Українські медіа можуть зміцнити захист нашого інфопростору від маніпуляцій, відновити довіру до журналістики і створити “правила гри”, які відповідають інтересам як держави, так і преси.
У цьому їм допоможе саморегулювання – підхід, коли самі медіа визначають професійні та етичні стандарти для спільноти і стежать за їх дотриманням.
Щоб обговорити точки (не)дотику саморегулювання українських медіа, Центр демократії та верховенства права та International Media Support 28 березня провели конференцію “Саморегулювання в Україні: чого бракує медіа?” яка об’єднала медіа, журналістів, українських та міжнародних медіа експертів.
Під час дискусій ішлося про:
- Іноземний досвід та моделі саморегулювання: історії успіху;
- Як працює саморегулювання в Україні: що вдається, а що ні;
- Саморегулювання очима українських медіа: почути і співпрацювати заради розвитку та підтримки медіа.
Ігор Розкладай, заступник директорки, головний експерт з медійного права та модерації контенту в соціальних мережах, порівняв медійну сферу з футболом, де так само багатьма клубами володіють олігархи.
Однак у футболі якраз-таки діє саморегуляція, коли команди погоджуються на правила, встановлені федерацією, а не державою. Тож цей сценарій можливий навіть коли ринок не зовсім є ринком. Однак в Україні за 30 років саморегуляція так і не запрацювала, і спікер вважає однією з причин брак віри в те, що вона можлива.
А от Данія може похвалитися успіхами в саморегуляції. В країні з 1992 року працює незалежна від уряду Рада з питань преси, куди увійшли представники медіа, громадянського суспільства та суддівського корпусу. До неї данці можуть скаржитися на порушення на радіо чи телебаченні, у пресі та онлайн-виданнях (за певних умов). Далі Рада ухвалює рішення, керуючись Законом про відповідальність медіа, а також правилами етики для преси.
Як пояснив Б’ярне Шиллінг, редактор зв’язків з читачами в Politiken, медіа самі зацікавлені бути якісними: “Якщо ми не регулюватимемо свою діяльність, тоді в політиків з’явиться цей апетит зробити роботу за нас і регулювати нас”. Він відзначає, що у саморегуляції має бути законодавчий фундамент, але що менше зовнішнього регулювання – то краще для преси.
Спікер розповів, як видання Politiken побудувало систему внутрішньої саморегуляції. Так, редактор зв’язків з читачами (його також називають медійним омбудсменом) реагує на скарги аудиторії, виправляє помилки та розв’язує етичні дилеми – наприклад, коли фотограф надсилає в редакцію фото, які він насправді не міг зробити. Він діє незалежно від головного редактора і має наглядати за роботою колег. Аналогічна посада передбачена в інших медіа.
Ларс Беніке, омбудсмен телеканалу TV2, детальніше розповів про Пресову раду. Так, вона передбачена законодавством і покликана сприяти належним практикам у медіа. Звернутися до пресради можуть лише ті, хто став “частиною цієї історії”. Тобто учасник інтерв’ю, герой публікації чи будь-хто зображений там. Базовий же етичний принцип простий: факти мають бути правдивими і точними.
“Перш ніж ви щось публікуєте, треба перевіряти інформацію, бо думки можуть бути різні і це нормально, але перевіряти факти потрібно в будь-якому випадку.”, – наголосив він.
А чи можна повторити скандинавський досвід в Україні? “Ми хочемо якомога швидших результатів, але я вам скажу, що якщо порівняти з тою ситуацією, яка була 5 років тому, ми зробили великий крок вперед. І навіть ця конференція, яка зараз відбувається, свідчить про те, яка велика увага зараз приділена саморегулюванню”, – прокоментував Роман Кіфлюк, національний радник по Україні в International Media Support (Данія).
Водночас, експерт наголосив: неможливо просто скопіювати приклад якоїсь країни. Ми маємо пройти свій шлях власними силами.
“Мій рецепт такий, що одноосібно самі медіа не можуть з цим справитися. Необхідно співпрацювати з громадським сектором, з державою, сідати за стіл і вести діалог. Не дискусію, не дебати, не суперечки – знаходити точки дотику, і сідати та серйозно обговорювати ті болючі проблеми, які маємо вирішити разом. Ось тоді ми побачимо, що працює, а що ні”, – відзначив Роман Кіфлюк. Спікер вказав і на роль влади та глядачів, які мають триматися за “рятівне коло”, орієнтуючись на якісні медіа, а не фейки.
Наприкінці дискусії Тетяна Авдєєва, старша юристка Лабораторії цифрової безпеки, модераторка першої сесії, відзначила, що серед інших моделей, інститут медійного омбудсмена можуть впровадити усі видання. Почати цю роботу мають найкращі, вони і стануть прикладом для інших та дадуть поштовх.
Другу сесію модерувала Марина Сингаївська, заступниця генерального директора Українського національного інформаційного агентства “Укрінформ”. Вона зазначила, що саморегулювання потрібне насамперед нашому суспільству. З погляду медіа, воно дозволяє зберігати редакційну незалежність, мінімізує втручання держави і покращує якість роботи.
Тетяна Лебедєва, членкиня Комісії з журналістської етики, розповіла про історію цього органу саморегуляції від заснування у 2001 році і до роботи зараз, під час повномасштабної війни. У своїй стратегії вони виділяють три напрями: це медіація, просвіта та адвокація.
Експертка відзначила, що саморегуляція утверджується, медіа дедалі більше зважають на рішення таких органів: “Як ви розумієте, дуже уважно слідкую за всім, що робить НМР [Незалежна медійна рада, громадський консультативний та експертний орган, співзасновником якого є ЦЕДЕМ], і достатньо часто публічно представляю Комісію з журналістської етики, і я можу сказати, що увага до органів саморегуляції і їхніх оцінок виросла просто значно. А з початком війни слово “відповідальність” стало ключовим і дуже багато представників медіа осягнули значення стандартів”.
Тетяна Лебєдєва пов’язує це з більшим рівнем загроз: раніше від стандартів залежала якість медіа та обізнаність читачів, то тепер часто залежить життя людей. Опитування показують, що зростає увага авдиторії до недопущення маніпуляцій, замовних матеріалів і не лише.
Про Незалежну медійну раду детальніше розповів Дмитро Тузов, журналіст, теле- та радіоведучий, ведучий Радіо НВ, член Незалежної медійної ради.
“Співрегулювання існує зараз і під час війни, що досить непросто. Звичайно, Медійна рада діє за стандартами класичних журналістських організацій, які реагують на ті виклики і проблеми, які існують в інформаційному середовищі”, – наголосив він, додавши, що можливості таких організацій обмежені, адже на роботу потрібен час і людські ресурси. Тому НМР реагує на найголовніші теми, хоча діапазон треба розширювати.
Водночас, Дмитро Тузов вказує, що зараз співрегулювання перебуває “в ембріональному стані”, адже телеканали працюють у форматі телемарафону, а основне регулювання здійснює держава. Завдання ж медіа – передовсім генерувати ініціативи.
Олена Голуб, експертка Інституту масової інформації, наголосила: неправильно вважати, що коли влада фінансує медіа, то отримує право втручатися у їх роботу. Є приклад Данії, де уряд допомагає телеканалам, але вони зберігають незалежність. Вона виступає за “тактику малих кроків” до саморегуляції, адже швидко побудувати систему з нуля – малореально.
Зокрема, експертка розповіла про “білий список” ІМІ та мапу регіональних медіа. Ці списки мотивують медіа бути якісними, аби потрапити туди – що впливає і на саморегуляцію. “Ми з ними комунікуємо і насправді багато вже є історій успіху. Коли ми вказуємо медіа на їхні помилки, вони їх виправляють. Це стосується передусім редакційних політик. Медіа активно почали редакційні політики собі на сайт ставити і їх дотримуватися”.
У наступному виступі Сергій Штурхецький, голова Незалежної медіа-профспілки України, наголосив на нових загрозах, відзначивши зокрема анонімні телеграм-канали.
Спікер нагадав, що саморегуляція виникає на запит аудиторії. Коли люди прагнуть об’єктивної інформації, медіа об’єднуються і створюють етичні правила. Однак виникає питання: чи є зараз такий суспільний запит? Адже політтехнологи “розбещують” людей новинами з телеграм-каналів.
У третій сесії учасники шукали відповідь на питання “Що допоможе українським медіа стати частиною саморегулювання?”. Її модерував Максим Дворовий, голова напряму “Цифрові права” ГО Лабораторія цифрової безпеки.
Юлія Банкова, головна редакторка порталу LIGA.net, наголосила на ролі редакційних кодексів та політик (наприклад, рекламної) у саморегулюванні. “Документи, де описані формати: як ми пишемо, як представляємо людей, з ким працюємо або не працюємо, як ведуться блоги, кому ми надаємо майданчик для колонок, як ми підписуємо людей і ще багато іншого. Це така система правил, з якою ми ознайомлюємо людей, і всі зобов’язані їх дотримуватися”, – вказала вона.
Микола Типусяк, директор із маркетингу “Еспресо”, розповів, що телеканал уважно вивчив вимоги “білого списку” ІМІ та напрацював документи і політики, аби відповідати вимогам. Також вони орієнтуються на Кодекс етики українського журналіста, який є способом взяти на себе зобов’язання.
Експерт називає ключовим фундаментом саморегулювання “вміння домовлятися і виконувати домовленості”. Він також відзначив, що потрібен діалог, аби знайти відповіді на питання і напрацювати правила.
Про інституціалізовану систему саморегулювання у Суспільного мовлення розповіла Юлія Шелудько, виконавча продюсерка “Українське радіо”. Так, у мовника є Редакційна рада, котра збирається, коли є звернення, і реагує на нього. При ній працює дорадчий орган, який може порадити журналістам – наприклад, як збалансувати програму чи кого краще запросити.
Ба більше, Суспільне має департамент моніторингу контенту, котрий аналізує програми на різних платформах мовника. Юлія Шелудько вказала і на важливість навчання. “Ми проводимо надзвичайно багато семінарів, тренінгів, навчань, тому що без цього ніяк і в нас великий штат. Але всі ці люди мають бути обізнані, дуже чітко дотримуватися журналістських стандартів”.
Анастасія Руденко, координаторка мережі “Вікно Відновлення”, засновниця видання медіарішень “Рубрика”, шефредакторка видання “Східний Варіант”, вказала, що у випадку онлайн-медіа саморегулювання і дотримання стандартів складніше, адже воина генерують контент 24/7, і у такому ж темпі його треба фільтрувати.
Вона розповіла про мережу “Вікно Відновлення”, яка є спробою саморегулювання, адже об’єднала 80 організацій, із них 60 медіа – а ті, які не відповідали критеріям, отримали відмову. Серед критеріїв були прозорість структури власності та фінансування, редакційні стандарти, релевантність експертизи і не лише. Водночас, спікерка відзначила, що серед медіа бракує розуміння: чому це важливо і навіщо долучатися. Однак дискусія про це – дуже важлива.
У останньому виступі про досвід галузевого саморегулювання розповіла Оксана Остапко, заступниця директора з правових питань Starlight Media. За її словами, великі гравці індустрії свого часу намагалися об’єднатися і напрацювати правила.
Так, з 2016 року діє робоча група при Нацраді з питань телебачення та радіомовлення. У ній представники телеіндустрії разом з учасниками від громадського сектору напрацьовують акти спільного регулювання. Зокрема, про висвітлення у медіа булінгу, насильства щодо дітей, злочинів, де стороною є діти.
Цей формат включає акт спільного регулювання, який учасники підписують і зобов’язуються виконувати, а також внутрішні семінари і залучення психолога та юристів, які допомагають з формуванням контенту.
Завершилася конференція дискусією про те, чого бракує Україні для появи у нас саморегулювання медіа. Зокрема, йшлося про те, що значна частина журналістів не орієнтується на медійні організації та стандарти, які вони відстоюють. Медійні менеджери також не розуміють, які вигоди їм дає членство у об’єднаннях. Тож експерти обговорили вихід із цієї ситуації.
Захід організовано та проведено Центром демократії та верховенства права за фінансової підтримки International Media Support
