В окремій думці у справі Ahmet Yıldırım v Turkey, суддя ЄСПЛ Пінто де Альбукерке вказав фундаментальне правило: «блокування доступу до Інтернету чи окремих його частин для цілих груп населення або сегментів громадськості ніколи не може бути виправданим» незалежно від наданого обґрунтування [1]. Протягом багатьох років ця цитата була орієнтиром для більшості міжнародних організацій, які оцінюють відключення доступу до Інтернету. Хоча саме блокування доступу до Інтернету вважається неприпустимим у демократичних суспільствах, світова практика змінилася кардинально щодо політики цільового блокування, наприклад, видалення численних додатків із Appstore та Google Store або видалення веб-сторінок зі списків пошукових систем. Аналогічно, вона охоплює питання блокування облікових записів, яке розглядалося в нещодавньому рішенні в справі Kablis v Russia, в межах якої ЄСПЛ наполягав на забороні супутніх збитків та необхідності адаптувати обмеження відповідно до скоєного правопорушення [2].
Проте всі ці приклади навряд чи можна порівняти з блокуванням веб-сайтів через локалізований вплив – від блокування облікового запису постраждає менше людей, ніж від недоступності всієї платформи. Ще в 2003 році це стало основною причиною розроблення Амстердамських рекомендацій [3], автори яких наполягали на забороні будь-яких заходів блокування, крім цільових обмежень контенту. Тим не менш, швидка зміна технологій породила нові способи зловживання Інтернетом, змусивши держави вдаватися до заходів блокування цілих веб-сайтів. Більшість прикладів було зафіксовано в країнах з недемократичним чи квазідемократичним режимом, наприклад, уряд Індії розпорядився заблокувати 27 сайтів [4], Білорусь закрила доступ до 50 інтернет-ЗМІ [5], Іран обмежив майже 35% найбільш відвідуваних сайтів у світі [6], а Китай має добре розвинену масштабну систему закриття сайтів [7]. Незважаючи на це, більш демократичні держави, зокрема Австралія [8], Японія та Великобританія [9], також вважають тимчасове або постійне блокування ефективним засобом захисту від явно незаконних висловлювань.
У цьому дослідженні розглядаються випадки блокування соціальних мереж державами. Цей аналіз не охоплює добровільних обмежень контенту, запроваджених інтернет-провайдерами, службами хостингу або встановлених на рівні саморегулювання. Згідно з рішеннями в справах Association Ekin v France [10] та Ahmet Yildirim v Turkey [11], незалежно від тимчасовості або постійності заходів блокування, необхідно дотримуватися класичного трьохелементного підходу, який використовується в судовій практиці ЄСПЛ. А саме, обмеження має ґрунтуватися на чіткій правовій основі з відповідними гарантіями, переслідувати законну мету, а також бути необхідним у демократичному суспільстві.
Правова підстава для обмеження
Принцип законності передбачає наявність підстави для обмеження у національному законодавстві [12], яке не наділяє необмеженою свободою осіб, яким доручено його виконання [13], і є достатньо передбачуваним щодо заборонених видів діяльності. Абсолютна визначеність закону є небажаною [14], бо вона призводить до відсутності гнучкості [15] та нездатності «йти в ногу з обставинами, що постійно змінюються» [16]. Згідно з рішенням у справі Tammer v Estonia, у багатьох законах використовуються терміни, які є «певною мірою розпливчастими, і тлумачення та застосування яких є питаннями практики» [17]. Таким чином, загальні закони теоретично можуть стати належною основою для обмежень, а умови та процедури, що регулюють обмеження, можуть бути детально викладені в інших актах, зокрема актах нижчого рівня [18] або міжнародних стандартах, що є частиною національної правової бази [19]. Однак це не знімає з держав відповідальність за забезпечення достатньої передбачуваності законодавства та підзаконних актів. У цьому відношенні надто розпливчасті, нечіткі або надто загальні формулювання законів не ставлять осіб у становище, коли вони не можуть оцінити наслідки власних дій, а отже – такі акти не є передбачуваними [20].
Ці стандарти є важливими в питаннях блокування соціальних мереж, оскільки більшість законів у цій сфері мають досить загальний характер. Це пояснюється або небажанням держави запроваджувати більш точні закони, або особливостями правових традицій, як це відбувається у Великобританії [21]. Незалежно від мотивів, це призводить до блокування веб-сайтів на підставі обмежень вмісту (контенту), а не процесуальних законів чи санкцій. Найбільш відомими підставами для таких обмежень є боротьба з дитячою порнографією, шкідливим програмним забезпеченням, шахрайством з інвестиціями, азартними іграми в Інтернеті, непристойними матеріалами, проституцією, тероризмом та нацистською пропагандою [22]. Однак проблема виникає тоді, коли власники соціальних мереж не можуть передбачити вид застосовуваного покарання. Санкції переважно включають штрафи, позбавлення волі власників вебсайтів або вилучення незаконних матеріалів. Проте саме блокування згадується рідко. Як наслідок, зараз існує досить розгалужена практика ЄСПЛ, яка вирішує питання порушення встановленої законом норми.
У справі Ahmet Yildirim v Turkey ЄСПЛ застосував традиційний підхід категоріального балансування інтересів, заявивши, що будь-яке обмеження вимагає чіткої правової основи. У цьому випадку Туреччина вирішила заблокувати всі сайти Google, що призвело до того, що заявник не міг отримати доступ до власного ресурсу. У межах вимоги законності ЄСПЛ проаналізував положення національного законодавства «суддя може ухвалити рішення про блокування доступу до Інтернет-видань, якщо є достатні підстави підозрювати, що їхній вміст є таким, що становить … правопорушення» [23]. У висновку Суд встановив, що хоча тимчасові заходи в принципі не є несумісними з ЄКПЛ, формулювання національного законодавства мають бути точними та передбачуваними. В іншому випадку, це не дозволяє особам передбачити застосовність масового блокування, порушуючи норму законності. Схожого висновку дійшов ЄСПЛ у справі Cengiz and Others v Turkey щодо масового блокування YouTube за публікацію кількох відео, що ображають пам’ять Ататюрка. Зокрема, Суд підкреслив відсутність правової підстави для блокування, водночас зазначивши, що навіть існування такого обмеження буде порушувати вимогу «якості закону». Це відбувається тому, що органи державної влади не мають права включати можливість супутнього блокування до національного законодавства [24].
Паралельно з блокуванням забороненого в країні контенту, ЄСПЛ розглянув дві справи щодо обмеження доступу до веб-сайтів через порушення законодавства про інтелектуальну власність – справи Akdeniz v Turkey та Neij and Sunde Kolmisoppi v Sweden. Перша справа стосується рішення про прийнятність блокування музичних веб-сайтів myspace.com та last.fm через ймовірні порушення видавцями закону про інтелектуальну власність. ЄСПЛ дійшов висновку, що слухачі, на відміну від видавців музики, не мають статусу жертви [25]. Однак, і тут Суд все ж розглянув питання про неправомірність супутнього блокування [26]. У другій справі ЄСПЛ визнав заяву щодо блокування ThePirateBay явно необґрунтованою [27], оскільки особи не можуть поскаржитися на порушення, якщо вони самі порушують права інших – адже матеріали на цьому вебсайті є піратськими. Також для блокування достатньо загального положення про заборону порушень законодавства про інтелектуальну власність. Подібної позиції дотримується і СЄС, який у справі UPC Telekabel Wien [28] наголосив на необхідності достатньої правової підстави для обмеження, однак він дійшов висновку, що відносно загальна норма Директиви Європейського Парламенту і Ради 2001/29/ЄС про гармонізацію окремих аспектів авторського права і суміжних прав в інформаційному суспільстві є достатньою.
У 2020 році ЄСПЛ вніс певну ясність у правила, що регулюють блокування веб-сайтів. Зокрема, у чотирьох рішеннях проти Росії він розробив загальні інструкції щодо гарантій відповідно до передбаченої законом норми. Наприклад, у справі Kharitonov v Russia веб-сайт заявника «Новини електронного книговидання» був заблокований згідно з наказом про блокування іншого веб-сайту з такою самою IP-адресою. Правовою основою став Закон про інформацію, який передбачав можливість масового блокування веб-сайтів незалежно від кількості нелегальних матеріалів на них. Проте ЄСПЛ заявив про порушення якості закону, оскільки він надав надто великі повноваження органам державної влади [29]. Крім того, Роскомнагляд оновив список веб-сайтів, які підлягають блокуванню, не перевіривши інші ресурси з такою самою IP-адресою, тому жодного захисту від зловживань не було [30]. Зрештою, Суд визнав відсутність судового контролю додатковою загрозою для прав власників веб-сайтів [31].
Аналогічні причини були наведені в справі Bulgakov v Russia, де участі інтернет-провайдера в судовому розгляді було недостатньо для розгляду обмежувальних заходів, оскільки провайдери не знають суті матеріалів веб-сайтів [32]. Крім того, ЄСПЛ засудив відмову національних судів у скасуванні наказу про блокування після видалення протиправної інформації [33]. В інших справах Engels v Russia та OOO Flavus v Russia ЄСПЛ підкреслив неспроможність національних судів збалансувати інтереси та розглянути будь-які заходи захисту від зловживань з боку органів виконавчої влади. У справі Engels v Russia стверджується, що «подібно до того, як друкарський верстат можна використовувати для друку чого завгодно, від шкільного підручника до екстремістської брошури, Інтернет зберігає та надає доступ до великої кількості інформації», деякі масиви даних якої можуть бути незаконними [34]. Заявивши про це, Суд підтвердив свою позицію щодо заборони супутнього блокування та необхідності її кристалізації у національному законодавстві.
Короткий виклад вимог ЄСПЛ до встановленої законодавством норми у випадках блокування веб-сайтів передбачає врахування п’яти критеріїв: гарантії незастосування попередніх обмежень, гарантії відсутності супутніх збитків, процесуальних гарантій, збалансованості інтересів та прозорості механізмів блокування (їх передбачуваності). Повністю розкрити технічний механізм блокування неможливо, оскільки це відкриє можливості для обходу обмежень [35]. Однак важливо описати юридичні обставини блокування ресурсів за абсолютно виняткових обставин (як у випадку ThePirateBay). Отже, всі справи про блокування веб-сайтів передбачають не лише розгляд «будь-якого законодавства», що прописує обмеження, а й оцінку його якості. Відповідно, необхідним є перегляд великої кількості національних законів. Наприклад, польські спецслужби мають право блокувати веб-сайти на 5 днів без дозволу суду, французьке законодавство узаконює блокування веб-сайтів для боротьби з пропагандою тероризму та дитячою порнографією [36].
Подібні проблеми існують і в Україні. За останні роки багато веб-сайтів було заблоковано з різних причин. Єдиним базовим положенням вітчизняного законодавства, що передбачає можливість обмеження доступу до ресурсів, є Закон «Про телекомунікації». На підставі рішення суду він встановлює зобов’язання для операторів телекомунікаційних мереж блокувати ресурси, що розповсюджують дитячу порнографію [37]. Водночас, блокування сайтів згідно із Законом «Про санкції», який було піддано жорсткій критиці [38], не містить жодних підстав для блокування інтернет-ресурсів [39]. Застосовуючи такі види санкцій, держава має на увазі поняття «інші заходи». Відповідно, необхідно згадати висновки у справі Kovach v Ukraine, в яких ЄСПЛ визнав широкі тлумачення правових положень непередбачуваними [40]. А саме, виборче законодавство містило термін «інші обставини» без практики, яка пояснювала б його зміст [41]. Цей термін був схожим на положення Закону про санкції. Отже, існують всі підстави вважати, що заявники виграють першу ж справу до ЄСПЛ щодо якості цього законодавчого акта. Що стосується заблокованих платформ, то поряд з іншими менш відомими ресурсами можна назвати такі соціальні мережі, як «Вконтактє» та «Однокласники». Обмеження в цій ситуації було накладено Указами Президента України разом із забороною на передачу справи до будь-якого судового органу, що також порушує вимоги ЄСПЛ. Дослідження Лабораторії цифрової безпеки також дає розгорнутий аналіз помилок, допущених вітчизняними судами [42]. Серед найяскравіших – арешти «прав інтелектуальної власності, які виникають у користувачів Інтернету під час використання веб-ресурсу» як обґрунтування його блокування (одну справу вже передано до ЄСПЛ) [43], санкції, накладені на загиблого лідера так званої ДНР Олександра Захарченка [44] та ін. Таким чином, нині практика блокування соцмереж в Україні суперечить принципу законності у частині наявності правової підстави.
Законна мета: наявність загрози та її характер
Законна мета обмеження втілює підставу обмеження прав. Вона присутня, якщо загроза цінностям, що охороняються, є достатньо серйозною, щоб суттєво порушити права. Нечасто можна зустріти справу, в якій законна мета обмеження відсутня. Захист прав інших осіб, зокрема релігійних, соціальних чи етнічних груп, виборців чи приватних осіб, охорона громадського порядку та національної безпеки є найпоширенішими підставами для обмежень. Як випливає зі справи Feret v Belgium, агресивні заяви «неминуче призводять до ризику розпалювання ненависті» до певних громад [45]. Згідно з рішенням у справі Salov v Ukraine, держави уповноважені захищати виборців від неправдивої інформації [46]. Крім того, ризики соціальних заворушень із злочинною діяльністю дестабілізують громадський порядок [47]. У цих випадках ЄСПЛ оцінював, чи була загроза достатньо серйозною, щоб поставити під загрозу відповідні цінності, доводячи, що обмеження часто переслідують законні цілі.
Однак, як видно зі справи OOO Flavus v Russia, часто не означає завжди. У цій справі власники сайтів grani.ru, ej.ru та kasparov.ru поділилися інформацією про несанкціоновані акції протесту та скандальні події, що передували цим демонстраціям. Прокурор направив запит про блокування цих сайтів до Роскомнагляду, пояснюючи це нібито екстремістським характером матеріалів. Запит було задоволено. ЄСПЛ наголосив на відсутності правової підстави для блокування, оскільки закон є занадто широким і неточним [48]. Також Суд підкреслив, що підбурювання до протесту не є незаконним видом підбурювання згідно з національним законодавством [49]. Але найцікавіша частина стосувалася наявності законної мети для обмеження, яку ЄСПЛ не знайшов. Зокрема, «навіть якщо виняткові обставини, які виправдовують блокування незаконного вмісту, були, блокування доступу до всього веб-сайту, має бути обґрунтованим саме по собі, окремо та чітко» [50]. Заявивши це, Суд диверсифікував підхід до цільового блокування та масового обмеження доступу до ресурсів. Таким чином, загроза, що випливає з самої платформи, має бути досить серйозною, тобто всі матеріали мають загрожувати цінностям, що охороняються, а не лише їх частина. Інакше законної мети немає.
Щодо української ситуації, то, очевидно, можна було виправдати обмеження доступу до певних груп чи облікових записів, які поширюють пропаганду війни та загрожують національній безпеці та правам громадян України. Однак обмеження доступу до всього ресурсу не може бути пояснене аналогічними аргументами. Воно вимагає більш комплексного обґрунтування, що доводить масштабність і серйозність загрози, а також неможливість вдатися до більш адресних та цілеспрямованих заходів. Однак питання ефективності та наявності альтернатив повинні розглядатися в межах критерію необхідності.
Принцип необхідності – критерій крайнього засобу
Принцип необхідності вимагає врахування гострої соціальної потреби та пропорційності обмеження. Щоб заблокувати весь веб-сайт, держава має довести, що обсяг, тривалість та причини обмеження відповідають його серйозності, при цьому продемонструвавши баланс між захищеними та обмеженими правами. ЄСПЛ ніколи не розглядав цей критерій, задовольняючись відсутністю правової підстави та законної мети. Тому в цій частині дослідження основна увага приділяється вітчизняній практиці та підходу Суду справедливості ЄС.
Попередні тимчасові обмеження або постійні заходи мають бути якомога вужчими для збереження прав, і виправдані лише тоді, коли на платформі є лише незаконні матеріали. В іншому випадку існує очевидний супутній вплив на законну інформацію [51]. Відповідно до справи Super Cassetes Industries v Myspace, загальна судова заборона є недоречною через невизначену кількість і види порушень, які вимагали обмежити.[52] Аналогічного підходу дотримувалися Німеччина [53], Данія [54] та Великобританія [55]. Більше того, призупинення роботи всієї платформи в країні може «покарати незахищене висловлювання, а не перешкоджати можливо нелегальному висловлюванню, захищеному законом» [56]. Визнавши застосування тимчасової заборони у справі Cumhuriyet Vakfi непотрібним, ЄСПЛ наголосив на відсутності конкретного строку для обмеження [57]. Манільські принципи також визнають періодичну перевірку надзвичайно важливою для забезпечення правомірності наказу про блокування [58]. Оскільки новини – це “товар, що швидко псується”, відтермінування публікації знижує їх цінність [59]. Таким чином, національні суди зобов’язані визначити кількість незаконних матеріалів та встановити пропорційну тривалість обмеження. Заходи не можуть мати непередбачувану тривалість, а також не можуть ґрунтуватися на наявності кількох незаконних публікацій. Для порівняння, забороняти всю газету через кілька незаконних статей немає потреби.
Що стосується аргументації, то будь-яка держава зобов’язана «чітко продемонструвати точний характер загрози» для цінностей, що охороняються [60]. Баланс між правами передбачає врахування потенційного супутнього пливу. У справі Akdeniz v Turkey блокування музичного ресурсу поширилося не тільки на видавців, а й на користувачів веб-сайту, проте цей вплив був знівельований через наявність альтернатив. Інші соціальні мережі часто не в змозі охопити той самий обсяг матеріалу [61], а також бути орієнтованими на контент [62]. Такі обмеження в соціальних мережах зазнали різкої критики з боку спеціальних доповідачів [63] та правозахисних організацій [64]. З огляду на природу платформ як місця для обговорення політики та взаємодії з виборними представниками [65], необхідно підтримувати доступ до мереж у період виборів.
З іншого боку, у випадку М’янми Facebook став «корисним інструментом для тих, хто прагне поширювати ненависть» [66]. Не зумівши належним чином здійснити регулювання середовища платформи, уряд зіткнувся з масовими проявами насильства, які перейшли в геноцид. Аналогічно, на прикладі Німеччини йдеться про те, що Facebook підживлює атаки на біженців через повільне та неефективне реагування [67]. Крім того, велика кількість оманливої інформації призвела до незаконного впливу на вибори в США 2016 року [68]. В українській ситуації «Вконтактє» та «Однокласники» завдали значної шкоди, зробивши свій внесок у розпалювання міжнаціональної ворожнечі, підбурювання до насильства та поширення дезінформації в період виборів. Оскільки люди не зацікавлені ні в тому, щоб їх вводили в оману, ні в тому, щоб їх ненавиділи, теоретично обмеження можна вважати таким, що задовольняє нагальну соціальну потребу у захисті від неправомірного контенту. Указами Президента України передбачено обмеження щодо термінів саме цього заходу (хоча деякі інші заходи застосовувалися на необмежений термін, що є несумісним з європейськими стандартами). Проте головна проблема пов’язана з масивом нелегальних матеріалів та його (не)достатністю для обґрунтування блокування. У цьому відношенні потрібен більш детальний аналіз, а держава також повинна довести неможливість обмеження такої кількості незаконної інформації іншим способом. Це може включати цілеспрямоване блокування груп чи облікових записів, блокування окремих осіб за їхніми IP-адресами тощо. Однак наявність альтернатив аналізується в межах оцінки пропорційності обмеження.
Розгляд питання пропорційності вимагає розгляду критеріїв, визначених Судом справедливості ЄС [69], а саме: наявність альтернативних заходів, ефективність запроваджених заходів та їхній вплив. Щодо першого критерію, враховуючи, що моніторинг «конкретного веб-сайту протягом певного періоду часу з метою запобігання конкретній зловмисній діяльності» сумісний з міжнародною практикою [70], соціальні мережі можуть блокувати доступ до певного типу незаконних матеріалів за рішеннями суду [71]. Більше того, соціальні мережі зазвичай дають можливість призупинити користування обліковим записом або видалити облікові записи, наповнені контентом, що порушує права. Подібно до практики Facebook під час останніх виборів до Сенату США, платформи можуть блокувати певні облікові записи, які, можливо, вдавалися до «скоординованих маніпулятивних дій» [72]. Крім того, видалення понад 25 000 публікацій у Facebook, YouTube, Instagram та Twitter після відповідного наказу в справі PepsiCo India v Facebook and Others [73] підтвердило здатність посередників взяти під контроль величезний обсяг контенту. У той же час, як видно зі справи J19 and J20 v Facebook Ireland, контролювати весь обсяг матеріалу [74] за допомогою встановленої моделі функціонування неможливо. Оскільки автоматичні системи фільтрації на основі слів зазвичай викликають побічний ефект [75], вони не можуть відрізнити законний контент від незаконного [76], тому ця процедура також незастосовна. Як наслідок, навіть масове цілеспрямоване видалення публікацій вимагає виконання двох умов – визначення конкретних шкідливих публікацій та готовність соціальних мереж до співпраці.
Загальновизнано, що заходи, які є надмірним блокуванням, слід вважати неефективними [77]. Наприклад, лише 6 % контенту YouTube є потенційно незаконним [78], що робить повне блокування неприйнятним. Крім того, заблокований контент залишається доступним в альтернативних джерелах [79] або може бути легко доступним за допомогою різних інструментів обходу, що свідчить про неефективність таких заходів. З іншого боку, політика цілеспрямованого блокування також неефективна через швидку повторну появу таких матеріалів та легкий обхід відфільтрованого контенту [80], особливо коли кількість незаконних матеріалів є суттєвою [81]. Таким чином, існує нагальна потреба в балансуванні інтересів, разом з аналізом обставини втручання. Якщо важливішою є швидкість видалення незаконних висловлювань, як у випадку з М’янмою, то тимчасове блокування може стати правильним рішенням. Водночас, якщо є можливість заблокувати одну людину, як у ситуації з Трампом, то заходи, що передбачають більше втручання, є непропорційними.
Нарешті, також слід враховувати вплив заходу на власників соціальних мереж. Покладаючись на Delfi в оцінці наслідків для посередника, держави повинні встановити, чи може втручання спричинити очевидний негативний вплив на бізнес-модель посередника [82]. Наприклад, у справі RIAA v Napster тривала недоступність соціальної мережі призвела до того, що користувачі перейшли на інші аналогічні веб-сайти [83], що заподіяло істотну шкоду діяльності платформи. Більше того, постійні ризики призупинення роботи передбачають можливість саморегулювання [84], що штовхає посередника в бік надмірної цензури та «виходить за межі встановлених режимів свободи слова» [85].
В українській ситуації блокування російських соціальних мереж було відносно ефективним, оскільки використання цих платформ значно зменшилося протягом періоду блокування [86]. Хоча аргумент щодо можливості використання засобів обходу є застосовним, у такій ситуації ідеального заходу для обмеження прав немає. Проте головною помилкою є відсутність спроб офіційно вимагати від соціальних мереж співпраці та добровільного блокування забороненого контенту в Україні. Навіть якщо такі дії, швидше за все, були б неефективними, вони все одно свідчили б про добросовісність української влади та про вичерпання всіх альтернативних заходів, які передбачають менший обсяг втручання, до застосування заходів блокування. Також даних про фінансові втрати Вконтакті немає. Ця соціальна мережа існує, що свідчить про те, що бізнес-модель компанії не постраждала. Втім, відсутність перевірки дієвості альтернатив все ще ставить пропорційнітсь застосованих заходів під сумнів.
Висновки
Вдаючись до заходів блокування, держави повинні пам’ятати про можливість надмірного втручання в права людини, що особливо очевидно в випадках блокування соціальних мереж. Навіть за наявності нагальної громадської потреби в втручанні в діяльність посередників, держава залишається зобов’язаною застосовувати трискладовий тест, напрацьований ЄСПЛ. А саме, обмеження має бути встановлене законом, переслідувати законну мету, бути необхідним у демократичному суспільстві.
Таким чином, національне законодавство має чітко передбачати можливість блокування веб-сайтів на певний період часу, забезпечуючи застосування такого заходу виключно за рішенням суду. Окрім простої наявності підстави для обмеження в національному законодавстві, держави повинні забезпечити процесуальні гарантії та суттєві гарантії проти зловживань. Аналогічно, запроваджуючи обмеження, держави повинні звернути увагу на те, що обґрунтування цільового та масового блокування соціальних мереж не може бути однаковим для цілей оцінки законної мети. На жаль, ЄСПЛ не перейшов до оцінки критерію необхідності, тому комплексний підхід розроблений не був, проте ця вимога була частково врахована в національних юрисдикціях та практиці Суду справедливості ЄС. Зокрема, необхідність вимагає більш складного та всебічного балансування інтересів, зокрема врахування обсягу та тривалості обмеження, а також готовності платформи до співпраці, ефективності наявних альтернатив та впливу застосованих заходів на функціонування сервісу.
Однак, незважаючи на розроблення відносно вичерпних інструкцій у справах проти Росії, ЄСПЛ отримав кілька нових заяв з того самого питання від громадян Росії. Тому Суд має можливість розглянути питання необхідності в майбутніх справах Akdeniz and Altiparmak v Turkey no.1 і Akdeniz and Altiparmak v Turkey no.2 про блокування 600 веб-сайтів та 111 контенту веб-сайтів відповідно [87]. Отже, є надія, що ці дві справи нарешті змусять Росію імплементувати вимоги ЄСПЛ до своєї внутрішньої системи, тоді як інші держави Ради Європи отримають перегляд необхідності блокування.
[1] Ahmet Yildirim v Turkey Заява № 3111/10 (ЄСПЛ, 18 березня 2013 р.), думка судді Пінто де Альбукерке, що збігається з рішенням
[2] Kablis v Russia Заява № 48310/16 та 59663/17 (ЄСПЛ, 30 квітня 2019 р.), п. 94
[3] ОБСЄ, Амстердамські рекомендації щодо свободи ЗМІ та Інтернету (17 червня 2003 р.)
[4] Mihindukulasuriya R, ‘These are the apps and websites Modi govt blocked in 2020’ (2021) < https://cutt.ly/STDskBa> дата перегляду 22 листопада 2021 р.
[5] Karmanau Y, ‘Belarus blocks over 50 news websites but protests continue’ (2020) <https://cutt.ly/rTDsfgy> дата перегляду 22 листопада 2021 р.
[6] ’35 Percent of World’s Most Visited Websites Are Blocked in Iran’ (2019) <https://cutt.ly/oTDsFiF> дата перегляду 22 листопада 2021 р.
[7] Faris R, Roberts H and Wang S, ‘China’s Green Dam: The Implications of Government Control Encroaching on the Home PC’ (2009) <https://cutt.ly/CTDdqzx> дата перегляду 22 листопада 2021 р.
[8] Jacobs C, ‘Independent’s Day and the Censorwall’ (2010) <https://cutt.ly/vTDdCf9> дата перегляду 22 листопада 2021 р.
[9] Schlesinger M, Site Blocking Global Best Practices (2018) <https://cutt.ly/CTDXGW3> дата перегляду 22 листопада 2021 р.
[10] Ekin Association v France Заява № 39288/98 (ЄСПЛ, 17 липня 2001 р.)
[11] Див. вище 1
[12] Margareta and Roger Andersson v Sweden Заява № 12963/87 (ЄСПЛ, 25 лютого 1992 р.), п. 75
[13] The Sunday Times v United Kingdom Заява № 6538/74, (ЄСПЛ, 26 квітня 1979 р.), п. 47
[14] Silver and Others v United Kingdom Заява № 7136/75 (ЄСПЛ, 25 березня 1983 р.), п. 88; Perinçek v Switzerland Заява № 27510/08 (ЄСПЛ, 15 жовтня 2015 р.), п. 133
[15] Magyar Kétfarkú Kutya Párt v Hungary Заява № 201/17, (ЄСПЛ, 20 січня 2020 р.), п. 94
[16] The Sunday Times v United Kingdom Заява № 6538/74, (ЄСПЛ, 26 квітня 1979 р.), п. 49
[17] Müller and Others v Switzerland Заява № 10737/84 (ЄСПЛ, 24 травня 1988 р.), п. 29
[18] Selahattin Demirtaş v Turkey Заява № 14305/17 (ЄСПЛ, 22 грудня 2020 р.), п. 250
[19] Groppera Radio AG and Others v Switzerland Заява № 10890/84 (ЄСПЛ, 28 березня 1990 р.), п. 68
[20] Unifaun Theatre Productions Limited and Others v Malta Заява № 37326/13 (ЄСПЛ, 15 травня 2018 р.), п. 84
[21] Рада Європи, Дослідження щодо фільтрації, блокування та видалення незаконного контенту в Інтернеті (2016 р.) <https://cutt.ly/yTDX67n> , дата перегляду 22 листопада 2021 р.
[22] Див. вище 9, 2
[23] Див. вище 1, п. 61
[24] Cengiz and Others v Turkey Заява № 48226/10 та 14027/11 (ЄСПЛ, 1 грудня 2015 р.), п. 64
[25] Yaman Akdeniz v Turkey Заява № 20877/10 (ЄСПЛ, 11 березня 2014), п.п. 26-27, 29
[26] Там само, п. 28
[27] Neij and Sunde Kolmisoppi v Sweden Заява № 40397/12 (ЄСПЛ, 19 лютого 2013 р.)
[28] C-314/12 UPC Telekabel Wien GmbH v Constantin Film Verleih GmbH and Others [2014] OJ C151/2
[29] Vladimir Kharitonov v Russia Заява № 10795/14 (ЄСПЛ, 23 червня 2020 р.), п. 38
[30] Там само, п.п. 40-41
[31] Там само, п. 43
[32] Bulgakov v Russia Заява № 20159/15 (ЄСПЛ, 23 червня 2020 р.), п. 36
[33] Там само, п. 38
[34] Engels v Russia Заява № 61919/16 (ЄСПЛ, 23 червня 2020 р.), п. 30
[35] “Regardless of Frontiers:” The International Right to Freedom of Expression in the Digital Age (Center for Democracy and Technology (Центр демократії та технологій, квітень), 2011 р.), 49
[36] Muižnieks N, Arbitrary Internet blocking jeopardises freedom of expression (26 September 2017) <https://cutt.ly/cTD0UyS> дата перегляду 22 листопада 2021 р.
[37] Закон України «Про телекомунікації» №1280-IV (18 листопада 2003 р.), ст.39
[38] Публічна заява: Громадські організації закликають Президента України та РНБО забезпечити законність та прозорість при застосуванні санкцій до Інтернет-ресурсів (14 квітня 2020 р.) <https://cutt.ly/qTD0fuX> дата перегляду 22 листопада 2021 р.
[39] Закон України «Про санкції» №1644-VII від 14 серпня 2014 р., ст.4
[40] Kovach v Ukraine Заява № 39424/02 (ЄСПЛ, 2008 р.), п.п. 48-62
[41] Там само, п.п. 57-58
[42] Дворовий М. Санкції та блокування сайтів в Україні: як непомітно відкрити скриньку Пандори (ЛЦБУ, 2021)
[43] Заява Платформи прав людини у Facebook <https://cutt.ly/fTDMh45>, дата перегляду 22 листопада 2021 р.
[44] Указ Президента України №203/2021 від 21 травня 2021 року «Про застосування та внесення змін до персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)»
[45] Féret v Belgium Заява № 15615/07 (ЄСПЛ, 16 липня 2009 р.), п. 69
[46] Salov v Ukraine Заява № 65518/01 (ЄСПЛ, 6 вересня 2005 р.), п. 110
[47] Perincek v Switzerland Заява № 27510/08 (ЄСПЛ, 15 жовтня 2015 р.), п. 141
[48] OOO Flavus and Others v Russia Заява № 12468/15, 23489/15 та 19074/16 (ЄСПЛ, 23 червня 2020 року), п.п. 33-34
[49] Там само, п. 35
[50] Там само, п. 38
[51] Див. вище 1, п. 67
[52] Super Cassetes Industries Ltd v Myspace Inc. & Another AIR 2011 Del 2682
[53] BGHSt ZR 174/2014 (2015), п. 89
[54] Справа № A38-14 (Копенгаген Ганделькеттен, 11 грудня 2014 р.)
[55] Twentieth Century Fox Film Corp & Others v British Telecommunications Plc [2011] Високий суд Її Величності юстиції в Англії 1981, п.п. 155, 186
[56] Kinney v Barnes 443 США 87 (2014)
[57] Cumhuriyet Vakfi And Others v Turkey Заява № 28255/07 (ЄСПЛ, 8 жовтня 2013 р.), п. 64
[58] Ініціатива глобального громадянського суспільства, Манільські принципи щодо відповідальності посередників <https://www.manilaprinciples.org/principles> дата перегляду 22 листопада 2021 р., Принцип IV
[59] Див. вище 60, п. 65
[60] Загальний коментар № 34, стаття 19 (12 вересня 2011 р.) CCPR/C/GC/34, п. 36
[61] Див. вище 26, п.п. 51-52
[62] Khurshid Mustafa and Tarzibachi v Sweden Заява № 23883/06 (ЄСПЛ, 16 грудня 2008 р.), п. 44
[63] India must restore internet and social media networks in Jammu and Kashmir, say UN rights experts (2017) <https://cutt.ly/sTFwZDk> дата перегляду 22 листопада 2021 р.
[64] Article 19, ‘Malaysia: Blocking websites to prevent protest violates international law’ (2015) <https://cutt.ly/zTD7wLt> дата перегляду 22 листопада 2021 р.; Amnesty International, ‘HR Defenders under Threat – A Shrinking Space for Civil Society’ (2017) <https://cutt.ly/rTD77PY> дата перегляду 22 листопада 2021 р.
[65] Grutzmacher v Howard County 851 F.3d 332 (4th Cir. 2017)
[66] Звіт Незалежної міжнародної місії про встановлення фактів щодо М’янми, A/HRC/39/64 (27 серпня 2018 р.), п. 74
[67] The New York Times, ‘Facebook Fueled Anti-Refugee Attacks in Germany’ (2018) <https://cutt.ly/nTD6Mzc> дата перегляду 22 листопада 2021 р.
[68] BBC News, ‘Facebook bans pages aimed at US election interference’ (2018) <https://cutt.ly/MTFqTdL> дата перегляду 22 листопада 2021 р.
[69] C-324/09 L’Oréal SA and Others v eBay International AG and Others [2011] OJ C269/3, п. 139
[70] Директива про електронну комерцію [2000] OJ L178/1, п. 47
[71] Див. вище 76, п. 141
[72] Gartenberg Ch, ‘Facebook blocks dozens of accounts for ‘coordinated inauthentic behavior’ ahead of the 2018 midterm elections’ (2018) <https://cutt.ly/KTD8YhQ> дата перегляду 22 листопада 2021 р.
[73] PepsiCo India Holdings Private Ltd v Facebook, Inc. and Others AIR 2018 Del 291/2018 (2018)
[74] J19 and J20 v Facebook Ireland Ltd [2013] NIQB 113, п. 21
[75] Giggs (previously known as CTB) v News Group Newspaper Ltd [2012] Високий суд Її Величності юстиції в Англії 431, п.п. 78, 85
[76] C-70/10 Scarlet Extended SA v SABAM [2011] OJ L 157, п. 52
[77] C 360-10 SABAM v Netlog NV [2012] OJ C98/6, п. 50
[78] Viacom International, Inc. v YouTube, Inc. 718 США 514 (2010)
[79] Див. вище 26, п.п. 51-52
[80] Представник ОБСЄ з питань свободи ЗМІ, Дослідження правових положень і практики, пов’язаних з свободою самовираження, вільним потоком інформації та плюралізмом ЗМІ в Інтернеті в державах-учасницях ОБСЄ (2012) 204-205
[81] Davison v Habeeb and Others [2011] Високий суд Її Величності юстиції в Англії 3031
[82] Delfi AS v Estonia Заява № 64569/09 (ЄСПЛ, 23 червня 2015 р.), п. 161
[83] A&M Records v Napster, США (2001)
[84] Edwards L, The Fall and Rise of Intermediary Liability (2009) 74
[85] MySpace Inc. & Another v Super Cassetes Industries Ltd AIR 2011 Del 2682, п. 71
[86] Відвідуваність заблокованої в Україні соцмережі «ВКонтакте» впала (2019) <https://cutt.ly/OTD8Nx7> дата перегляду 22 листопада 2021 р.
[87] ЄСПЛ, Інформаційний бюлетень – Доступ до Інтернету та свобода отримання та поширення інформації та ідей (березень 2021 р.) 3
