосмислити свої перші враження. Я переконався, що пан Праґер, зацікавившись явищем, яке описували соціологи в науковій літературі, не тільки витратив багато часу й енергії, пере¬віряючи на місці його причини, але й був вочевидь приголомшений тим, що з’ясував.

Соціологи виявили помітні розбіжності між тим, як відправляли правосуддя в кримінальних справах у Віденському апеляційному суді і в інших частинах Австрії.

У справах, підсудних Віденському суду, судді набагато частіше вдавалися до попереднього ув’язнення, причому на триваліші терміни, аніж десь інде, а по¬карання за вироками — були майже вдвічі суворіші1.

Пан Праґер подався до Віденського земельного кримінального суду, аби там знайти пояснення такої розбіжності. Після піврічного розслідування він переконався в тому, що принаймні в даному суді, пояснення треба шукати одночасно в персоналіях, що його складають, та в їхньому корпоративному дусі.

Як показує його стаття, він був не просто приголомшений, але і переповнений щирим обуренням. Щодо цього не може бути жодного сумніву. Однак, перш ніж дати вихід своїм почуттям, він усе зважив, намагаючись пояснити побачене посиланням на деякі особливості австрійської системи кримінального судочинства. Зробив він це у вступі до своєї статті. У ньому пан Праґер привертає увагу до широчезних повноважень суддів, що розглядають кримінальні справи і, в цьому зв’язку, до небезпеки, що виникає через те, що займають вони свою посаду тривалий час, тоді як реального контролю за їхньою діяльністю немає. За його словами, влада розбещує і тих, хто працює в кримінальних судах. Тому зовнішній контроль за їхньою роботою є необхід¬ним. Безумовно, його слова мають підставу і на неї слід зважати. З іншого боку, коли лорд Деннінґ казав, що за характером своєї посади судді не можуть відповідати на критику, то також мав підстави, і на них треба також зважати .

Перш ніж продовжити свій аналіз оспорюваної статті, слід би було нагадати, що суддя Й., — один з підданих критиці суддів, побачивши в статті пана Праґера дифамацію, подав проти нього приватне обвинувачення в порядку статті 111 Кримінального кодексу Австрії . Поза всяким сумнівом, окремі фрагменти, що конкретно стосувалися до судді Й., справді – з об’єктивного погляду – мали характер дифамації. Проте, згідно з Конвенцією, пана Праґера можна було засудити за дифамацію тільки в тому разі, якщо б національні суди, належним чином проаналізувавши й оцінивши оспорювану статтю в цілому, дійшли до висновку про те, що при встановлені балансу між потребою захищати свободу слова і потребою захищати репутацію інших осіб остання в обставинах даної справи важить більше. Контроль з боку Суду не обмежується другою частиною висновку: у справах, де йдеться про свободу вираження поглядів, Суд, встановлюючи, чи підстави, наведені національними органами влади на його виправдання, є відповідними і достатніми, розглядає оскаржуване втручання в світлі справи в цілому.

Іншими словами, Судові належало таки дослідити переконливість підстав, наведених для обґрунтування засудження й покарання пана Праґера.

Роблячи це, Суд має переконатися в тому, що національні органи влади справді застосовували норми, які відповідають принципам, зафіксованим у статті 10, і до того ж виходили при цьому з прийнятної оцінки дотичних до справи обставин .

Встановлення справедливого балансу між правом на свободу вираження поглядів і потребою захистити інших осіб можливе, мабуть, тільки в тому разі, якщо виражені погляди належним чином витлумачують і оцінюють у своєму контексті. Отже, виконуючи свою роль найвищого гаранта права на свободу вираження поглядів, Європейський суд з прав людини не може обмежуватися лише перевіркою того, як судові органи держави встановлюють цей баланс, але також обов’язково повинен — і в першу чергу — проаналізувати їхнє тлумачення й оцінку спірних висловлень. Тільки така подвійна перевірка дозволяє Суду впевнитися в тому, що право на свободу вираження поглядів не зазнало невиправданих обмежень[ ].

Тепер я повернуся до свого аналізу оспорюваної статті. Після згаданого вище «теоретичного» вступу у ній наведено і прокоментовано враження пана Праґера від його 3,5-місячного збирання фактів у Земельному суді (його стаття мала підзаголовок «Lolcalaugenschein», тобто звіт про огляд місця дії). Очевидною метою цієї (другої) «глави» було проілюструвати наведені у вступі твердження і передати читачам своє обурення.

Ця (друга) «глава» знову починається чимось на зразок вступу (загальні відомості; почуте раніше від більш як десятка адвокатів і судових репортерів; деякі загальні враження від атмосфери, що панує у суді, та перших контактів із деякими суддями; кілька іронічних міркувань щодо належного рівня само цензури у молодого репортера, який писатиме про суддів).

Слідом ідуть дев’ять більш-менш детальних портретів суддів. Кожній замальовці передує окремий заголовок, що не тільки вказує на основну категорію справ, які розглядає відповідний суддя (чи судді), але й кожного суддю відносить до певного «типу». Призначені ці дев’ять описів, включно з типологічною класифікацією суддів, очевидно на те, щоб виразити критику пана Праґера щодо того, як здійснюють кримінальне правосуддя у Віденському земельному суді, і посилити її переконливість, давши об’єктам критики імена й обличчя.

Звичайно, це питання смаку, але, як на мене, описи деяких інших суддів ще більш злостиві, ніж судді Й. Очевидно, суддя Земельного суду Айзенштадта була такої ж гадки. У своєму рішенні вона навіть відзначила, що подати позов про дифамацію могли б усі розкритиковані судді, яких було названо поіменно. Можливо, й так, проте фактом є те, що вони цього не зробили. Це, звісно ж, не доводить, що їхні словесні портрети були вірні. Тим часом, це той фактор, на який слід до певної міри зважати, оцінюючи контекст оспорюваних уривків, що присвячені судді Й. Бо ж принаймні не було доведено ні те, що інші описи були аж такі нереалістичні, ні, відповідно, й те, що зображення загальної атмосфери, яка панує в суді, є цілком хибним.

Не лише інші судді не звернулися до суду, але й Уряд у Суді не тільки не доводив, що основне твердження пана Праґера, а саме те, що кримінальне правосуддя в судах першої інстанції Відня відзначає не тільки велика суворість, але й неналежна жорстокість, не мало під собою фактичного ґрунту, а навіть і не спростовував його.

Відповідно, словесний портрет судді Й., що його змалював пан Праґер, треба оцінювати з оглядом на те, що суддя Й. був членом того кримінального суду, який своїми рішеннями і своїм ставленням до обвинувачуваних і їхніх адвокатів — коротше кажучи, своїм корпоративним духом — принаймні заслуговує на те, щоб бути об’єктом критичної уваги з боку преси. Статтю пана Праґера слід вважати за приклад обговорення питань, що представляють значний суспільний інтерес. Тому цілком резонно, що її було надруковано в журналі («Форум»), що характеризується як «видання, присвячене утвердженню демократичних принципів, верховенства права й інтересів незаможних» (меморандум заявників) і «типовий журнал для інтелектуалів» (ein typishes Blatt der intellektuellen Szene) (виступ у судових дебатах). Ні тієї, ні другої характеристики Уряд не заперечував.

Відразу ж скажу, що подібної оцінки дарма шукати в рішеннях австрійських судів: в них ніде ясно не сказано, що вони зважували право судді Й. на захист його репутації з зафіксованим у статті 10 Конвенції правом пана Праґера (і журналу «Форум») висловлюватися настільки критично, наскільки він це вважав за доречне, на тему, що представляє значний суспільний інтерес!

Наведений вище аналіз статті пана Праґера, той факт, що вона вийшла друком у серйозному журналі для мислячих читачів — тобто, для читачів, здатних робити самостійні судження — і та обставина, що вона стосувалася питання, яке представляє значний суспільний інтерес — до обурливого, як на автора, способу здійснення кримінального правосуддя, — усе це треба брати до уваги не тільки при остаточному вирішенні питання про необхідність втручання, але ще й при тлумаченні тексту п’яти конкретних ізольованих уривків зі статті, якими суддя Й. обмежив своє приватне обвинувачення.

На цьому тлі багато чого говорить на користь того, що всі ці уривки, за винятком п’ятого, слід кваліфікувати як оціночні судження.

Очевидно, — і айзенштадтська суддя це визнала, — що четвертий уривок, тобто наслідок віднесення відповідного судді до певного «типу», є оціночним судженням. Це ще більш вірно і тому, що пан Праґер не раз зараховував різних суддів до одного й того самого типу. Наприклад, він вважав, що до типу «шалений» належить і суддя Й., і один із його колег судця А.

Щодо перших двох фрагментів зауважу, що вони не входять до самого тексту статті, а є частиною чогось на взірець резюме, яке разом із заголовком («Увага! Суворі судді!») і підзаголовком («Звіт про огляд місця дії») вміщене в рамку. Безумовно, це має привертати — та й справді привертає — увагу читача. Хоч там як, але згадані речення, являючи собою частину цього резюме, ясно виражають сутність закидів, що їх пан Праґер висловлює на адресу кримінального суду, і саме ці закиди виправдовуються подібною критикою.

За цих обставин можливість аналізувати ці вочевидь узагальнюючі речення так, ніби вони становлять частину (основного тексту) статті, присвяченої тільки судді Й., видається щонайменш сумнівною. Але саме так вчинили австрій¬ські суди, не спромігшись навіть якось обґрунтувати обраний ними підхід .

Не вдаючись у зміст цього тексту в цілому, австрійські суди припустили, що фраза «деякі судді австрійських карних судів здатні на все» може бути витлумачена як така, що ганьбить суддю Й.

Аналогічні міркування застосовні і до третього «фрагменту». Цей уривок являє собою зауваження, зроблене в контексті вступної частини до другої «глави». Збагнути точне значення розділу, частину якого він стано¬вить, не так просто. На мою думку, найбільш правдоподібним поясненням є те, що цей розділ якимсь чином продовжує згадані вище іронічні роздуми журналіста про належний рівень самоцензури. Відповідно до такого прочитання дане зауваження означає, що поведінка судді Й. надто неприпустима для того, щоб її не засудити. Відтак, цю поведінку названо «menschenverachtende Shikane» – словами, що перекласти не так просто , але в усякому разі доволі паплюжними. Утім, із зауваження в тексті стає ясно, що ця характеристика – лише резюме наведеного далі докладнішого опису. І як таке воно є безперечно оціночним судженням. Більш чого, якщо розглядати його в контексті статті в цілому, то здається дуже сумнівним (м’яко кажучи) припущення, — яке зробила суддя в Земельному суді Айзенштадта, — що слово «Schikane» означає, буцім суддя Й. використовує своє становище, щоб умисно шкодити обвинувачуваним. Так, згідно зі словниками, слово «Schikane» може мати такий відтінок значення, але гадаю, що в контексті опису кримінального суду і статті в цілому його слід розуміти — і принаймні можна небезпідставно витлумачити — як таке, що характеризує дуже суворе застосування кримінального законодавства без огляду на спричинювані при цьому людські страждання. Тут, як і при з’ясуванні смислу інших уривків, айзенштадтська суддя вибрала з двох можливих тлумачень те, яке було найбільш несприятливим для обвинувачуваного і давало підставу для його засудження, не завдаючи собі при цьому клопоту вказівкою на те, що вона розглядала й друге тлумачення, чи наведенням підстав, з яких вона його відхилила.

Я підкреслюю цю особливість її рішення у справі, бо з цього питання цілком згодний із Конституційним судом Німеччини. Відповідно до усталеної практики цього суду, суддя, що засуджує промовця чи автора, чиї висловлювання об’єктивно можна тлумачити по-всякому, і не наводить при цьому переконливих мотивів обрання саме того тлумачення, що призводить до засудження, тим самим порушує право на свободу вираження поглядів.

Австрійські суди вибрали суттєво інший підхід. Вони суворо обмежили свій розгляд п’ятьма окремими ізольованими уривками, що їх навів суддя Й. в своєму приватному обвинуваченні . Само собою зрозуміло, що ця принципова різниця в підходах в усьому дається взнаки. Айзенштадтська судця, наприклад, відмовилася навіть розглядати той (не спростований) факт, що суддя Й. одного разу таки попередив адвоката захисту, аби той «говорив лаконічно», бо ж він «вже ухвалив рішення». Звичайно, даний факт не доводить ані «загальної упе¬редженості», ані того, що суддя Й. від самого початку поводився з кожним обвинувачуваним так, нібито того вже засуджено, але він міг би принаймні засвідчити, що суддя Й. також виявляв той самий корпоративний дух, який пан Прагер спостерігав, збираючи факти, а, отже, й те, що якісь підстави включати його в добірку замальовок таки були.

Цей приклад вписується в систему. Інші її прояви можна побачити в тому, як айзенштадтська суддя прореагувала на пропозицію пана Прагера пред’явити докази існування фактичних підстав для його оціночних суджень. Спочатку суддя приймає — без зазначення належних мотивів — те тлумачення оцінних суджень, що були предметом спору, яке є найменш сприятливе для відповідача, а потім заявляє, що його пропозицію належить відхилити, бо і так ясно, що переконати суд в тому, що суддя Й. робив усе так, ніби в нього був злий намір ви¬кликати людські страждання, буде неможливо.

В описі судді Й. чимало місця приділено випадку, коли суддя Й. завзято — і без якоїсь потреби — подовжував термін попереднього ув’язнення і, крім того, не відсилав до відповідних органів клопотання ув’язненого про визнання недійсною постанови про його взяття під варту. Суддя Й. не вважав за потрібне включати цей фрагмент до свого приватного обвинувачення, проте він виявився істотним, коли пан Прагер заявив, що саме цей епізод уґрунтовував його оцінне судження щодо «menschenverachtende Schikane», і тому хотів навести докази на його підтвердження. Його пропозицію айзенштадтська суддя відхилила з тих мотивів, що вважає геть неправдоподібним, щоб суддя Й. свідомо і зловмисно хотів продовжити термін попереднього ув’язнення.

Дозволю собі ще один приклад того ж самого механізму, але цього разу щодо п’ятого уривка, вибраного суддею Й. У цьому фрагменті безсумнівно міститься констатація факту (фактів). Звісно ж, спочатку треба з’ясувати, яких саме фактів. Це здається доволі просто. Пан Прагер стверджує, що суддю Й. (очевидно, якийсь час тому) мало не призначили прокурором, натякаючи при цьому, що той не дістав цієї посади, бо його ім’я знову потрапило на сторінки преси, зокрема в зв’язку з підозрами щодо його причетності до безчесних оборудок. Ні того, що такі статті дійсно з’явилися в пресі, ні того, що в цих статтях було висловлено конкретні підозри щодо судді Й., спростовано не було. Попри це, айзенштадтська суддя — знову ж таки, не розглядаючи можливості існування іншого тлумачення – побачила в цьому фрагменті твердження, буцім такі підозри існували ще й на момент публікації оспорюваної статті. Проте далі вона згадує про рішення, що його кілька років тому постановив Віденський апеля¬ційний суд, згідно з яким із судді Й. було знято всі підозри щодо цього. Вона могла б пояснити, звідкіля пан Праґер міг довідатися про це рішення. Утім, я зараз веду мову не про це. Бо важливо те, що тут ми знову стикаємося з тією ж самою практикою, яка проявилася в пунктах 10 і 11 вище: спочатку невмотивоване тлумачення, яке хоч і не є (м’яко кажучи) найочевиднішим, зате напевне найнесприятливішим, а потім — на його підставі — відхилення пропозиції пана Праґера доказати ехсерtiо veritatis.

Мабуть, можна поставити собі запитання, чи відповідає взагалі або якою мірою відповідає статті 10 покладення на журналіста тягаря доведення в справах, подібних до цієї, проте, оскільки це питання не було предметом спору, я залишаю його відкритим. Слід, утім, підкреслити: рішення апеляційного суду ясно показує, що норми австрійського права ставлять надто великі вимоги щодо пропозиції доказати exceptio veritatis. Обвинувачуваний повинен точно вказати, які саме факти він хоче доказувати. Більш того, він має не тільки точно пояснити, чому такі факти підтверджують те, що він сказав або написав, і як ці факти можуть бути підтверджені запропонованими доказами, але до того ж мусить заздалегідь переконати суд у тому, що ці факти імовірно будуть доказані.

Панові ж Праґеру не тільки не дозволили (за одиноким винятком) представити докази, що він їх пропонував на підтвердження фактів, на яких ґрунтувалися його оцінні судження, але й постановили, що він діяв без належної журналістської обачності.

Цей докір не безпідставний в тій мірі, в якій всіма визнано, що пан Праґер не дав судді Й. змоги висловити свої зауваження щодо чернетки статті. Справді, це було серйозним порушенням принципів належної обачності , незалежно від того, — і тут можна робити всякі припущення, — скористався б суддя Й. з такої можливості подати відповідні коментарі, чи ні.

Однак, хоч би якою серйозною була ця необачність, сама по собі вона не виправдовує звинувачення в «грубій недбалості», яке айзенштадтська суддя спрямувала на адресу пана Прагера. Так, вона виводить це обвинувачення з двох додаткових аргументів, проте обидва вони не коректні, оскільки спираються на проаналізований у попередніх пунктах однобічний підхід. Айзенштадтська суддя зневажила статтею в цілому і, більш того, поставилася до двох ізольованих речень із резюме, згаданого в пункті 9 вище, так, ніби вони становили (основну) частину статті, присвяченої винятково судді Й.

Стаття в цілому дає досить чітко зрозуміти, що вона ґрунтується на особистих спостереженнях автора впродовж тривалого часу, а також на опитуваннях свідків, яких можна небезпідставно вважати за тих, хто на власному професійному досвіді знайомий саме з цим судом і складом його суддів, — адвокатів із кримінальних справ, судових репортерів і співробітників служби пробації. Айзенштадтська суддя гадає, що внаслідок таких опитувань можуть з’явитися лише сумнівні свідчення з чужих слів, але, як на мене, методи, що їх застосував пан Праґер, як такі не можна вважати за порушення норм належної журналістської обачності.

Той аргумент, що пан Праґер особисто не був присутній на судових засіданнях під головуванням судді Й., звучить непереконливо, бо — якщо тільки помилково не витлумачити резюме як констатацію фактів щодо судді Й. — в своїй статті пан Праґер ніде не критикує манеру судді Й. вести судові засідання. Щоправда, є один виняток, а саме переказ про вказівку говорити лаконічно, втім, не думаю, що журналіста можна тут обвинуватити в порушенні належної обачності, якщо він при цьому послуговувався розповіддю того самого адвоката, якому було призначене це застереження, а надто з огляду на те, що це цілком відповідало тому корпоративному духові, який він сам спостерігав і про який йому розповідало багато інших свідків.

Це приводить мене ще до одного ключового моменту. Айзенштадтська суддя встановила «очевидність» того, що пан Праґер діяв із (злим) умислом знеславити суддю Й. Вона пішла навіть далі і назвала зловмисність пана Праґера «великою» (intensive). Єдиним її обґрунтуванням, однак, було те, що освіт¬ній рівень пана Праґера вище за середній, а ще він — досвідчений журналіст. Отож, мотивує вона далі, пан Праґер мусив би усвідомлювати те, що п’ять уривків щодо судді Й. були дуже негативними і тому б призвели щодо нього до відповідних наслідків.

З таким критерієм, на мою думку, неможливо погодитися. Не буду заперечувати: бувають випадки, коли одного лише формулювання характеристики пойменованої особи виявляється досить, щоб дійти висновку про те, що вона подана зі злим умислом опорочити людину. Однак робити такий висновок на підставі формулювань усього лише п’яти ізольованих фрагментів із довгої статті в серйозному журналі, присвяченої питанню, що становить загальний суспільний інтерес, не суміщається з правом на свободу вираження поглядів. Не кажучи вже про однобічне тлумачення цих п’яти уривків, на яке опирається оспорюваний висновок, просто не можна допустити, аби одного формулювання критичного зауваження щодо питання, яке становить загальний суспільний інтерес, було досить для того, щоб кваліфікувати її як щось, зроблене зі злим умислом опорочити. Це означало б, що суди можуть цілком ігнорувати прагнення автора започаткувати публічну дискусію; це означало б, що de facto враховуються тільки інтереси позивача, а свобода вираження поглядів обмежується до неприйнятної міри. Нагадаю, що «стаття 10 захищає не тільки зміст виражених ідей та інформації, але також і форму, у якій їх передають» .

З цих причин я вважаю, що принаймні там, де йдеться про критичний коментар з питання, що становить загальний суспільний інтерес, навіть дуже перебільшені висловлювання й уїдливі описи самі по собі не дають підстав для висновку про наявність злого умислу опорочити.

Вирішальний же критерій має бути такий: чи можна визнати оспорюване формулювання, хоча б яке воно було зухвальне, дошкульне чи грубувате, за таке, що спирається на відверту думку щодо предмета – нехай воно здається надмірним чи зневажливим, – чи ж єдиним можливим висновком буде те, що прагнення образити людину було якщо не винятковим, то головним.

Тут я знову думаю, що австрійські суди застосували критерії, які не відповідають принципам статті 10, і знову хотів би (принаймні) запитати, а чи не дійшли б вони іншого висновку, якби застосували правильний критерій. Як я вже зазначав, я переконаний, що пан Праґер буй щиро приголомшений побаченим у Віденському земельному суді. І не просто приголомшений, але й переповнений щирим обуренням, якщо не сказати гнівом. Він цілком усвідомлював, що виражає свій гнів у незвичайно сильних виразах, але у своєму гніві він відчував: єдине, що важить, — це донести до читачів свою думку, хоч би що там відчували дев’ятеро суддів, на яких була націлена його критика. На його думку, вони не заслуговували на поблажливість . Можливо, така позиція заслу¬говує на моральний, а чи й навіть заснований на законі осуд, проте, на мою думку, вона не становить злого умислу.

У підсумку я сказав би так:

(а) Австрійські суди взяли до уваги лише п’ять окремих ізольованих уривків, проігнорувавши їхній контекст. Уряд стверджує, що вони не могли діяти інакше, бо, згідно з австрійським кримінальним правом, були зв’язані рамками приватного обвинувачення. Я не вважаю цей аргумент переконливим: оскільки стаття 10 Конвенції зобов’язує брати до уваги контекст, а в Австрії Конвенція має той же самий статус, що й конституційний закон , то австрійські суди повинні були не зважати на ті положення кримінально-процесуального права, які внеможливлювали розгляд статті журналіста в цілому.

(b) Австрійські суди витрактували ці п’ять уривків дуже односторонньо і, в усякому разі, не навели ніяких підстав для того, чому вони вирішили не приймати інших можливих і більш сприятливих тлумачень.

(c) Таке однобічне трактування і надмірно суворі австрійські норми щодо можливості представити докази exceptio veritatis призвели до того, що пан Праґер був практично позбавлений можливості такий доказ представити .

(d) Вищевказані недоліки вплинули і на рішення суду Айзенштадта щодо питання про належну журналістську обачність; більш того, застосований при рішенні цього питання критерій є частково неприйнятним.

(e) Критерій, застосований при встановленні наявності у пана Праґера відповідного злого умислу, є неприйнятний.

(f) Сукупний ефект від усіх цих недоліків такий, що внутрішньодержавні суди de facto цілком зневажили вимогою про встановлення належного балансу між вимогами захисту репутації і вимогами свободи слова.

Засудження і покарання пана Праґера становлять серйозне втручання в право преси на свободу вираження поглядів. Айзенштадтська суддя відверто заявила, що вона збирається провчити пана Праґера і його побратимів-журналістів.

Щоб Суд з прав людини вважав за прийнятне таке — умисне! — втручання, здійснене на підставі статті, надрукованої в серйозному періодичному виданні, з питання, що становить загальний суспільний інтерес, це втручання слід обґрунтувати дуже переконливо. З причин, викладених вище, я стверджую, що рішення австрійських судів цьому критерію не відповідають.

Тому я вважаю, що засудження і покарання заявників порушують статтю 10 .