25 вересня 2008 року Комітет Верховної Ради з питань свободи слова та інформації має розглянути законопроект №2644 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», внесений народним депутатом України Олександром Фельдманом (фракція БЮТ).

Законопроектом передбачається доповнити закони «Про інформацію», «Про пресу» та «Про телебачення та радіомовлення» нормою, якою встановлюється, що журналіст не має права розкривати дані про особу, яка надала інформацію, якщо така особа не дала на це згоди, за винятком випадків, коли нерозкриття цих даних створює загрозу спричинення значної шкоди здоров’ю або смерті людини. Крім того, в зазначені закони планується додати норму, якою журналісту дозволяється бути присутнім на будь-якому відкритому судовому засіданні та використовувати під час судового розгляду портативні аудіо- та відеотехнічні пристрої.

У пояснювальній записці пан Фельдман говорить, що незважаючи на наявні дозволи (про них ми згадаємо згодом) «журналістам зазвичай важко потрапити до зали судового засідання, не кажучи вже про можливість скористуватися портативними аудіо- та відеотехнічними приладами під час судового розгляду». Тому, на думку автора, «конче необхідна пряма вказівка закону на те, що будь-які особи мають право бути присутніми під час відкритого судового розгляду».

Не можна не погодитися, що існують непоодинокі випадки, коли журналісти стикаються із проблемами у спілкуванні із суддями, але, як показує досвід, такі ситуації зазвичай виникають не лише з вини працівників суду чи суддів, але й через необізнаність самих журналістів із процесуальним та й навіть інформаційним законодавством. Це можна було спостерігати на семінарі, організованому проектом «Україна: Верховенство права» у Львові. Обговорення, чи радше очна ставка, яка тривала між українськими та іноземними суддями і журналістами, показала, що багато журналістів просто не розуміють, як діє судова система і як отримувати від неї інформацію.

Певно, що і депутати також не зовсім розуміють роль судової влади і завдання журналістів. Тож незважаючи на те, що запропоновані зміни до законів на перший погляд видаються позитивними, я змушений піддати їх критиці. Отже, звернімося до загальних норм, визначених у Конституції, а також норм щодо доступу до інформації.

 

Думаю, журналісти вже давно запам’ятали, що стаття 34 Конституції України, яка, у свою чергу, базується на ст. 10 Європейської конвенції з прав людини (ЄКПЛ), гарантує кожному, в т. ч. і журналісту, право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на власний вибір.

 

Таке право може бути обмежене законом і лише:

В розрізі законопроекту нас цікавлять три останні обмеження. Перше ж обмеження права на збирання інформації міститься в ст. 32 Конституції, яка говорить, що «не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини».

 

Як ми пам’ятаємо, право однієї особи закінчується там, де починається право іншої особи. На практиці це означає, що завжди існує баланс інтересів, який, у свою чергу, залежить від низки факторів, зокрема від мети, соціальної важливості і статусу суб’єктів. Приміром, якщо журналіст збиратиме інформацію про свого сусіда і потім оприлюднить її – він вочевидь порушить обмеження ст. 32, 34 Конституції, але якщо його сусід – народний депутат і журналіст зафіксує, що він, скажімо, збудував «хатиночку на березі озера», при тому що його зарплата не перевищує 3000 у. о., то цілком очевидно, що йдеться про суспільний інтерес – за які ж доходи ця хатинка з’явилася (нагадаю, що депутатам заборонено займатися будь-якою діяльністю, окрім викладання, науки і творчості).

Тепер повернімося до судів – стаття 129 Конституції України зазначає, що основними засадами судочинства є законність (…) і гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами. Це означає, що будь-який громадянин (в т. ч. і журналіст) може прийти на будь-яке засідання і бути на ньому присутнім, за винятком тих справ, де суд матиме законні підстави в інтересах особи чи держави обмежити доступ до частини чи всього судового слухання (справи щодо неповнолітніх, зґвалтування, конфіденційна інформація тощо).

Виникає питання: чи може журналіст вести відео- та аудіо запис? Може, але за дозволом суду – детальніше читайте у статті Людмили Опришко. Слід наголосити, що обмеження щодо запису не має на меті щось приховати від суспільства, але покликаний захистити інтереси особи чи держави, які в певних ситуаціях переважають над інтересами громадян. До речі, у США дуже поширені судові малюнки – це стало наслідком заборони на відеофіксацію засідання, яке виникло, зокрема, з метою захисту учасників процесу.

Погляньмо, що ж іще передбачено законодавством і чи достатньо цього для роботи журналістів. Стаття 9 закону «Про інформацію» також гарантує, що всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій. Власне, названа стаття дублює норму Конституції. Але закон містить норму (стаття 47-1), яка говорить, що особи, які поширили конфіденційну інформацію, але мали на меті повідомити громадськість про суспільно важливі питання (якраз те саме забезпечення суспільного інтересу!), мають звільнятися судом від відповідальності за умови, що той інтерес буде доведено.

Закон «Про пресу» (ст. 26) говорить, що журналіст має право, зокрема, на вільне одержання, використання, поширення (публікацію) та зберігання відкритої за режимом доступу інформації, може відвідувати державні органи влади, органи місцевого і регіонального самоврядування та відкрито здійснювати записи, в тому числі із застосуванням будь-яких технічних засобів, за винятком випадків, передбачених законом. Також журналіст має право на збереження таємниці авторства та джерел інформації, за винятком випадків, коли ці таємниці оприлюднюються на вимогу суду.

Аналогічна норма міститься у законі «Про телебачення і радіомовлення», стаття 59 якого говорить: телерадіоорганізація зобов’язана «зберігати у таємниці, на підставі документального підтвердження, відомості про особу, яка передала інформацію, або інші матеріали за умови нерозголошення її імені».

Таким чином, ми бачимо, що норми, передбачені у законопроекті пана Олександра Фельдмана, вже існують. Логіку автора цілком можна зрозуміти – він спробував акцентувати увагу на тому, що вже є, ніби «освіжити» норму. Утім, боротися слід не за переписування одних і тих самих положень, а за належне їх виконання.

Перша перешкода доступу до судів – стан самих судів. Небагато судів можуть похвалитися новенькими приміщеннями і персональними залами для кожного судді. Зазвичай це застарілі приміщення, в яких між кількістю судових проваджень і приміщень – явна диспропорція. Як наслідок – частина справ вирішується в кабінетах, судді роздратовані (спробуйте-но нести на собі шалену відповідальність і постійно перебувати в стресовій ситуації від того, що немає адекватних умов праці). На вчорашньому семінарі була озвучена цифра – 50% від потреб. Це фінансування, яке нині має Державна судова адміністрація, котра, власне, і повинна забезпечити належне ведення судового процесу, а також комфорт – як для суддів, так і для громадян.

Друга перешкода – перевантаженість, пов’язана з нерозумним завантаженням судів справами щодо адмінправопорушень (справи щодо порушення ПДД, за оцінками самих суддів, становлять близько половини всіх справ).

Звісно, за таких умов нам ще далеко до ситуації, коли суд матиме власну прес-службу, веб-сайт із купою порад як для громадян, так і для журналістів. Наразі навіть реєстр судових рішень наповнюється вкрай повільно – затримка в наповненні реєстру сягає кількох місяців.

На кінець хочеться порадити шановним депутатам, щоб вони частіше згадували відомий вислів Козьми Пруткова: «Зри в корінь» – і боролися не з наслідками, а з причинами. Журналістам же варто було б трохи розібратися з тим, як діє судова система, чому не можна питати суддів про справи, як себе поводити в суді і як отримувати в ньому інформацію. Ми (Інститут медіа права), у свою чергу, намагатимемося сприяти вам у цьому.