РЕФОРМА ДРУКОВАНИХ ЗМІ В УКРАЇНІ: ВАРТОВІ ДЕМОКРАТІЇ, А НЕ МІКРОФОНИ ДЛЯ ВЛАДИ

May 26, 2015

РЕФОРМА ДРУКОВАНИХ ЗМІ В УКРАЇНІ: ВАРТОВІ ДЕМОКРАТІЇ, А НЕ МІКРОФОНИ ДЛЯ ВЛАДИ

Галина ЧИЖИК, Інститут Медіа Права, для Телекритики

Нещодавно прийнятий парламентом Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо Суспільного телебачення і радіомовлення України» нарешті дозволить запустити процес перетворення державного каналу у суспільне мовлення. Таким чином, влада втратить агітаційний ресурс,  яким був Перший Національний. Більше того, безкоштовний майданчик для підвищення свого рейтингу втратять і представники влади на місцях – адже прийнятий закон поширює свою дію і на регіональні телерадіокомпанії. 

Ідея із реформуванням державного мовлення у суспільне на загал очевидна – суспільне є власністю усього народу, і держава не може втручатися у його редакційну політику. Більше того, незалежний від держави мовник може дозволити собі критику влади, тоді як державний змушений виконувати держзамовлення. 

Однак окрім цензури на телебаченні є ще цензура у пресі, і поки існуватиме державна та комунальна власність на друковані ЗМІ, годі говорити про справді незалежні ЗМІ в Україні. 

ЦІКАВІ ЦИФРИ

Впродовж перших кількох років після проголошення незалежності України в більшості міст та містечок України було створено чи перереєстровано відповідно до нового закону газети, засновниками яких виступили місцеві ради та місцеві державні адміністрації. Сьогодні на утримання таких видань іде значна частина коштів державного та місцевого бюджетів.

Так, наприклад, у середньому на видавництво своїх газет міські ради витрачають 200-400 тисяч гривень. Більші суми на друковані ЗМІ закладені у бюджетах міст, які є обласними центрами, менші – у невеликих містечках. Чи не найменше коштів отримала із місцевого бюджету газета Житомирської міської ради «Місто» – лише 420 гривень. Видання «Живи в Черкасах» та «Місто» отримали із бюджету Черкас трохи більше 380 тисяч гривень у 2014 році. У цьому ж році міська рада Тернополя витратила 600 тисяч гривень на газету «Тернопіль вечірній!». Видання Львівської міської ради «Ратуша» обійшлося львів’янам у 890 тисяч гривень.  Вражає сума, закладена на фінансування газети «Вісті» у бюджеті містечка Ніжин Чернігівської області – 1 365 000 грн.

Однак це не найбільша цифра. Найщедрішою у 2014 році виявилася Харківська міська рада – видання газети «Харьковские известия» обходиться місту Харкову у 8,5 млн гривень (!). Майже таку ж суму – трохи більше 8,5 млн гривень – закладено у бюджеті міста Києва на видання «Вечірній Київ», «Хрещатик» та «Голос столиці». При тому, що мова йде про фінансування одразу трьох видань у місті із населенням чи не втричі більшим за населення Харкова. Примітно, що Харківська міська рада довго відмовлялась надавати інформацію про витрати на друковані ЗМІ, закладені у бюджеті міста, мотивуючи відмови необхідністю копіювати значні за обсягом документи. Як видно із озвученої цифри, їм було що приховувати! 

Щодо районних та обласних рад, а також місцевих держадміністрацій – то суми, які виділяють на фінансування преси, значно менші.

Так, Сумська та Рівненська облради витратили на свої видання у 2014 році 40 та 60 тисяч гривень відповідно. Натомість Одеська облрада вирішила не бути такою «дріб’язковою», заклавши  бюджеті за 2014 рік 2,7 млн гривень  на фінансування «Одеських вістей». 

У той же час, значні суми виділяють районні ради. До прикладу, Богородчанська районна рада Івано-Франківської області у 2014 році на фінансування газети «Слово народу» витратила 140 400 гривень, а Пустомитівська районна рада Львівської області у тому ж році на фінансування видання із подібною назвою «Голос народу» із бюджету виділила 202 тисячі гривень.

Лише 5000 грн. заклала на фінансування газети «Подільські вісті» у 2014 році Хмельницька облдержадміністрація. Своє видання «Житомирщина» Житомирська ОДА у 2014 році взагалі фінансово не підтримувала. Натомість Закарпатська ОДА виявилася щедрішою – у 2014 році видання «Новини Закарпаття» отримало із бюджету 200 тисяч гривень. 

state press 2-14

НА ЩО ЙДУТЬ ГРОШІ

У той час, як фінансисти ламають голову над тим, як латати дірки у бюджеті, які з кожним днем стають все більшими, влада на місцях витрачає сотні тисяч, а подекуди мільйони гривень на утримання власних ЗМІ. Головна ж мета існування таких ЗМІ, як це зазначено у законі «Про державну підтримку ЗМІ та соціальний захист журналістів», – це інформування  громадян  про  діяльність органу влади, що заснував те чи інше видання. Сьогодні центральні органи влади, а також більшість місцевих рад та місцевих державних адміністрацій мають власні сайти в мережі Інтернет, де можна знайти усю необхідну інформацію про їхню діяльність. То чи потрібно витрачати сотні тисяч гривень на висвітлення інформації, яка у набагато простіший спосіб може потрапити до аудиторії за допомогою Інтернету? Тим паче, що доступ громадян до сайтів органів влади є безкоштовним, тоді як за друковані ЗМІ потрібно платити. Свого часу в Україні існувала навіть практика, за якої місцева влада «закликала» населення передплачувати свої видання, не зважаючи на читацькі смаки та медійні уподобання громадян. 

Якщо проаналізувати контент таких видань, то можна дійти висновку про те, що державна і комунальна преса виходить за рамки, визначені у законі. Іншими словами, окрім інформації про діяльність влади, на сторінках видань можна знайти інформацію розважального, довідкового, освітнього характеру тощо. Чи не найбільше шпальт займає саме розважальна інформація. Так, наприклад, крім офіційних повідомлень та відомостей про дії влади, у номері на 7 травня видання «Харьковские известия», яке обходиться харків’янам у 8,5 млн гривень, вийшли також статті під назвами «Совет вам да любовь!», «Пролiсок» отмечает 15-летие», «Депутатский запрос — эффективный рычаг». Останній матеріал  – про те, як народний депутат допомагає вирішувати місцевому населенню їхні проблеми. За формою подачі інформації текст можна вважати агітаційним. Таким чином, газета, яка видається за кошти платників податків, стає безкоштовним майданчиком для підтримання свого рейтингу представниками влади. 

Не стали винятком і «Одесские известия», які також отримують мільйонні суми фінансування із бюджету. На шпальтах видання за 30 квітня цього року поряд з інформацією про рішення влади, можна зустріти розважальні статті під назвами «Її «поле бою», «Легко, якщо любиш», «Женихи» на одеській сцені» тощо. В такому контексті постає цілком закономірне питання: невже у Одеської облради немає інших відомчих питань, на які можна було б спрямувати 2,7 млн гривень? 

Таким чином, кошти платників податків йдуть на публікацію матеріалів, які складно назвати такими, що інформують про діяльність влади, тоді як ця сама влада продовжує усе фінансувати. 

Важливо зазначити, що левова частка коштів, що виділяють із державного та місцевих бюджетів на утримання преси, іде на оплату праці журналістів. Останні ж не мотивовані покращувати якість видання, оскільки не залежать від кількості передплатників. Таким чином, редакції державних та комунальних друкованих ЗМІ у переважній більшості можуть не перейматися якістю поширюваного ними контенту – адже зменшення аудиторії зовсім не позначиться на їхніх прибутках.  

(НЕ)ЗАЛЕЖНА ПРЕСА

У законодавстві України є багато симулякрів, тобто декларування того, чого насправді не існує. Одним із таких симулякрів є свобода державної та комунальної преси. В умовах, коли основним джерелом фінансування преси є бюджетні кошти, остання ніколи не наважиться критикувати владу, яка приймає рішення про виділення коштів. Фінансовану владою пресу складно назвати незалежною. Тим паче годі говорити про плюралізм думок та позицій, неупередженість. Ідеться про те, що політичні сили, які перебувають при владі, отримують значний вплив за рахунок владних ЗМІ, натомість опозиція позбавлена таких інформаційних ресурсів. Більше того, законодавче закріплення існування  державних та комунальних видань створює монополію на інформацію про владу, тоді як принципи демократії вимагають вільного доступу усіх до такої інформації. 

Звісно, приватна власність теж  містить ризики свободі ЗМІ, однак такі ризики є значно меншими поряд із загрозами неповного та необ’єктивного інформування населення про дії влади. Демократія неможлива в країні, де влада має «кишенькових» журналістів. 

В той же час, державні та комунальні ЗМІ отримують невиправдані переваги на ринку преси. Так, маючи фінансування з бюджету вони  також намагаються залучити рекламні кошти. Це негативно позначається на конкурентних відносинах на ринку друкованих ЗМІ в Україні. 

Таким чином, державна та комунальна преса потребує реформування. Фінансування друкованих, як і аудіовізуальних ЗМІ, за рахунок коштів бюджету створює серйозні ризики незалежності ЗМІ. З іншого боку, платники податків не повинні фінансувати публікацію  інформації, яку можна отримати з Інтернету чи інших, приватних, видань. В той же час преса, не мотивована адаптувати свій контент до потреб аудиторії, приречена на відсутність масового читача, і ніколи не зможе стати самоокупною. 

РЕФОРМА

Альбер Камю свого часу сказав: «Вільна преса буває хорошою чи поганою, це вірно. Але ще більш вірно те, що невільна преса  буває тільки поганою». Отже, якщо хочемо хорошу пресу – маємо усвідомити неможливість державної власності на ЗМІ.   

Саме тому потрібно змінити підхід до інформування населення про діяльність влади та забезпечити реальну незалежність ЗМІ. Реформування державних і комунальних ЗМІ можливе різними способами, але обов’язковим є набуття редакцією ЗМІ незалежності. 

Важливо те, що процес реформування може бути розпочатий вже сьогодні і не потребує прийняття спеціального закону.  На наш погляд, одним із перших кроків має стати вихід органів державної влади із складу засновників друкованих ЗМІ. Водночас потрібна законодавча заборона на створення нових державних чи комунальних видань. 

Що стосується процесу перетворення державних та комунальних ЗМІ у приватні, то таке перетворення преси має ґрунтуватись на законі, який враховуватиме усі особливості державних та комунальних видань. Зокрема, закон має передбачати чітку та зрозумілу процедуру, яка не залишатиме можливостей для різночитань. Крім цього, закон має містити фінансові та майнові гарантії для реформованих ЗМІ, норми, які захищатимуть працівників редакцій. Інакше, реформа шляхом прийняття неякісного закону не приведе до дієвого результату.

Зрозуміло, що у влади має залишатися можливість доносити до населення інформацію про свою діяльність. Обов’язок інформування має бути покладено на прес-служби відповідних органів, які мають виступати активними учасниками комунікації із громадськістю. Також інформування може здійснюватися за допомогою інформаційних сторінок в мережі Інтернет, офіційних видань чи інформаційних бюлетенів, тобто безкоштовних друкованих видань, в яких міститимуться відомості про той чи інший органи влади, прийняті ним рішення та новини про його діяльність.   З іншого боку, вихід органів влади із складу засновників дозволить друкованим виданням самостійно визначати свою редакційну політику та тематику публікацій. 

У демократичній державі преса має виконує роль вартового демократії, а не мікрофона для влади. І поки законодавство України міститиме норми про державні та комунальні ЗМІ, доти свобода слова в Україні залишатиметься лише декларацією. 

Інфографіка Олени Захарян