Про те, як велика війна змінює дітей і як нова українська школа виховує з малечі свідомих дорослих із чіткою громадянською позицією, вмінням жити в соціумі і емоційною стійкістю, Антон розповів для The Ukrainians. 

Які у вас стосунки з вашими учнями?

Коли я брав клас, то запевняв усіх, що це не мої діти, ніхто нікого любити не буде. Що у нас ділові стосунки, ми партнери. Нєа, так не вийшло [сміється]. У нас дружні стосунки. Я би так спілкувався з власними дітьми. 

Вони діляться зі мною всім, розповідають про свої сімʼї та переживання. Я знаю стільки, що багато з чого не хотів би знати. Вони постійно обіймають мене. Приходять, лягають на парту і кажуть: «Мені сумно, зробіть щось з цим». А потім меланхолійно йдуть у захід сонця. Вони ставляться до мене як до рідної людини. 

Як можна охарактеризувати ваш педагогічний підхід?

У мене діти стільки роблять самостійно, що може скластися враження, що я взагалі нічого не робив.

Для мене класна дитина – це самостійна дитина. Якщо дитина буде безпорадною – як їй вижити?

Дитина виросте і піде в самостійне життя з тим, що вона звикла робити щодня. Через це у мене в класі часто безлад. Я не повторюю тисячу разів одне й те саме. Я не кажу «підніми-поклади». Я кажу: «подивіться навколо себе». Вони дивляться і виправляють. На контрольних роботах я пояснюю: «Це – перевірка, діагностика твоєї роботи. І будь-який твій результат буде прекрасним, бо ти зараз знаєш більше, ніж до того». 

Щодо уроків, моє головне кредо (якби воно було) – все має бути інтерактивним. Дітям подобаються тактильні речі. До прикладу, ми досліджували властивості води. Якби я сказав, що вона безбарвна, прозора, не має запаху – це пройшло би повз вуха. Натомість я приніс вазу з водою. Кожен її понюхав, збовтав, опустив пензлик, пустив бульбашки, пофарбував її фарбами і з’ясував, що вода розчиняє в собі інші речовини. І так з усім. Якщо ми вивчаємо глобус – кожна дитина має крутнути його, тицьнути в нього пальчиком. Потім для закріплення треба взяти і намалювати той глобус – з віссю, екватором, полюсами. Це діяльнісний підхід – одна з умов нової української школи. 

Які основні засади нової української школи?

НУШ створена для того, щоб виховати крутого сучасного громадянина України. Це комплексний підхід, аби на різних предметах розвивати і мислення, і знання, і якісь соціальні навички, і патріотичне виховання. До прикладу, один тиждень у нас був такий: я прийшов у клас з окулярами і оголосив, що хтось їх загубив. Запитав дітей, що ми маємо зробити зі згубою. Діти одразу накидали ідеї. На уроці української мови кожна дитина створила оголошення, на уроці «Я досліджую світ» – поговорили, які бувають окуляри, на образотворчому мистецтві дізналися про бачення світу через «рожеві окуляри» і намалювали це явище. На уроці математики розглянули поняття дзеркальних чисел. В кінцевому результаті дитина з іншого класу прийшла і подякувала за знахідку, а мої діти знають, як поводитись у такій ситуації.

Також ми вчимося фільтрувати інформацію та мінімальної медіаграмотності. Ми вже ознайомилися з журналами, створили власну обкладинку, обговорили основи доброчесності і те, що ціна має адекватно співвідноситись зі змістом. За рік-два вони розумітимуть, що таке плагіат і академічна доброчесність, авторське право, а ще знатимуть, що мають не довіряти інформації, джерело якої невідоме. 

Це стандарт, так має бути всюди. Але хтось це робить, а хтось ні. На жаль, ніхто не створив ніякої схеми контролю за дотриманням цих стандартів. І тому більшість вчителів – це радянські жіночки, які робили 40 років по-своєму і не хочуть нічого змінювати. Набагато легше, аби діти відкрили зошит, підручник, подивились, записали, і так по колу.

Мрію про те, аби всі виконували стандарти освіти. Потроху робили маленькі кроки вперед. Я переконаний, що їм сподобається, треба тільки спробувати.

Найбільша складність – колеги з совєцькою ментальністю. Цього важко позбутися. Я сам довгий час намагався налаштувати себе, що я така ж людина, як директор і керівник відділу освіти. Раніше я був не таким, а потім щось сталося у мене в голові. Зараз можу прийти до директора і посперечатися. Я не відчуваю страху, не хочу сидіти мовчки. 

Крім того, є й інші проблеми. Бракує всього: місця в кабінеті (в класі 36 дітей), наочних матеріалів, які доводиться робити власноруч у вільний час. Бракує іноді часу, бракує всебічної підтримки з будь-яких питань. 

Але якщо порівнювати систему початкової освіти зараз і десять років тому – це небо і земля. Це дуже крута реформа, ефективна, втілена у життя. 

Інших планів, окрім роботи з дітьми, не маєте?

В освіті така можливість карʼєрного росту, що просто гріх нею не скористатися. Я розумію, що колись стану непридатним для вчителювання. Погано, що розуміють це одиниці. Майже всі люди непридатні вчителювати все життя. Коли тобі 65 і ти навчаєш шестирічних дітей – це абсурд. Мені шкода дітей, вчителі яких не можуть з ними пострибати, побігати, пограти в якусь настільну гру.

Я обзиваю своїх дітей, називаю їх чумоходами і кактусами, а вони мене – занудою, коли я щось від них вимагаю. 

Що змінилося з великою війною?

Навчальний процес відбувається так само, як і минулого року. Але класи переформатовані: з мого класу хтось пішов в дистанційний, з дистанційного – в мій. В цьому найбільша складність роботи вчителя – до моїх 22 дітей додались ще 10 незнайомих дітей. Незвиклі до мого підходу, спочатку вони були шоковані. Це було важко. 

Ще зі специфічних моментів – тривоги і психоемоційний стан дітей. Є діти, які на момент активних бойових дій перебували поруч із Києвом, вони багато бачили, тому будь-які раптові звуки можуть їх злякати. Є діти, які постійно плачуть: лунає тривога, і одна з моїх учениць починає рюмсати. Заспокоюю її, що там буде безпечно і весело, у нас з собою є ігри і розмальовки. Зараз вона уже швидко заспокоюється, але під час першої тривоги вона більше як годину плакала не зупиняючись. Кажу: «Ти всю воду випустиш, це ж не корисно, попий хоч водички», а вона усміхається і хлипає.

Школа має алгоритм дій для таких ситуацій?

Працює психолог, працюємо ми, тому, в принципі, все нормально. Перед навчальним роком ми проходили тренінг із методик самозаспокоєння, розказали їх дітям. Вони знають, що якщо тривожно, треба рахувати кроки і ковтки води, робити глибокий вдих і швидкий видих. Або різко напружити все тіло, а потім розслабитися. Хтось з дітей це застосовує, комусь це взагалі не потрібно, бо майже не відчуває війни. Та загальний фон, звісно, змінився в усіх. У нас є музичні перерви, на яких я вмикаю пісні, які замовляють діти. І якщо порівняти ситуацію в першому класі й зараз – це зовсім різна музика. Раніше – «Лариска», «Булька», щось іще, що мені зовсім не подобалось. Зараз це стабільно: «Чутно гімн», «Горить-палає», «Червона калина». У дітей змінилось життя.

Як говорити з ними про війну?

Я говорю з дітьми прямо: на нас напала Росія, ми з нею воюємо, нас захищають ЗСУ. Не прикрашаю казковими героями.

Ми малюємо листівки нашим захисникам. Питаю у них, що ми можемо зробити для перемоги, і вони одразу перераховують безліч варіантів: говорити українською, знати свою історію, не нехтувати своєю безпекою, допомагати ЗСУ, поважати волонтерів, спонукати до волонтерства своїх близьких і так далі. В пункті про допомогу ЗСУ я завжди кажу: «Уявіть собі, що ви далеко від дому і вам сумно. Чи хотіли би ви отримати з дому щось тепле, позитивне, що налаштувало б вас на гарний настрій?» Всі одразу називають малюнки, листівки і все таке. Ми робимо це постійно, іноді двічі-тричі за місяць. 

Насправді це було і раніше. Діти знали і в першому класі, що йде війна. Я, як вчитель, розʼяснив, що відбувалося тоді в Україні, і з початком повномасштабної війни для них не дуже було шоком, що сталося – вони знали, на що здатна країна-агресор. Ми з дітьми обговорювали і Голодомор, і репресії – звичайно, в делікатній формі, але вони знали, хто є хто. Між учнями не може бути суперечок, всі на одному боці. 

Як пояснити другокласнику, що таке Голодомор?

Говорив, що раніше Україна входила до складу ідіотської (я підібрав якийсь інший прикметник) країни під назвою Совєцький Союз – саме так, а не Радянський, бо це не щось нам близьке – були совки і совєти. Головною ідеєю цієї країни було те, щоб ні у кого не було нічого свого. А оскільки більшість українців жили в селах, вони займалися сільським господарством, де кожен мав свою землю та худобу, за якими вони роками доглядали. А потім совєти вирішили, що мають бути колективні господарства, і стали забирати це все. 

І я казав: «Уявіть, що до вас прийдуть і скажуть, мовляв, твої олівці – більше не твої олівці, а олівці всієї школи. Ти їх щодня стругав, малював ними, їх купила твоя мама, ти їх охайно складав у свій пенал. І уяви, що в тебе це заберуть. Подобається? Ні. Уявіть, що у вас так забирають землю, худобу. Хтось зверху говорить, що ти з цієї спільної власності можеш взяти тільки це і це, а цього не вистачає, аби прогодувати свою родину. В українців є ген, аби боротися проти несправедливості, а владі це не сподобалось і вона вирішила забрати останнє». Говорив, що приходили озброєні люди, забирали все. 

Я не показував фотографій мертвих людей, але показував інтервʼю з людьми, які пережили все це, – уривки, де люди розповідали, що вони їли. Помітив, що після цього уроку діти не викидали недоїдених булок, а певний період часу (бо вони ще маленькі і памʼятають все недовго) складали все в рюкзачок, щоб потім доїсти. Цього року збіглося все з обстрілами, і урок вийшов дуже стислий – я запевнився, що вони все памʼятають, і додав про закон про пʼять колосків. Наступного року розкажу про те, що тих, хто його не дотримався, могли відправити в табори або вбити. Я переконаний, що діти зобовʼязані це знати. 

Не розумію, в чому проблема так говорити з дітьми. Я на це витратив один урок. В календарному плануванні завжди є резервні години, які в кінці року не знаєш, чим заповнити. Часу море, підготуватися легко – є безліч інформації, відео, інтерактивних штук для будь-якого віку. Цілісну картину я сам дізнався вже років у 20, коли переглянув фільм «Голод 33» і почав досліджувати цю тему сам. Тоді українцям не вистачило сміливості. Перед тим, як почався Голодомор, вийшов указ в усіх забрати зброю. 60 відсотків здало добровільно, в інших забрали насильно. 

Мені цікаво вчити нашу історію. Маю мрію – оселитися в селі, десь на хуторі, де навколо нікого немає, і збудувати там дачу. Буду десь за кілометр лишати машину, перевдягатися і жити там суто так, як жили українці сто років тому. Але такого, звісно, ніколи не станеться.

Що робити, аби вберегтися ментально від стресів, не переносити їх на дітей?

Я намагаюсь відхрещуватись від абсолютно беззмістовних бюрократичних процесів на зразок заповнень журналу техніки безпеки на 150 колонок – кажу, що не маю часу займатися цим. А ще найкращий спосіб зберегти психіку – не нервувати там, де натомість треба діяти. Діти постійно десь падають, травмуються – я вже не реагую на таке бурхливо. Наприклад, коли дитина бігала, зачепилась за парту і відкусила собі шматок губи. Треба просто брати дитину і йти в медпункт, без зайвих емоцій. 

Звісно, буває моральна втома. Треба розуміти, що ми багато на що не можемо вплинути напряму і завершити це негайно.

Треба жити так, як можемо, і робити все, аби ставало краще. 

Яким виросте покоління, яке ви зараз навчаєте?

Діти давно почали швидше дорослішати. Через те, що вони живуть у ці часи, вони інші, мають інше світобачення і теми для розмов. Ми прилаштовуємось до цього, більше говоримо про патріотизм.

У цих дітей є більше, ніж у будь-яких дітей будь-коли. Вони обізнаніші, їхній світогляд настільки широкий, що вони потребують більшого. Думаю, їм і пощастило більше. І якщо їх направляти протягом всього навчання, вони будуть дуже крутими. 

Мені подобаються ці діти, їхня щирість, відкритість. Мені подобається відчувати себе важливим для цих дітей, навіть якщо результати моєї роботи стануть видимі не скоро. Подобається думка про те, що я роблю щось вагоме. Я наче натискаю на кнопку і запускаю механізм: заходжу в клас – і починається якась магія. Це те, за що я обожнюю свою роботу.