Дмитро Воюта, юрист напряму “Незалежні медіа”

d.voyuta@gmail.com

Європейський суд з прав людини 15 вересня 2022 року у справі M.K. v. UKRAINE визнав незаконним розголошення інформації про ВІЛ-позитивний статус військовослужбовиці її матері та військовій частині за місцем служби. Таким чином, ЄСПЛ встановив порушення статті 8 Конвенції (право на повагу до приватного і сімейного життя).

Обставини справи

Для встановлення ступеня придатності для продовження служби, військовослужбовиця Держприкордонслужби у грудні 2005 року проходила щорічний профілактичний медичний огляд. Під час огляду здійснено забір крові для тестування на ВІЛ. Результати аналізу засвідчили ВІЛ-позитивний статус заявниці. У звіті про виписку за результатами медичного огляду вказані проведені аналізи та захворювання заявниці, у тому числі гепатит С. Проте ні тест на ВІЛ, ні ВІЛ-позитивний статус заявниці у звіті не згадані.

У подальшому, військово-лікарська комісія підготувала довідку про хворобу,  відповідно до якої заявниця хворіла на гепатит С, ВІЛ та інші захворювання. Тож військовослужбовицю визнано непридатною до військової служби. Надалі, центральна військово-лікарська комісія Держприкордонслужби затвердила довідку, яку надіслали до військової частини, де проходила службу заявниця. На підставі одержаної довідки військова частина звільнила заявницю з військової служби “за станом здоров’я”. Таким чином, інформація про позитивний ВІЛ-статус заявниці стала відома у військовій частині третім особам.

За словами заявниці, тестування на ВІЛ проведено без її згоди, а обов’язкову форму згоди вона підписала значно пізніше, не читаючи її та не усвідомлюючи значення самого документу. Окрім цього, у лікарні їй не повідомляли про результати тестування на ВІЛ, натомість довідка про хворобу складена і надіслана до центральної військово-лікарської комісії Держприкордонслужби та військової частини без її відома чи будь-якої згоди. Більше того, мати заявниці також дізналася про позитивний ВІЛ-статус заявниці від лікарів, на що згода у жодній формі не надавалась.

Судовий процес по суті скарг в Україні завершився не на користь заявниці. При розгляді справи суди вважали, що підписана форма згоди тестування на ВІЛ свідчить про її згоду на тестування. І, попри відсутність підтверджуючих документів, усне повідомлення заявниці про результати її аналізів відповідає законодавству. Суди також не побачили порушень у розголошенні інформації про позитивний ВІЛ-статус заявниці її матері, мотивуючи це потребою надати заявниці підтримку та психологічну допомогу. Так само національні суди вважали законним інформування військової частини про захворювання заявниці, оскільки воно здійснювалося відповідно до галузевих наказів Міністерства оборони.

Позиція Суду

В описі ЄСПЛ йдеться про те, що прийнята до розгляду скарга заявниці є потрійною:

1. Заявницю неналежно поінформували про результати її тесту на ВІЛ;
2. Інформацію про ВІЛ-позитивний статус заявниці передали її матері;
3. Інформацію про ВІЛ-позитивний статус заявниці передали у військову частину за місцем її служби (§ 38).

Кожен аспект скарги Суд розглядав окремо з урахуванням того, що будь-яке втручання в права особи, передбачене статтею 8 Конвенції, може бути виправдане згідно з § 2 статті 8 Конвенції, лише якщо таке обмеження відповідає закону, переслідує одну або більше законних цілей, є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (§ 36).

Прим. Тут і надалі йтиметься про нормативно-правові акти, чинні на момент оскаржуваної події у грудні 2005 року: Закон України “Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ” № 1972-ХІІ, наказ Міністерства оборони України “Про затвердження Положення про військово-лікарську експертизу та медичний огляд у Збройних Силах України” від 04 січня 1994 року № 2.

Перший аспект стосувався того, чи були дотримані вимоги національного законодавства та реалізоване право заявниці на інформацію про результати власного тесту на ВІЛ. Суд дійшов висновку, що письмові докази інформування заявниці про результати її тесту відсутні. Тож відбулося втручання у право заявниці на повагу до її приватного життя. Саме ж втручання не відповідало закону, а тому порушено статтю 8 Конвенції (§ 41).

Другий аспект пов’язаний із розголошенням інформації матері заявниці.

Суд у своїй практиці неодноразово зазначав, що особиста інформація, яка стосується пацієнта, належить до його приватного життя. Захист персональних даних, не в останню чергу медичних даних, має фундаментальне значення для реалізації права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції. Право на недоторканність приватного життя застосовується, коли йдеться про захист конфіденційної інформації, що стосується ВІЛ, оскільки розголошення такої інформації може мати руйнівні наслідки для приватного та сімейного життя особи, її соціального та професійного становища, включаючи стигматизацію та можливе соціальне виключення (§ 34).

Враховуючи послідовну позицію заявниці, яка заперечувала проти надання будь-якої згоди та норму закону, Суд визнав, що інформація про стан здоров’я заявниці надана її матері без законних підстав, сумісних з Конвенцією, а тому відбулося порушення статті 8 Конвенції.

Третій аспект стосується передачі інформації про ВІЛ-позитивний статус заявниці до військової частини, де вона проходила військову службу. Сторони спору не заперечували передачу такої інформації. Більше того, визнано втручання у реалізацію заявницею її права на приватність. Таким чином, Суд з’ясовував чи відповідало таке втручання § 2 статті 8 Конвенції.

У своїй практиці, Суд уже визнавав законний інтерес роботодавців до інформації щодо стану психічного та фізичного здоров’я своїх працівників, зокрема в контексті певних покладених на них професійних обов’язків, пов’язаних із конкретними навичками, відповідальністю або повноваженнями. Водночас, ЄСПЛ підкреслив, що збирання та обробка відповідної інформації мають бути законними та забезпечувати справедливий баланс між інтересами роботодавця та захистом недоторканості приватного життя кандидата на зайняття відповідної посади (§ 54; SURIKOV v. UKRAINE, § 91).

По суті скарги заявниці національні суди посилалися на Положення про військово-лікарську експертизу та медичний огляд у Збройних Силах України. Положення передбачало, що центральна військово-лікарська комісія затверджує надану довідку, яку надалі надсилають до військової частини, де проходить службу військовослужбовець. Жодних виключень чи уточнень щодо можливих діагнозів військовослужбовців Положення не містить.

ЄСПЛ наголошує, що таке застосування норм Положення явно суперечить чинному на той момент Закону. Стаття 8 Закону передбачала, що відомості про результати медичного огляду, наявність чи відсутність ВІЛ-інфекції в особи, яка пройшла медичний огляд, є конфіденційними та становлять лікарську таємницю. Передача таких відомостей дозволяється тільки особі, якої вони стосуються, а у випадках, передбачених законами України, також законним представникам цієї особи, закладам охорони здоров’я, органам прокуратури, слідства, дізнання та суду. Суд також звертає увагу, що Положення є підзаконним актом і не може вводити додаткові обмеження прав та обов’язків, передбачених Законом (§ 57). За таких обставин залишається незрозумілим підхід національних судів та національних інституцій до превалювання Положення над Законом у випадку заявниці.

У своєму рішенні Суд визнає, що певна правова основа для передачі інформації все ж є. Проте через неузгодженість Положення з вимогами Закону щодо такого важливого питання, як розкриття інформації про позитивний ВІЛ-статус людини, порушено вимогу «якості закону» відповідно до Конвенції. Таким чином, втручання в приватне життя заявниці не було законним для цілей статті 8 Конвенції (§ 60).

Враховуючи усі порушення, Суд присудив заявниці 5000 євро відшкодування моральної шкоди та 1000 євро компенсації за надання правової допомоги.

Чому це рішення важливе

1. ЄСПЛ у своєму рішенні визнає, що відходить від визначених перед ним завдань та фактично замінює оцінку національних судів своєю власною оцінкою фактів. Суд враховує вимогу про обов’язкове письмове засвідчення інформування про позитивні результати тестування на ВІЛ та рекомендації подальшого лікування. Натомість бере до уваги те, що національні суди не посилалися на такі письмові докази, а аргументи заявниці залишилися без відповіді (§ 40).

Таким чином, Суд пріоритезує право на отримання інформації про свій діагноз, що є необхідним для відповідної особи, щоб зробити усвідомлений і незалежний вибір щодо свого догляду, підтримки та лікування. ЄСПЛ наголошує, що право знати є фундаментальним етичним і правовим принципом, особливо коли існує ризик передачі.

2. Рішення у справі M.K. v. UKRAINE закріплює важливість загального зобов’язання за законом зберігати конфіденційність персональних даних (про стан здоров’я). У свою чергу розкриття інформації про стан здоров’я, особливо що стосується позитивного ВІЛ-статусу, повинно мати чітку законну правову підставу.
3. Під час розгляду справи Суд виявив недоліки правозастосовчої практики під час проведення медичних оглядів військовослужбовців. Зокрема, військово-лікарські комісії керувалися у своїй роботу Положенням (пункт 261), що дозволяло передавати свідоцтва про хворобу та довідки з діагнозами обстежених третім сторонам (у даному випадку – військовій частині). Жодних виключень чи уточнень щодо можливих діагнозів військовослужбовців Положення не містило. У свою чергу, Закон визначав відомості про результати медичного огляду конфіденційними та такими, що становлять лікарську таємницю.
4. Рішення Суду відтепер стане основою для захисту прав військовослужбовців з ВІЛ-позитивним статусом у національних судах та спроможне змінити підходи до збереження їх конфіденційності.

І хоча з 2005 року обидва документи викладені у нових редакціях, положення, які спричинили порушення прав заявниці залишилися. Більше того, чинне на сььогодні Положення навіть розширює перелік третіх осіб, що можуть отримати свідоцтво про хворобу військовослужбовця. Жодних виключень чи уточнень щодо можливих діагнозів військовослужбовців так само немає.

Тобто висновки Суду щодо неузгодженості підзаконного акту з актом вищої юридичної сили залишаються актуальними, як і ризики втручання в право особи, передбачене статтею 8 Конвенції. Більше того, розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини є злочином, відповідальність за який передбачена статтею 132 Кримінального кодексу України.

У статті 5 додатку 2 до Положення передбачено, що для забезпечення конфіденційності відомостей про ВІЛ-статус особи в експертному документі дозволяється встановлювати діагноз у формулюванні “Хронічна ретровірусна інфекція”.

Проте на нашу думку, оскільки така умова щодо начебто гарантування конфіденційності є публічно доступною та загальновідомою, використання такого формулювання не може приховати ВІЛ-статус людини та суперечить статті 13 Закону. Для забезпечення прав військовослужбовців з позитивним ВІЛ-статусом на приватність можливо:

– переглянути статтю 13 Закону та доповнити її нормою про можливість передачі відомостей про позитивний ВІЛ-статус людини до військової частини за наявності усвідомленої інформованої згоди людини, яка живе з ВІЛ, на передачу таких відомостей, наданої в письмовому вигляді, і лише для цілей, пов’язаних з проходженням (встановленням непридатності) до військової служби;

– або ж доповнити Положення забороною на передачу відомостей про позитивний ВІЛ-статус людини, якщо така передача здійснюється не з підстав, передбачених статтею 13 Закону. В такому випадку – встановити інший механізм застосування статті 5 додатку 1 до Положення, передбачити обмеження інформації про результати обстеження для військової частини та зазначати лише фінальний висновок ВЛК (наприклад, у формі витягу) про непридатність до військової служби без деталізації вихідного діагнозу людини.