31 березня – третя річниця набрання чинності Закону України “Про медіа”.

Одна з менш очевидних, але принципових змін, яку він приніс, – відхід від самого поняття “ЗМІ”.

Це не просто зміна терміну. Поняття “ЗМІ” формувалося ще в радянській логіці, де медіа розглядалися як інструмент впливу, а не як незалежний сектор. У практиці українського законодавства це призводило до постійного змішування двох різних речей: платформи поширення контенту і суб’єкта, який цей контент створює.

Закон “Про медіа” розводить ці поняття. Медіа визначається як форма поширення інформації  незалежно від технології: телебачення, радіо, онлайн-видання чи сервіс на вимогу. Натомість той, хто створює і поширює контент, визначається як суб’єкт у відповідній сфері.

Це базова, але важлива зміна: вона дозволяє будувати регулювання не навколо абстрактного “ЗМІ”, а навколо конкретних типів діяльності та відповідальності.

Те саме відбулося і в аудіовізуальній сфері.

Попереднє законодавство створювало термінологічну плутанину: “канал” означав частоту, “програма” – сам телеканал, а “передача” – одиницю контенту. У результаті навіть законодавці були змушені дублювати терміни, щоб уникнути непорозумінь.

Новий закон уніфікує підходи:

• програма– це одиниця контенту (наприклад, фільм або шоу),
• телеканал чи радіоканал – це сервіс/потік, який споживає користувач,
• суб’єкт – це той, хто формує цей контент.

І йдеться не просто про “наведення ладу у словах”. Ми отримуємо передбачуваність регулювання, юридичну визначеність і можливість коректно застосовувати норми на практиці.

Водночас, цей процес не завершений. Частина старої термінології досі зберігається в інших законах і підзаконних актах, і її заміна потребує часу. А сам закон продовжує доопрацьовуватися через внесення змін, що враховують практику його застосування та розвиток медійного середовища.