Незоряні війни: соцмережі під час збройних конфліктів

September 27, 2022

В прямому ефірі люди воюють і помирають,

співають і помирають, дають прески онлайн 

і помирають, сміються і помирають, і знову співають.

І цілий світ не може нічого вдіяти.

@kulchytsky про Азовсталь

Аналітику для ЦЕДЕМ підготувала Тетяна Авдєєва, юристка Лабораторії цифрової безпеки

Раніше просування збройних сил, втрати, капітуляції чи підписання мирних угод висвітлювалися щонайменше через кілька годин після того, як подія відбулася – починаючи з репортажів у пресі під час мексикансько-американської війни у 1846-1848 роках і до історії двох світових війн та численних регіональних конфліктів на радіо й телебаченні. Сьогодні ж масові заворушення, масштабні катаклізми і трагедії стають суспільним надбанням швидше, ніж ми дізнаємося про їх початок. Архіви соцмереж зберігають історії очевидців, але платформи вже не є щоденником подій – дедалі частіше вони стають їх рушієм. Згадати лише заклики до геноциду у М’янмі, насилля проти біженців у Німеччині, заворушення в американському Капітолії, і багато інших випадків, коли шаховою дошкою ставав онлайн-простір… 

Ми багато говорили про те, як соцмережі використовують терористи (можна прочитати тут, тут і тут) і труднощі протидії іншим недержавним акторам (озброєним повстанцям, організаторам збройних заворушень), зачіпали питання юрисдикції та блокувань, регулювання мови ворожнечі тощо. Аналізуючи ці теми, щонайменше можна дійти висновку: держави здатні шукати рішення, досягати компромісу і співпрацювати з техгігантами. Але чи є можливим аналогічний підхід у “тумані війни”? Під час збройного конфлікту комунікації трансформуються: на них впливає режим відступу держав від зобов’язань за міжнародними договорами, застосовність гуманітарного права і часті зміни актора (суб’єкта), який здійснює ефективний контроль над територією. Це підштовхує соцмережі до грані юридичного колапсу – коли будь-які дії зрештою призводять до порушення прав людини, загрози ескалації конфлікту і, як наслідок, загибелі сотень невинних осіб. 

Вперше про це почали серйозно говорити під час “Арабської весни” – соцмережі сприяли мобілізації, яка призвела до загострення конфлікту і його швидкого розгортання. Згодом платформи зіграли не останню роль у конфлікті в Ефіопії у 2020 році, де дописи у Facebook та Twitter лише підігрівали етнічну ворожнечу. Не оминула діяльність платформ і збройний конфлікт між Азербайджаном і Вірменією, ситуацію в Афганістані, конфлікт у Сирії та багато інших воєн – міжнародних та громадянських. 

На тлі цього важливим є факт, що близько 48% дорослої авдиторії США використовує соцмережі як джерело новин. В Україні буквально за місяць до повномасштабного вторгнення оголосили про видачу смартфонів літнім людям – діджиталізація у дії. Тож соцмережі є одним з основних джерел інформації про воєнні дії як за кордоном, так і всередині держави. Тож як саме платформи впливають на хід війни?

  • Пряма комунікація з населенням. З одного боку, під час війни швидкі доступні повідомлення від державних органів запобігають паніці (згадаймо стрім Зеленського з центру Києва вранці 24 лютого), спрощують евакуацію та доставку гуманітарної допомоги, допомагають повідомляти оновлену інформацію вчасно і коротко. З іншого боку, як вказує Міжнародний комітет червоного хреста (далі – МКЧХ), комунікацію ведуть обидві сторони конфлікту, що дозволяє маніпулювати поведінкою населення для отримання військової переваги, компрометувати і шантажувати населення, поширювати дезінформацію та заклики до насилля. Більше того, на відміну від традиційних медіа, в соцмережах ніхто не здійснює редакційної політики, тому на противагу заспокоєнням з боку держави можна легко розхитати човен паніки “знизу”, поширюючи “сенсаційні новини”, перебільшуючи факти чи маніпулюючи думкою читачів. Ніхто не зможе цього проконтролювати (особливо зважаючи на функцію анонімності!).
  • Вплив на розподіл сил. Сторона, що має більше коштів для інформаційних кампаній, здатна мобілізувати до військових формувань більше учасників, а також вдаліше комунікувати з окупованими територіями. Уряди стають адаптивними до нових функцій платформ: використовують таргетинг для поширення пропаганди, створюють фейкові акаунти і закриті канали тощо. Наприклад, росіяни користуються фейковими ботами в Telegram, за допомогою яких вони збирають розвідувальну інформацію. Таким чином, соцмережа непрямо впливає на планування воєнних операцій, повідомлення про загрозу авіаударів, місця та час евакуації тощо.
  • Ризики для миротворців і гуманітарної допомоги. Погрози працівникам міжнародних організацій, поширення дезінформації щодо місць видачі гуманітарної допомоги, та навіть неправдива інформація щодо причетності працівників гуманітарних організацій до терористичної діяльності (так, у Сирії це призвело до загибелі волонтерів) – усе це лише кілька прикладів зловживань соцмережами для впливу на хід конфлікту, а також відвернення міжнародної допомоги. Як наслідок, часто страждає лише цивільне населення.
  • Зрештою, ми підійшли до питання про правовійну (аналіз цього феномену під час виборів тут): альтернативні факти (наприклад, після збиття малайзійського МН17 у Twitter з’явилися тисячі дописів із взаємовиключними свідченнями про це порушення), поширення дезінформації, зловживання правовими концепціями для виправдань збройної агресії чи порушень правил ведення війни (Росія наразі зловживає поняттями гуманітарної інтервенції та обов’язку захищати (англ. “responsibility to protect”) для виправдання війни проти України). Усе це спрощується завдяки соцмережам, адже дозволяє губити важливі повідомлення у потоках новин, а також розмивати межі офіційних та неофіційних джерел інформації. Як наслідок, пересічні читачі припиняють розуміти, де правда, а де вимисел.

На додачу, астрологи пророкують розвиток воєнних операцій, зірки записують сльозливі звернення із побажаннями миру, молодь запускає тренди з танцями на підтримку України… У зв’язку з цим Wall Street Journal назвав висвітлення подій в Україні “відкритою 24/7 кімнатою війни” (англ. “operating 24/7 war room”), відсилаючи нас назад до епіграфу цього матеріалу – війни перетворилися на прямий етер. 

І якщо з соціологічної точки зору дискутувати можна дуже довго, а воєнні експерти мають мороку з прогнозами того, коли конфіденційна інформація знову буде злита в онлайн – правова кваліфікація не має забаритися. Річ у тім, що недержавні актори – соцмережі – стали провідними гравцями у розгортанні збройних конфліктів, тим самим породжуючи багато юридичних колізій. Чи можна це якось вирішити і що робити державам? Гайда розбиратися.

Епізод І: Прихована загроза

Десь на горизонті майорить Digital Services Act Європейського Союзу (документ, що врегулює діяльність Інтернет-посередників), розробляється купа національного законодавства (в тому числі і медійний законопроєкт в Україні), але глобально соцмережі досі залишаються “диким полем”. Проблема участі соцмереж у збройних конфліктах ділиться на дві частини: загальноправова дилема їхнього статусу і конкретні прогалини їхньої діяльності (практичне застосування національного законодавства та власних стандартів спільноти). 

Проблема з правовим статусом, перш за все, пов’язана з юрисдикцією держав над соцмережами (точніше, її переважною відсутністю). Наприклад, Меtа чи Twitter часто не зареєстровані в державах, які охоплені конфліктом – вони навіть не мають статусу юридичної особи. Як наслідок, національне регулювання свободи вираження, приватності та інших питань просто незастосовне. Як і будь-які способи притягнення до відповідальності. Отримуємо ситуацію: соцмережа чи месенджер de facto працюють у державі, створюючи простір для поширення закликів до війни чи ворожнечі, а притягнути до відповідальності їх неможливо. Бо de jure їх в державі взагалі не існує. Навіть у випадках, коли регулювання таки існує – як загальна рамка – не факт, що вдасться його застосувати. Адже встановити юридичні відносини з техгігантами і змусити їх відкривати регіональні чи, ба більше, національні офіси – майже неможлива місія. Який висновок можна зробити? Соцмережі реагують на збройні конфлікти і регулюють інформацію на платформі тоді, коли вони самі вважають за потрібне, а не тоді, коли з’являється новий закон в одній з держав (рідкісним винятком можна вважати ринок ЄС). 

А тепер давайте з’ясуємо, чи внутрішні правила платформ є адекватною реакцією на контекст війни. А якщо простіше – чи мають платформи бажання втручатися у те, що відбувається на геополітичній арені. 

 

Дисклеймер: кожна платформа, залежно від функціоналу, авдиторії в регіоні, внутрішніх політик та спрямованості, по-різному реагує на збройні конфлікти – відрізняються інтенсивність реакції, порядок модерації та рівень комунікації з місцевими спільнотами. 

 

Тому це дослідження спрямоване скоріше на визначення “загальної температури по палаті”, аніж пошук універсальної моделі, що є застосовною до будь-якої соцмережі, активної у регіонах, охоплених конфліктом.

Перший камінь спотикання не потрібно довго шукати – він стосується визначення типу конфлікту. Для соцмереж вся дилема ховається у таємничому словосполученні “міжнародне гуманітарне право”. Виникає одразу два питання: чи мають соцмережі взагалі з ним розбиратися і для чого це потрібно. 

  • Почнімо з першого. По-хорошому, платформам має бути абсолютно байдуже, як саме функціонує гуманітарне право, адже вони зобов’язані дотримуватися принципу мережевого нейтралітету (трохи про це явище у доступі до Інтернету тут) – тобто однаково ставитися до усіх, хто користується сервісом. Жодної різниці – це авдиторія країни-агресора чи країни, що захищається. Це в теорії. На практиці все набагато складніше, адже конфлікти бувають не лише між державами (і не лише між двома). Є збройні конфлікти, де фігурують недержавні актори (як-от терористичні угруповання), є громадянські війни, народи, що борються за самовизначення, та і взагалі – уявімо соцмережі при вторгненні НАТО в Югославію.
  • І тут ми плавно підходимо до другого питання: навіщо взагалі морочитися з такими тонкими концепціями? Типи забороненого контенту однакові для всіх (заклики до війни, дискримінаційні висловлювання, мова ворожнечі тощо) – соцмережі видаляють такий контент, хто б його не публікував. Чи варто заморочуватися із розрізненням статусу автора? Так, варто. Проблема полягає в тому, що сторони конфлікту часто по-різному його кваліфікують. Наприклад, за загальним правилом в терористів не можна брати інтерв’ю чи поширювати їх контент на платформах. Та хто визначає, чи певна діяльність терористична, а особи – терористи? Часто це стає проблемним навіть для держав (згадаймо ситуацію з ненаданням Росії статусу держави-терориста керівництвом США), не кажучи вже про соціальні мережі. Ба більше, платформи самі наголошують, що вони не уповноважені вирішувати складні юридичні питання або детально регулювати такі матерії, адже для цього є інші актори (держави, міжнародні організації тощо).

Аналогічна дилема існувала відносно кваліфікації втручання на Донбас у 2014-2015 роках, коли доказів російської присутності було недостатньо, щоб довести їхній ефективний контроль над територією чи угрупованнями, що там діяли. Тому більшість техгігантів не вважали російську пропаганду наративами країни-агресора. Різниця є й між риторикою держави-агресора і держави, що захищається. Остання, наприклад, навіть якщо і збирає пожертви на збройні сили – робить це не для цілей розв’язання війни чи продовження насилля, а для реалізації права на самозахист (тобто легітимно і виправдано). Так само, визначення типу конфлікту і агресора допомагає встановити джерела загроз – чи національний уряд справді порушує права людини і такі політики мають бути припинені (а, отже, запити держави можуть бути спробою цензурувати онлайн-простір), чи навпаки – держава намагається забезпечити публічний порядок та захистити свій суверенітет (тому запити до соцмереж є спробою поліпшити ситуацію). Тому основним завданням платформи є визначення основних гравців та їхніх цілей. Від цього напряму залежать і рівень співпраці, і рівень модерації.

Крім загальної обізнаності в концепціях гуманітарного права та типах конфліктів, соцмережі мають зважати і на контекст у кожному окремому випадку. Нереально розробити універсальне рішення чи політику, яка застосовна у всіх ситуаціях. Можна робити висновки і відстежувати наслідки дій у різних випадках, але навряд в Україні спрацює сценарій, який свого часу був дієвим у М’янмі (і навпаки).

Інша проблема зі знанням гуманітарного права – його часткове застосування соцмережами. Це добре простежується у питанні висвітлення військовополонених, де платформи досить буквально застосовують заборону, передбачену статтею 13 ІІІ Женевської конвенції (заборона публічного поширення фото військовополонених, якщо такі зображення принижують їхню гідність). Так, соцмережі тривалий період видаляли будь-які подібні матеріали, навіть якщо це стосувалося прес-конференцій з військовополоненими (що в принципі є легальним контентом). Це означає, що платформи не до кінця розібралися із порядком застосування цієї норми, що призвело до численних обмежень цілком легального контенту. 

І це лише одне питання з багатьох, що стосуються застосування гуманітарного права до діяльності соцмереж. Іншим є непряма участь цивільних у збройних діях: наприклад, цивільні збирають і передають інформацію про розміщення ворожих збройних сил, збирають кошти на військове спорядження, здійснюють кібератаки тощо. Більшість цих питань є дискутивними з точки зору гуманітарного права – легітимною ціллю цивільні можуть ставати лише у разі прямої участі у збройних діях. Втім, МКЧХ і НАТО зазначають, що сучасні конфлікти є дуже багатоплановими, тому соцмережі часто надають значну військову перевагу шляхом розкриття інформації (про геолокацію, кількість військ чи техніки тощо). Як висновок, відповідь на питання про потрібність платформам знань з гуманітарного права однозначно позитивна. І це робить їхню діяльність ще складнішою з юридичної точки зору (враховуючи, що вони не послуговуються законодавством конкретної держави чи міжнародним правом як джерелом обов’язків – переважно це робиться добровільно).

“Арбітри правди”. За епічною назвою ховається достатньо тривалий дискурс про те, чи платформи взагалі мають право оцінювати контент власноруч. Так, кваліфікуючи допис як мову ворожнечі, соцмережі без рішення суду фактично визнають автора злочинцем (мова ворожнечі є кримінально караним діянням). В контексті збройного конфлікту проблема є явно масштабнішою. Питання не лише у швидкому видаленні явно нелегального контенту (як-от закликів до насилля чи війни). 

Згадаймо дискусію про терористичні організації і те, хто може надавати будь-якому угрупованню цей статус. Facebook у далекому 2012 додав в умови користування заборону на організації, пов’язані з терористичною чи насильницькою діяльністю. Перш за все, при формуванні таких списків Meta керується американським підходом, який часто не є об’єктивним (щонайменше тому, що він ґрунтується на правовій та культурній традиції лише однієї держави). Більше того, незважаючи на рекомендації наглядової ради, компанія не оприлюднює списку організацій, зазначаючи лише відсоткові складові (зображені нижче).

Тому часом навіть неможливо перевірити, чи організація, про яку згадується у дописі, належить до переліку заборонених. Так, Meta має свої настанови, за якими можна потенційно оцінити небезпечність конкретних спільнот, але такі критерії є дуже загальними, а ще – часто застосовуються на практиці абсолютно неправильно. Наприклад,  в українському контексті небезпечним збройним угрупованням вважається полк “Азов”. Як наслідок, будь-яка візуальна згадка їхньої символіки призводить до блокувань постів, а часом і цілих акаунтів. До небезпечних осіб і організацій також внесені неповнолітні солдати (14-річний кашмірець), близько 200 музикантів, телевізійні станції, виробники відеоігор, Геббельс і Муссоліні. Втім, залишаючи смішні випадки осторонь, ми плавно підійдемо до висновку: платформа власноруч визначає, хто діє легально, а хто ні. І враховуючи, що 53,7% акаунтів видалено як терористичні, постає логічне питання: чи не стала Meta міжнародним актором, що надає статус терористів?

З іншого боку, уявімо, що справді нелегальні угруповання створюють власні “органи влади” та ведуть їхні сторінки на Meta чи Twitter. Чи повинні платформи верифікувати такі сторінки (ставити блакитну пташечку на акаунт)? Чи вони мають на це право з точки зору міжнародного публічного права? Якщо ця дискусія здається надто теоретичною – згадайте про акаунти самопроголошених “ДНР” та “ЛНР” у різних соцмережах. Втім, щоб зробити цей дискурс менш україноцентричним, варто згадати про ситуацію у М’янмі. Там збройні угруповання використовували платформи, щоб презентувати власну політичну програму, та навіть намагалися просувати наративи щодо формування нових органів влади. Чи залишення таких акаунтів доступними у соцмережах та їх верифікація не легітимізує діяльність збройних груп? На противагу – чи соцмережа може сама визначати, хто винний у конфлікті? Facebook, зрештою, видалив близько 70 акаунтів після повідомлення від організацій громадянського суспільства про їхню неправомірну діяльність. Але ця ситуація означає тільки одне: без співпраці з недержавними незалежними акторами адекватну кваліфікацію годі й уявити. Чому так?

TikTok верифікує акаунти, які є “автентичними, унікальними, помітними, активними і відповідають правилам спільноти”. Схожого підходу наразі дотримуються майже всі передові соцмережі. За винятком критерію “помітності” – досить великої авдиторії – акаунти небезпечних організацій цілком можуть бути верифіковані за всіма ознаками (контент, що порушує правила спільноти вони явно почнуть поширювати після отримання блакитної пташки). 

Приклад верифікованого акаунту

Та і взагалі, навіть верифіковані акаунти можуть публікувати заборонений контент – згадати лише випадок з блокуванням акаунтів Трампа. Тобто загальні правила є недостатніми і потребують більш активного залучення платформ, перегляду верифікованих акаунтів та нагляду за їхньою діяльністю. І ми знову повертаємося до питання – чи мають соцмережі право блокувати президентів, державні органи, позначати спільноти як небезпечні чи терористичні. Офіційної відповіді на це питання немає, а наслідки час від часу виринають в різних точках земної кулі.

Геолокація. Ця функція соцмереж породжує досить велику кількість проблем в контексті збройних конфліктів – від порушення принципу безсторонності платформ до прямої шкоди для ходу бойових дій.

  • По-перше, геолокація впливає на формування підбірки контенту у стрічці. Чудове дослідження свого часу провела норвезька компанія, створивши два акаунти в TikTok: один з бєлгородською геолокацією, інший – з харківською. Згодом дослідники перевірили, які дописи автоматично видає платформа, і помітили, що російська геолокація знижує кількість новин про війну в Україні ледве не на 90%. Аналогічна проблема існувала з російською соцмережею Вконтактє, де на початку війни у 2014-2015 роках за допомогою геолокації визначали осіб з України і спрямовували на них проросійську пропаганду. Отже, сам факт позначення геолокації в тому чи іншому регіоні суттєво зміщує акценти у споживанні інформації.
  • По-друге, і ця проблема частково випливає з попередньої, створюється “ефект ехокамери” (англ. “echo chamber effect”) – коли особи, перебуваючи в певному середовищі, припиняють критично оцінювати інформацію з-за його меж. Так, відбувається радикалізація, адже навіть поява у стрічці полярних думок лише підтверджує правильність їхніх власних наративів. До чого тут геолокація? Деякі групи, особливо політичної спрямованості, часто додають лише тих осіб, в яких зазначається геолокація певного регіону – міста, країни чи континенту. Це дозволяє формувати сприятливу до певних наративів авдиторію. Зайвим буде казати, що найчастіше це перетворюється на ефективні канали для пропаганди.
  • Зрештою, геолокація відіграє важливу роль для планування воєнних операцій. Так, коли відразу після обстрілів публікуються зображення зруйнованих будівель, увімкнена геолокація дозволяє іншій стороні конфлікту коригувати вогонь, що може призвести до більшої кількості жертв (особливо, де сторона конфлікту порушує норми гуманітарного права щодо розрізнення цивільних та військових об’єктів). На відміну від фотографій Фентона з Криму у 1850-х, коли фото публікувалися за тижні після збройних сутичок, а тому не несли шкоди – публікація новин з прив’язкою до конкретного місця за кілька хвилин після обстрілу завдає значної шкоди. Аналогічна проблема виникає і під час “прямих етерів” у соцмережах –- це часто розкриває військові позиції в режимі реального часу. Як наслідок, інша сторона конфлікту може перепланувати наступальні дії (і знову ж таки повернімося до питання: чи є такі прямі етери прямою участю у збройних діях).

Реклама. Певно цю проблему вирішити найпростіше – заборонити рекламу в регіоні, де відбувається кризова ситуація. Наприклад, політична реклама була відключена у Google та Facebook напередодні президентських виборів у США у 2020 році для запобігання дезінформації, маніпуляціям і порушенню режиму тиші. Twitter взагалі додав функцію позначення реклами як спонсованої конкретною особою (наразі такий алгоритм перейняла і Meta). На час війни в Україні рекламну функцію вимкнув і TikTok – про це компанія зазначила на своєму вебсайті, наголошуючи, що це здійснюється з безпекових питань. І справді, рекламні кампанії є дуже небезпечними під час війни, адже вони надають ефективні засоби для поширення дезінформації, мови ворожнечі і закликів до насилля. Більше того, мікротаргетинг дозволяє виявляти інтереси і погляди конкретних осіб, аби напряму впливати на їхні рішення. В контексті війни ця можливість є додатковою зброєю в руках агресора. Наприклад, це дозволятиме переконати населення окупованих територій, що країна-агресор перемагає чи що після деокупації всіх притягатимуть до відповідальності як колаборантів. Як наслідок, підтримка агресора зростатиме.

До речі, блокування рекламної функції як такої – єдиний захід, який не зустрів значної критики з боку міжнародних правозахисних організацій. Єдиним зауваженням була вимога розробити адекватний механізм блокування реклами – тобто не прив’язувати її до ключових слів чи виразів, а натомість обмежувати таку можливість для конкретних акторів.

В деяких випадках, блокується реклама лише з певного регіону. Наприклад, Google заблокував близько 8 мільйонів російських рекламних оголошень у зв’язку з агресією проти України. Деякі з них були спонсоровані напряму державою. Meta також заборонила винятково рекламу, спонсовану державними медіа (або медіа, які підконтрольні російській владі), в той час як Twitter найчастіше блокує рекламу регіонально. YouTube дотримується більш збалансованого підходу, обмежуючи в рекламних можливостях лише канали, які безпосередньо стосуються агресії чи можуть бути задіяні як спосіб пропаганди. В цілому, розрізнення є дуже важливим, адже країна, що захищається, менш схильна поширювати пропаганду війни чи насилля. Водночас, часто дописи, що рекламуються, містять корисну інформацію для біженців, постраждалих, волонтерів. Також реклама важлива для дрібного і середнього бізнесу – адже ця галузь страждає найбільше у державі, що потерпає від воєнних атак. 

Втім, слід розуміти, що соцмережі все ж таки залишаються бізнес-моделлю і подібні рішення суттєво впливають на їхній дохід. Так, після впровадження блокування на рекламу для російських медіа, російський уряд оголосив про блокування Meta та YouTube. Трохи згодом подібна доля спіткала і Twitter. Більше того, уряд навіть оголосив Meta “екстремістською організацією” (до слова – тепер Meta має блокувати сама себе на платформі?). І хоча в цьому випадку рішення Росії не вплинуло на заходи платформ, спрямовані на зменшення шкоди в інформаційному полі, слід усвідомлювати, що так траплятиметься не завжди. Саме тому рішення зупинити рекламу є досить дієвим для подолання негативних наслідків, але “болючим” рішенням для самих платформ – вони як втрачають прибуток від можливої реклами, так і можуть бути об’єктом додаткових санкцій з боку держав.

Мова ворожнечі. Ця тема, напевно, вартує окремої аналітики, адже про тлумачення лінгвістичних особливостей, заміну слів символами та зображеннями, сарказм і сатиру (в тому числі у формі мемів) можна говорити безкінечно. Втім, існують і проблеми, пов’язані безпосередньо зі збройним конфліктом. Наприклад, природно під час війни суспільство стає більш радикалізованим. Особливо, коли війна є не спором за нейтральну територію, а агресією однієї з держав. Як наслідок, соцмережі в таких випадках стають простором для вираження страху, люті чи роздратування. Якщо платформи блокуватимуть усіх осіб, які засуджують агресію або висловлюватимуть ненависть до представників країни-агресора, тих, хто активно підтримує чи схвалює збройні дії – більшість населення держави, що захищається, жертв конфлікту тощо буде нездатним користуватися платформою взагалі. Як наслідок, користувачі не будуть публікувати докази міжнародних злочинів (як-от обстрілів цивільних будівель) і займатимуться самоцензурою. 

Для уникнення так званого “охолоджуючого ефекту” (англ. “chilling effect”), який в цілому вважається негативним наслідком обмежень, соцмережі мають збалансовано регулювати свободу вираження в такі періоди. Перші спроби в цій площині були зроблені Meta, яка на початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну послабила модераційні політики, дозволяючи українцям закликати до насилля проти росіян, публікувати відео та фото з полком “Азов” тощо. Щоправда, згодом в мережі можна було побачити досить багато вагань з боку представників компанії та заяви, що новий підхід неправильно інтерпретували, а мова ворожнечі має бути забороненою у будь-якій формі. Втім сам факт змін вже спричинив реакцію,  і вона була досить неоднозначною. З одного боку, правозахисники висловлювалися різко проти дозволу на заклики до насилля чи мову ворожнечі. З іншого боку, багато правозахисних організацій навпаки схвально оцінили цей крок, втім зазначивши, що варто було б рівномірно застосовувати такі ж політики до усіх регіонів, охоплених конфліктом. 

Зображення насилля. Однією з фундаментальних відмінностей соцмереж в часи збройних конфліктів є засилля інформації про поранення, згвалтування, насилля, обстріли, зображень померлих осіб тощо. Тут одразу виникає декілька проблемних питань: як регулювати такий контент, якщо зображення насилля на платформі заборонено? Як регулювати такий контент з огляду на те, що платформами можуть користуватися неповнолітні? Як регулювати такий контент так, щоб не втратити докази вчинення воєнних злочинів?

Перш за все, слід згадати про оновлення політик щодо зображення насилля – замість видалення такої інформації платформи почали публікувати дисклеймери “чутливий контент”, попереджаючи авдиторію про потенційно насильницький вміст. Іншим варіантом є використання функції розмивання (англ. “blur”) щодо фотографій, які містять таку інформацію. Так, зміна політик дозволила зберігати докази порушень прав людини, адже ця інформація може надходити з будь-якого джерела і, водночас, це джерело може бути єдиним, а тому матеріали потребують особливого захисту. А от щодо подальшого отримання таких доказів часто виникають спори: так, у The Gambia v Facebook точилася запекла дискусія щодо захисту конфіденційних комунікацій та необхідності отримати інформацію для провадження у Міжнародному суді ООН.

Більше того, часто насилля та тяжкі історії є побічним фактором використання соцмереж особами з регіонів, охоплених конфліктом: так, люди публікують відео з бомбосховищ у TikTok, блогери та інфлюенсери змістили фокус своєї активності на підтримку збройних сил. Враховуючи, що після пандемії особливо актуальною темою стало психологічне здоров’я, соцмережі намагаються збалансувати необхідність повідомляти світові про злочини із максимальним захистом психіки вразливих груп. Адже війна в еру соцмереж впливає не лише на населення країни, на території якої відбувається збройний конфлікт. Інформація від осіб, які розповідають історії про пережиту облогу міста, голод чи обстріли, є доступною всесвітньо. І не кожен морально готовий стикатися з такими дописами у стрічці новин (особливо, коли вони акомпановані візуальними матеріалами).

Дезінформація. Сьогодні це одне з найактуальніших питань регулювання свободи вираження, адже на міжнародному рівні досі немає консенсусу щодо суб’єктів та форм відповідальності за поширення дезінформації. Немає такої відповіді і у платформ. Саме тому кожна соцмережа розробляє свій підхід до зменшення ризиків від такого контенту, особливо в регіонах, охоплених конфліктом.

Дезінформація є небезпечною, адже вона часто слугує і пальним для вогнища війни (мобілізує людей, розпалює ворожнечу та агресію), і тим, що цей конфлікт підтримує в активній фазі. Наприклад, для впливу на свідомість часто поширюють неправдиву інформацію про відповідальність за невиїзд з окупації, часто сторони конфлікту необ’єктивно подають статистику втрат, намагаються приховати воєнні злочини чи приписати їх іншій стороні тощо. Також за допомогою глибинних підробок (англ. “deepfakes”) сторона конфлікту може намагатися схилити іншу до капітуляції (шляхом впливу на населення). Так, в Україні на початку повномасштабного вторгнення поширювали досить неякісну глибинну підробку Зеленського. Але хто сказав, що рано чи пізно в хід не підуть кращі технології?

Згадаймо “ефект ехокамери”, що посилюється завдяки поширенню дезінформації: читачі не лише перебувають у комфортному для себе інформаційному середовищі, а ще й отримують дані, які їм хочеться чути. Це підтверджує їхню правоту, а часом навіть радикалізує авдиторію. Помножена на наявність сприятливих для цього алгоритмів (платформа формує стрічку новин з інформації, в якій користувач зацікавлений – найчастіше коментує і ставить вподобайки), дезінформація поступово захоплює більшість інформаційного простору. Як наслідок, читачі мають хибне уявлення безпеки, неправильне сприйняття поточних подій або інформації про суспільно важливі явища. На додачу, платформи перенасичені інформацією, що сприяє розпорошенню уваги. Як наслідок, старі й нові новини часто змішуються, викликаючи у свідомості авдиторії неправильне сприйняття інформації. В контексті збройних конфліктів це створює безпосередню загрозу життю людини, адже неправдиві дані можуть стосуватися евакуації, медичної чи гуманітарної допомоги, “зелених” коридорів тощо. Помилки в цих питаннях мають дуже високу ціну. 

Які відповіді вигадали соцмережі? Перш за все, платформи почали позначати медіа, які перебувають у володінні Росії чи суттєво контролюються владою. Успішність цього заходу з соціологічної точки зору все ж є сумнівною. Уявімо, що є люди, які сприймають російську журналістику як єдино об’єктивне джерело новин. Чи зупинить їх така позначка на акаунті? Ні, це лише сприятиме легшій фільтрації “своїх” та “чужих” джерел інформації. Як наслідок, інформаційний простір таких людей буде позбавлений навіть найменшого шансу на адекватні новини. 

Більше того, дезінформація на платформах поширюється і від приватних осіб. Так, у TikTok багато російських інфлюенсерів заявили, що їм платять за дописи із закликами до миру. Це абсолютно дискредитує посил в очах авдиторії та розмиває кордони оцінки війни читачами. З іншого боку, багатьом впливовим користувачам справді платять за поширення протилежних думок – схвалення агресії, виправдання воєнних злочинів тощо. В результаті, дуже складно відрізнити правдиву інформацію і позицію особи від проплаченої маніпулятивної пропаганди. Враховуючи, що на платформах менше засобів для фактчекінгу, а також часто викривлене подання критичних новин (гонитва за сенсаціями, а не об’єктивністю), вони стають чудовим середовищем для дезінформації.

По-друге, у відповідь на описані виклики в українському контексті TikTok призупинив прямі трансляції з Росії, YouTube заблокував проросійські медіа-канали, Twitter створив спеціальні позначки для таких акаунтів. І такі реакції слід розглядати крізь призму загальних правил: як згідно з Керівними принципами ООН щодо бізнесу та прав людини, так і кодексами співрегулювання щодо протидії дезінформації та мові ворожнечі. Хоча ці документи не встановлюють юридичних обов’язків, їх вважають найкращими практиками для корпоративного регулювання свободи вираження. Так, політики Meta значною мірою узгоджені з цими документами, в той час як практичні дослідження вказують, що компанії виконують вимоги більш ніж у 70% випадків. Наприклад, у виборчих обставинах Facebook тестував алгоритми, що пріоритезують раціональні та об’єктивні джерела над такими, що поляризують суспільство. Втім, результатів таких тестів оприлюднено не було, як не було й інших оголошень про подібні експерименти. Це може натякати на їх відносну неуспішність.

Втім, комплексного рішення проблемі поширення неправдивих новин все ще немає. Найскладніше питання, з яким стикаються соцмережі – де правда? І, на жаль, знайти незалежного актора, який вказуватиме, чому можна вірити, не так вже й легко. Співпраця з державами в цьому напрямку часто виглядає, як просування державної пропаганди. А в час збройного конфлікту це особливо небезпечно, адже наративи воюючих держав будуть полярними, а маніпуляції просто витатимуть у повітрі. Щоб уникнути цього, платформи намагаються наймати компанії незалежних фактчекерів. В Україні, наприклад, з Meta співпрацюють фактчекінгові організації StopFake та VoxUkraine. Хоч двох організацій для території та контексту України явно недостатньо, використання незалежних фактчекерів сьогодні є оптимальним варіантом для об’єктивної оцінки контенту.

Також соцмережі звертаються по допомогу до локальних громадських організацій, які краще обізнані у місцевому контексті. В час збройного конфлікту це особливо актуально, бо допомагає полегшити дискурс “правда vs маніпуляції”. Такі колаборації вже відбувалися у Сирії, де платформи намагалися запобігти дезінформації, яка підривала акції гуманітарної допомоги. Місцеві правозахисники дуже швидко реагували на неправдиві новини і допомагали соцмережам реагувати на діяльність на платформі швидше та якісніше. Звісно це не є панацеєю від дезінформації, адже описані заходи є реактивними, а не проактивними. Попередження маніпуляцій та неправдивих новин можливе лише за умови розвитку критичного мислення. А це процес тривалий і складний.

Блокування. Логічним наслідком поширення мови ворожнечі та дезінформації є санкції. І першим рівнем санкцій, звісно ж, є реакція з боку платформ. Спершу вони намагаються реагувати таргетовано – блокувати доступ чи видаляти публікації, які порушують умови користування. Якщо ж такі заходи не можуть зарадити – соцмережі починають застосовувати санкції до акаунтів чи сторінок. Наприклад, як глобальна відповідь на війну в Україні, Twitter, Meta та YouTube почали масово блокувати проросійські акаунти, які розпалюють ворожнечу. Важливо тільки, що представники НАТО наголошували на російській інформаційній агресії ще з 2014 року, про це ж заявляв і експрезидент Петро Порошенко. Відчутна ж реакція з’явилася лише після 24 лютого 2022 року. Схожа інтенсивність реакції спостерігалася і у М’янмі – більшість заходів соцмережі почали застосовувати пізніше, ніж розпочався конфлікт.

Проте такі заходи запроваджують в обидва боки – і тут виникає проблема, адже акаунти українців теж часто блокують. Так, Meta забороняє використання слів “русня” чи “москаль”, бо кваліфікує їх як мову ворожнечі. Враховуючи, що ці характеристики наразі зустрічаються повсюдно – масштаб блокувань є вражаючим. І ось тут виникає велика кількість питань, бо при неправильній кваліфікації контенту рішення про блокування акаунту може стати фатальним для медіа чи інфлюенсерів. Хоч механізми оскарження блокувань існують, вони не завжди є дієвими – скаргу спершу перевіряє автоматизована система. До модераторів же доходять повторні скарги або ті, що подані організаціями-довіреними партнерами. І це робить процедуру оскарження дуже тривалою і складною для пересічних користувачів.

Крім таргетованого блокування сторінок за поширення неправомірного контенту, платформи мають ще один підхід, більш всеохопний і менш цільовий – “боротьба з координованою неавтентичною поведінкою” (англ. “coordinated inauthentic behaviour”). У цьому випадку соцмережа аналізує не саму публікацію, а участь особи в координованих акціях: організоване поширення маніпуляцій, прихована політична агітація тощо. До прикладу, під час виборів у США в 2020 році Facebook видалив близько 11 тисяч акаунтів та 12,5 тисяч сторінок. Важливо, що особливістю більшості соцмереж є вимога автентичності акаунтів – не можна створювати фейкові чи підробні сторінки (якщо з профайлу явно не видно, що це сторінка фанатів чи творча сторінка–- її буде видалено). Саме такі акаунти найчастіше видаляються. Проте іноді обмеження зачіпають і звичайних користувачів, які не беруть свідомої участі у координованих компаніях, а просто перепоширюють дописи, які потрапляють до сфери їхнього інтересу (і які є частиною такої координованої кампанії). Найчастіше такі випадки трапляються у виборчі періоди, але іноді вони зустрічаються і в контексті збройних конфліктів. І тоді наслідки неправильної кваліфікації типу поведінки мають дуже масштабні наслідки, адже тема війни є спільною для авдиторії всієї держави незалежно від віку чи соціальної групи. Тому і неправомірні блокування впливають на більшу кількість людей.

Іноді блокування відбувається на підставі хештегів. В Україні був період блокування #Bucha та #Irpin, коли тисячі дописів зі свідченнями воєнних злочинів були масово видалені з платформ. Обмеження було накладене через нібито порушення заборони щодо висвітлення насилля. Проте, на практиці, це призвело до блокування сотень акаунтів, для яких в контексті війни це було не першим подібним “порушенням”. Цей випадок свідчить про необхідність більш прискіпливої оцінки обмежувальних заходів в інформаційному полі, наповненому інформацією про збройний конфлікт.

Кризові протоколи. Великі соцмережі мають швидко адаптовуватися до надзвичайних ситуацій – пандемії, природних катаклізмів, внутрішньодержавних заворушень чи міжнародних воєн. В цілому, процес розробки таких протоколів є тривалим і потребує залучення багатьох стейкхолдерів, але вимога їх створення вже знайшла відображення навіть у Digital Services Act (новела введена у світлі російської агресії проти України). Втім, як загальне правило, слід пам’ятати декілька речей:

  • Кризові протоколи – не адаптація до ситуації “на місці”! Це алгоритм, розроблений платформою заздалегідь на основі соціологічних, історичних, політологічних та технічних досліджень. Звичайно після COVID-19 соцмережам стало легше реагувати на деякі надзвичайні ситуації, адже 2020 рік став викликом у контексті адаптації платформ до численних обмежень. Проте це не означає, що варто імпровізувати повсякчас. Уся команда соцмережі має чітко усвідомлювати послідовність дій у разі задіяння того чи іншого кризового протоколу. Інакше платформа ризикує опинитися у ситуації, коли будь-які рішення є недієвими (зокрема тому, що розвиток подій під час збройних конфліктів набагато швидший, а наслідки фатальніші за пандемію).
  • І так, кризові протоколи не можуть бути однаковими для різних випадків. Це не може бути “документ на випадок надзвичайних ситуацій”. Для пандемії слід було розробити один алгоритм перебудови платформи, для збройного конфлікту такий алгоритм буде абсолютно іншим. При чому, в ідеалі, різнитися мають кризові протоколи для міжнародних та неміжнародних збройних конфліктів. Якщо платформа спроможна – бажано розробляти план дій для кожного регіону, де можна очікувати загострення конфлікту. Наприклад, час від часу відбувається ескалація ситуації у Лівії, нещодавно знову почалися обстріли у Нагірному Карабасі, не втихають наслідки геноциду у М’янмі – і це лише маленька частина точок на мапі, для яких варто було б розробити окрему стратегію реагування. Варто відзначити, що серед усіх соцмереж Meta має список “кризових регіонів”, проте ані порядку його формування, ні плану дій щодо цього списку після ескалації кризи платформа не оприлюднює.
  • Для розробки таргетованих кризових протоколів варто комунікувати з місцевими експертами. Опція здаватися найрозумнішим завжди виглядає заманливо, проте задачею платформ є не декларування готовності реагувати, а спроможність це зробити за потреби. І тут ми можемо побачити хаос. Ми вже говорили про дозвіл Meta на поширення закликів до насилля проти росіян в контексті війни в Україні й подальшу зворотну реакцію компанії – виправдання і заперечення нових політик. Це є прикладом відсутності тестування кризових протоколів до настання самого кризового періоду, що призводить до “метань” платформи від одного рішення до іншого. Чи варто казати, що постійні зміни політик є негативним явищем, адже вони переважно є непередбачуваними для користувачів?
  • Кризові протоколи потрібно регулярно переглядати, оцінювати ефективність тих чи інших заходів для певного регіону чи типу проблеми. Так, зокрема, слід робити висновки як щодо вдалих політик і заходів, так і щодо негативного досвіду. Це, в свою чергу, потребує постійного моніторингу середовища, в якому соцмережі оперують, та адаптації кризового протоколу до конкретних обставин. Наприклад, при переході конфлікту з внутрішнього у міжнародний тощо.

Зрештою, варто пам’ятати, що будь-яка процедура розробки кризового протоколу не може відбуватися без консультацій з організаціями громадянського суспільства – як міжнародними, так і місцевими. Інакше платформи ризикують створити недієві механізми, зміст яких абсолютно не відповідатиме життєвим реаліям. Чи наразі є хороші приклади такої співпраці? Будемо відверті: немає. Після початку російського повномасштабного вторгнення Meta почала працювати у цьому напрямку, але зусиль все ще недостатньо. Залишається сподіватися, що перші кроки свідчать про серйозну стурбованість питанням реагування на кризи, а не декларативним кроком для збереження репутації.

Втеча від регулювання. Надмірна зарегульованість природно спричиняє відтік користувачів до інших ресурсів. Так свого часу сталося з міграцією неонацистів з більш врегульованого Facebook до відкритого космосу 4chan, Reddit і Tumblr. Схожа ситуація виникає і під час збройних конфліктів: згадаймо дискусію про самоцензуру і страх блокувань. Якщо користувачі усвідомлюють, що за слово “русня” чи “москаль” вони можуть втратити сторінку з кількома тисячами підписників – навряд вони будуть активно публікувати контент, що їх турбує у такій соцмережі. На противагу, люди мігруватимуть до ресурсів з меншим (якщо не взагалі відсутнім) рівнем модерації.

Наразі в Україні таке явище спостерігається щодо заміщення класичних соцмереж платформами-месенджерами. Найпопулярнішими, звісно ж, є Telegram та WhatsApp. WhatsApp все ж намагається запобігати поширенню дезінформації та нелегального контенту – обмежує кількість учасників у публічних групах/каналах (максимально – 512 користувачів). Водночас, більш проблемним є використання Telegram. Багато питань до цього месенджеру існувало і до повномасштабного вторгнення, але після 24 лютого кількість сумнівних рішень платформи зросла до небес. Давайте з’ясуємо, в чому полягає проблема.

Історія одного паперового літачка. По-перше, офіс Telegram працює в Об’єднаних Арабських Еміратах, а зареєстровано його на Британських островах. Але за даними видання Bloomberg, адресою реєстрації компанії значиться Лондон. Офіційно відомо, що Telegram співпрацює з владою Німеччини та Росії (може передавати дані користувачів за наявності судової ухвали про підозру у вчиненні злочину). Чи не станеться так, що влада Росії кваліфікуватиме усіх українців, як терористів та злочинців – питання звісно ж риторичне. Більше того, ще у 2020 році дослідження Liga.net показало, що надбезпечність Telegram, про яку по всіх усюдах заявляли розробники – теж є своєрідним міфом. 

У 2018 році Telegram було заблоковано у Росії, проте блокування було зняте у 2021 році без адекватного пояснення причин. Дехто каже, що російський уряд просто покинув спроби обмежити доступ до цього ресурсу, але чи напевне це є відповіддю? Незважаючи на багато сумнівних моментів та суттєві ризики, Telegram все одно активно використовують навіть у країні, яка перебуває у стані війни. І цьому сприяє сама держава. До прикладу, у перші місяці повномасштабного вторгнення українські державні органи створили десятки ботів та Telegram-каналів з інформацією про обстріли, повітряні тривоги, евакуацію, інші надзвичайні новини. Це допомогло тримати усі комунікації в одному місці, адже більшість авдиторії використовувала месенджери – поруч і приватні чати, й інформаційні канали. 

Втім, з інформаційними каналами якраз і виникло найбільше запитань. І це другий пункт історії про небезпеку Telegram в часи збройного конфлікту. З технічної точки зору, до минулого року платформа абсолютно не мала прибутку – тривалий час не було платних сервісів, платної реєстрації чи можливості донатити гроші месенджеру. Постає логічне питання: враховуючи обсяги інформації в мережі і вартість утримання серверів для зберігання таких даних – звідки бралися кошти? Чергове риторичне запитання! Проте, не вдаючись до дискусій про іноземний вплив (поки що), давайте поглянемо, як функціонують публічні канали в Telegram і чому вони мають значний вплив на українську авдиторію. 

  • Перш за все, реклама на приватних каналах замовляється безпосередньо у власника каналу. І обмеження щодо змісту інформації є дуже загальними: ніхто не дасть поширювати заклики до насилля, мову ворожнечі, дитяче порно та ще кілька категорій. Все інше обмежується винятково моральними якостями адміністратора каналу. Тобто поширювати можна будь-який контент, що не підпадає під ці сім обмежень. І вони аж ніяк не є жорсткими. 

Опції для скарги на контент у Telegram

До яких наслідків це зазвичай призводить? Створення політичних анонімних каналів, якими згодом поширюється купа дезінформації, підкилимних пліток, скандальних історій та інших матеріалів, здатних розігнати паніку та інші бурхливі суспільні реакції. Навіть без задіяння політики популярні канали, які видають себе за надійні джерела інформації, а насправді поширюють вигадки, політичну пропаганду і фейки. Нещодавнє дослідження Детектору медіа містить чудовий приклад популярного Telegram-каналу: “Труха⚡️Україна”, який у гонитві за сенсаційними новинами часто поширює маніпулятивну інформацію. Як наслідок, російські медіа звинувачують Україну в пропаганді та необ’єктивних новинах. Самі ж українці активно поширюють неточні й неповні матеріали далі, що явно не допомагає інформаційній гігієні у час війни.

  • По-друге, Telegram абсолютно не дає можливості розрізняти проросійський контент від іншої інформації, що особливо небезпечно в умовах війни. При чому, йдеться не про явно російсько-орієнтовані канали, а радше про такі, де пропаганда сепаратизму, порушення територіальної цілісності та суверенітету поширюється приховано, “між рядків”. Як-от, визнають Росію “серйозним глобальним гравцем” чи повсюдно шукають зрадників.

Інфографіка тем російської пропаганди у червні – Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки

Відповідно до вже згаданого аналізу Детектору Медіа, кількість підписників таких каналів зростає швидше, ніж в об’єктивних джерел інформації. Саме на таких каналах часто замовляла рекламу ОПЗЖ на початку року. І, що найприкріше, саме їх час від часу репостять адекватні ресурси. В результаті, маємо досить сумну картину, коли першоджерело дезінформації годі і знайти у складному павутинні репостів та перепостів. А от ефект від того досить значний. 

Найгіршим же є те, що Telegram не має чітких правил користування і не є “відкритою до співпраці” мережею. Звісно ж від початку повномасштабної війни було декілька змін політик месенджеру: як-от переклад новин з української. Але ні обмежень дезінформації, ні посиленого контролю за закликами до війни встановлено не було і не планується. Будь-які спроби комунікації ж найчастіше ігноруються як зі сторони громадського сектору, так і при висловленні ініціатив урядами. І на цьому моменті час поставити найцікавіше питання, з якого власне і почалося це дослідження: а що робити, якщо соцмережі є майже неконтрольованими? Працюючи в Об’єднаних Арабських Еміратах чи деінде в країнах, де механізму захисту прав найскладніші до практичного впровадження, платформи фактично стають “безпечною гаванню” для поширення нелегального контенту. І тут рішень є декілька  або пробивати залізну стіну і налагоджувати співпрацю на горизонтальному рівні (без можливості санкцій), або шукати механізм для запобігання порушенням всередині держави. Давайте розглянемо обидві опції.

 

Епізод ІІ: Пробудження взаємодії

Питання співпраці соцмереж з урядами завжди було підступним. По-перше, тому що над платформами нависає примарний дамоклів меч цензури щоразу, як йдеться про кооперацію з тією чи іншою державою. По-друге, співпраця може мати різні формати: співрегулювання, ситуативна взаємодія, консультування тощо. І залежно від моделі різними будуть і наслідки для платформ, які не хочуть виконувати ті чи інші запити уряду: від штрафів і блокувань до відсутності будь-яких заходів впливу (за їх банальної відсутності). Крім того, ключовим є те, що співпраця потрібна не лише і не стільки платформам, як урядам. Класичні медіа потребували державних дозволів на використання спектру, без якого не могли потрапити в етер і мати мінімальний вплив – сьогодні ж кожен поширює інформацію онлайн без жодного стороннього дозволу. Тому для збереження мінімального контролю держави всіляко заохочують соцмережі до співпраці. І тут виникає декілька запитань:

  • Чи з усіма потрібно співпрацювати? Уявімо, що завтра Meta оголосить про співпрацю з Північною Кореєю чи Китаєм, де індекс порушень прав людини пробив стелю. Навряд суспільна реакція на таку заяву буде схвальною. Соцмережі ж завжди стоять на роздоріжжі: намагатися мінімально вплинути навіть на такі держави чи не псувати власну репутацію співпрацею з ними. Часто держави, що перебувають у стані війни, використовують платформи для мобілізації, розхитування негативних настроїв серед населення, закликів до агресії тощо. І тут основне завдання платформ – спробувати скомунікувати, а якщо не вийде цього зробити – вчасно вийти з діалогу і не йти на поступки для маніпуляторів і агресорів. І в жодному разі не дозволяти пропаганду війни чи насилля, адже відсутність співпраці не означає відсутності модерації контенту. Наприклад, в контексті війни в Україні соцмережі намагалися співпрацювати з російським урядом для запобігання закликам до насилля та ворожнечі (2014-2015 роки). Але спроби не були успішними, а зміна офіційної риторики на відкриту пропаганду агресії у 2022 році остаточно поставили хрест на кооперації. Ситуацію лише погіршило прийняття закону про заборону фейків щодо російської армії, що призвело до закриття багатьох медіа всередині держави і виходу іноземних медіа з ринку Росії. Фактично, це сигналізувало про те, що поля для співпраці не існує, адже це означало б хоча б часткове визнання агресивних наративів і відкриття простору для їх поширення. Як наслідок, формально платформи мають залишатися нейтральними і однаково комунікувати з усіма урядами, але це має відбуватися без перетину “червоних ліній”. Щойно співпраця загрожує масовим порушенням прав людини – варто виходити з діалогу. Цікавим є факт, що TikTok – єдина соцмережа, на яку не було накладено санкцій в Росії. Хоч він самостійно призупинив надання сервісів після впровадження так званого “анти-дезінформаційного” закону, короткий період у проміжку між прийняттям закону і тимчасовим виходом з російського ринку не відзначився жодною санкцією (на противагу “покарань” для інших соцмереж).
  • Чи готові соцмережі співпрацювати? У гру вступають ідеологічні та фінансові аргументи. І якщо ідеологічно платформи завжди вболівають за припинення збройного конфлікту, то платити за це половину свого річного бюджету вони готові далеко не завжди. Саме тому, в деяких випадках відповідь залежить від балансу ціни та шкоди. Умовним орієнтиром буде запитання: чи готова була б Meta піти з американського чи індійського ринку (де компанія має найбільше прибутку) через розв’язання однією з цих держав війни? Адже неготовність співпрацювати часто призводить до штрафів та блокувань, як показує і вже згаданий досвід Meta в Росії через її агресію проти України. З іншого боку, маємо приклад Telegram, що співпрацювати не бажає через декларування підвищеної нейтральності. Ймовірно теж через страх санкцій і можливість втратити авдиторію з країни-агресора.
  • Чи всі співпрацюють добровільно та добросовісно? Співпраця не означає сліпого впровадження обмежень, які диктує держава. Соцмережі, на відміну від держав, зацікавлені у збереженні нейтрального статусу. Це означає, що паралельно із комунікацією з державними органами їм слід докладати зусиль для підвищення цифрової та медіаграмотності – тобто звертатися до політик, які нейтралізуватимуть шкідливий контент без залучення держави. Водночас, співпраця не має бути декларативною. Оголошення підтримки без будь-яких реальних дій навряд можна вважати ефективною співпрацею. Скоріше це є спробою уникнути блокувань і санкцій за бездіяльність. Очевидно, що такі кроки не є вершиною у мірилі добросовісності, а тому за них відповідальність може наставати згодом. Так, власне, сталося з Facebook після провалу у М’янмі – незалежна місія з виявлення фактів відзначила його особливу роль у розпалюванні геноциду, що суттєво вплинуло на репутацію платформи.
  • Коли критично важливо співпрацювати? У кризових комунікаціях є поняття “вікон ризику”, які є навстіж відкритими за наявності збройного конфлікту на території держави. І в такі моменти добросовісні уряди і платформи мають шукати контакту одне з одним, аби мати обізнаність в контексті проблеми, шукати способи знизити напругу і запобігти подальшій ескалації. Знову ж таки, це не зводиться до контентних обмежень як таких – частіше це стосується функції геолокації, можливості захищати приватність користувачів, означення форм чи способів поширювати заклики до війни чи ворожнечі. Також держава може виступити посередником у комунікації соцмереж і правозахисників, місцевих медіа, експертів з цифрових прав. Це дозволить контекстуалізувати конфлікт, але водночас не підриватиме нейтральність соцмереж.


З початку війни Міністерство цифрової трансформації України надсилало численні запити до Apple, Google, Meta, Twitter, YouTube, Microsoft, PayPal, Sony, та Oracle для встановлення співпраці та запобігання нелегальному контенту. Наприклад, це стосувалося блокування російських ресурсів, які поширювали заклики до війни та ворожнечі. Активно працювали і громадські організації у сфері захисту цифрових прав, підготувавши лист до Telegram з рекомендаціями для покращення роботи месенджеру у регіоні, охопленому конфліктом. Неважко здогадатися, що жодної відповіді від адміністрації платформи не надійшло.

На завершення теми співпраці, цей механізм не є панацеєю і залежить від готовності обох сторін докладати зусиль, а ще – від намірів сторін щодо результатів співпраці. Якщо держава сприймає таку можливість, як додаткове поле для пропаганди – це явно не те, що спонукатиме соцмережі і надалі надавати підтримку. Платформам не слід іти на поступки, якщо вони відчувають тиск і обмеження. Адже їх завданням є не просто добросовісно комунікувати з усіма урядами, а й захищати права користувачів. Та що робити добросовісним державам, яких не чують самі платформи?

Епізод ІІІ: Держава завдає удару у відповідь

Збройний конфлікт є питанням національної безпеки. Якщо соцмережі самі не здатні подолати заклики до війни, мову ворожнечі, або маніпулятивну інформацію, що загрожує життю людей, а простору для діалогу немає – держави вдаються до більш радикальних заходів. Причому радикальність тут не означає неправомірність. Це скоріше остання серед можливих альтернатив – санкції. Також, варто зазначити, що обмеження часто застосовуються ще й в період дії воєнного стану та відступу від зобов’язань за міжнародними договорами. Наприклад, з лютого 2022 року такий режим впроваджено в Україні відносно Європейської конвенції з прав людини та Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Це означає, що держава може встановлювати додаткові обмеження для захисту національної безпеки. Які заходи можуть застосовуватися до соцмереж?

Штрафи. Одна з причин появи справ на кшталт Sanchez v France (відповідальність власника сторінки за коментарі під його дописом) – державам простіше карати приватних осіб, які перебувають під їх юрисдикцією, ніж шукати “вітра в полі” і намагатися притягнути до відповідальності платформу. Проте такий підхід, на щастя чи на жаль, абсолютно не працює в умовах збройної агресії: більшість повідомлень транслюються транскордонно, а ще їх настільки багато, що кожного автора до відповідальності навряд можна притягнути. Саме тому увагу слід звертати на ресурс, який має вживати належних заходів для припинення порушень і недопущення їх в майбутньому.

З одного боку, самі платформи вимагають чітких регуляцій з боку держави, а також намагаються детальніше регламентувати політики щодо особливо небезпечного контенту. З іншого – соцмережі не дуже охоче ставляться до запровадження санкцій за порушення. Враховуючи кількість матеріалів, що повсякчас циркулюють на кожній платформі, відразу застосовувати жорсткі санкції є недоцільним і недалекоглядним. Саме тому, одним з оптимальних варіантів покарання за порушення є накладення штрафів. 

Раніше Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) вказував, що штрафи створюють “охолоджуючий ефект” для свободи вираження. Проте практика показує, що наразі це є найм’якшим способом реагування на бездіяльність соцмереж. Наприклад, німецьке законодавство зі штрафами до 50 мільйонів євро за одне порушення лише покращило роботу платформ. Так, це стимулювало розробити ефективні алгоритми для виявлення порушень і реагування на них. Наразі більшість держав орієнтуються на німецький приклад: у Франції, Австрії, Індії вже є досить жорстке регулювання платформ. Жорсткішу позицію останнім часом висловлює і Рада Європи. 

Ключовим актом у цій сфері має стати Digital Services Act Європейського Союзу, який також встановлює штраф або періодичні штрафні платежі як основну санкцію. На відміну від попередніх, радше добровільних стандартів, цей документ запроваджує чітку і зрозумілу систему відповідальності, де техгіганти ризикують втратою мільярдів доларів за систематичні порушення вимог законодавства (штраф може становити до 6% річного всесвітнього доходу компанії за попередній рік). Такі суми перевершують навіть санкції у німецькому законодавстві, які вважалися надзвичайно суворими.

Водночас, слід розуміти, що система, яка ґрунтується винятково на штрафах, ризикує перетворити їх на “плату за порушення”. Тобто платформи не мають сприймати штрафи як ціну за недотримання стандартів у сфері свободи вираження. Інакше такий санкційний механізм не матиме сенсу. І для цього слід розробити систему реагування на порушення, що ґрунтуватиметься, перш за все, на рівні шкоди від діяльності платформи.

Блокування соцмереж. Під час збройного конфлікту рівень суспільної небезпеки та можливості реалізації нелегальних закликів на практиці є значно вищим. Якщо в мирні часи ще можна толерувати існування ресурсу, який неідеально виконує свої функції реагування на скарги, то під час війни це може бути питанням збереження сотень життів. Саме тому небажання платформи співпрацювати, ігнорування м’якших санкцій (наприклад, штрафів) є додатковим обґрунтуванням для застосування суворіших заходів. Зокрема, блокування конкретних ресурсів (особливо у випадках, коли держава не має над ними юрисдикції, а тому не може запровадити інші, менш обмежувальні санкції, а негативний вплив на авдиторію лише зростає).

Тут досить цікавим є порівняння дискурсу з блокуванням великих медіа. Донедавна вважалося, що повна заборона на циркулювання друкованих медіа чи трансляцію телеканалів є надмірною і майже ніколи не відповідає стандартам у сфері свободи вираження. Втім, у 2019 році з’явилося рішення Zarubin and Others v Lithuania, де ЄСПЛ підкреслив, що журналістика і медіа мають бути відповідальними у своїй поведінці, а вже у NIT S.R.L. v Moldova ЄСПЛ наголосив, що заборона поширення медіа може мати місце у випадку систематичних порушень серйозного характеру (поширення мови ворожнечі, дитячого порно чи регулярних порушень авторського права). Звісно ж, ці рішення не стосувалися обставин збройного конфлікту, але цей підхід згодом було застосовано вже у обставинах російської агресії. Так, Європейська рада заборонила поширення RT та Sputnik – це одні з найбільших російських каналів та засобів пропаганди війни. Одним із суттєвих аргументів стало те, що європейська авдиторія вірила у проросійську пропаганду і виправдовувала збройну агресію. Важливо, що основними каналами поширення заборонених медіа були Meta, Twitter і YouTube. У відповідь на ці заходи представник Meta виступив із заявою щодо схвалення цього заходу і згоди компанії на його імплементацію. Аналогічно вчинив і YouTube. Тобто концептуально дискурс щодо блокувань поступово пристає на бік обмежень у виняткових обставинах (зокрема, і під час війни).

Звісно ж заборона щодо одного медіа є дещо меншою за масштабом впливу, аніж заборона соцмережі, де існують сотні медіа. Втім, як показує практика, при оцінці важливим є саме рівень небезпеки ресурсу, та (не)здатність і (не)бажання запобігати порушенням. Раніше заборону соцмереж вважали надміру радикальним кроком: блокування російського Вконтактє довго було об’єктом критики міжнародних правозахисних організацій. Незважаючи на труднощі із правовими підставами блокування, наразі цікаво оцінити необхідність цього заходу з огляду на реальні наслідки російської пропаганди війни (адже соцмережа з певного етапу перейшла у повний контроль російських державних органів). Соціологічні дослідження вказують, що після накладення санкцій на Вконтактє риторика висловлювань на платформі отримала більш проросійське забарвлення, поширюючи все більше мови ворожнечі та антиукраїнських настроїв. А от блокування в Україні свого часу суттєво знизило відвідуваність мережі, зменшуючи вплив таких наративів. Тобто, якби мережа була доступна по сьогодні, рівень насилля був би значно вищим, евакуація населення з охоплених воєнними діями регіонів – значно складнішою. І основним аргументом на користь блокування, знову ж таки, є підконтрольність ресурсу Росії і неможливість комунікувати з адміністраторами для запобігання нелегальному контенту.

Іншою є ситуація з незалежним платформами, готовими до співпраці: вони нечасто стають об’єктом блокувань навіть під час війни. В цьому контексті важливі політичний і технічний аспекти. Йдеться про здатність держави контролювати інформаційні наративи і ефективно регулювати інформаційний простір (протидіяти пропаганді і нелегальним закликам). Так, Росія наразі, будучи нездатною приховати матеріали, що свідчать про воєнні злочини, а також суперечать державній політиці, вдається до масового блокування незалежних соцмереж. Очевидно, що цей захід не має ані законних підстав, ані реальної практичної необхідності, адже він спрямований на цензуру. На противагу, українська влада активно використовує можливості платформ – причому не стільки для державної пропаганди, скільки для заспокоєння українців, придушення паніки, організації евакуацій тощо. На цьому прикладі чітко помітна різниця між практиками, які спрямовані на захист прав людини і такі, що перешкоджають вільному обігу даних для приховування злочинів.

У останніх рішеннях ЄСПЛ не визнав повне блокування онлайн-ресурсів абсолютно неправомірним, а лише вказав, що такий захід має відповідати трискладовому тесту: бути законним, легітимним та необхідним у демократичному суспільстві. Детальніше про правові вимоги до заходів блокування соцмереж можна прочитати в цьому матеріалі. Описані стандарти застосовні і під час збройного конфлікту. 

Обмеження на рівні провайдерів. Окремим питанням є діяльність провайдерів, які надають доступ до заборонених ресурсів. Наприклад, блокування доступу до Вконтактє здійснювалося на рівні провайдерів (адже блокування на рівні хостингу було технічно неможливим  навряд керівництво соцмережі погодилося б блокувати власні послуги для користувачів з українськими ІР-адресами). При накладенні санкцій у 2017 році українців просили повідомляти, хто з провайдерів не виконує вимогу заблокувати доступ до російської соцмережі. У 2019 році деякі провайдери почали самостійно знімати блокування із заборонених сайтів. Враховуючи, що блокування ресурсів для провайдерів було прямим обов’язком – невиконання таких вимог має тягнути юридичну відповідальність. Тому окрема модель відповідальності за доступ до заборонених ресурсів існує для посередників, що в цілому надають доступ до Інтернету. Це може бути як штраф (найм’якший тип санкцій), так і більш жорсткі заходи на кшталт заборони діяльності провайдера. До речі, дієва та якісна модель відповідальності провайдерів за надання доступу до шкідливих, небезпечних ресурсів закладена у медійному законопроєкті.

Видалення з Google/App/Microsoft Store. Поширеною практикою є регулювання доступу до контенту в межах конкретної держави. Прикладом є одне з рішень Суду справедливості ЄС щодо блокування доступу до пошукових результатів на території ЄС. Воно вказує на технічну можливість географічно обмежених заходів, та визнання їх легальними з точки зору міжнародного права. І якщо держава вже вирішила заблокувати соцмережу, то такий захід має бути щонайменше ефективним. Так, після блокування Вконтактє, платформа почала поширювати інформацію щодо можливості обходу обмеження на території України через проксі-сервери. Це означає, що більше не буде потреби використовувати обхідні механізми на кшталт VPN, адже достатньо просто завантажити додаток “Vk.com” з App/Google Store. Тому виникла необхідність зробити завантаження додатку недоступним з території України. 

Заходи можуть стосуватися як видалення додатків країни-агресора з онлайн-сховищ по всьому світу, так і блокування конкретних додатків на території країни-агресора. В цілому, практика не є новою і для самих Apple та Google:

  • У 2019 році Apple зробив недоступними на території держав-запитувачів 634 додатки з онлайн-магазину через їх невідповідність національним законам. Загалом Apple зазначає, що він виконує вимоги урядів про видалення додатків у 96% випадків.
  • Аналогічною є ситуація з Google Store, звідки додатки видаляються локально або на глобальному рівні залежно від серйозності порушення.
  • Також додатки можна робити недоступними на території країни-агресора. Так, близько 7 тисяч додатків заблоковано для завантаження на території Росії через її агресію щодо України на вимогу розробників.
  • Google та App Store прибирають додатки, які пов’язані з фінансуванням чи пропагандою тероризму, насилля, дискримінації чи поширенням іншого типу нелегального контенту.
  • Зрештою, після блокування російських RT та Sputnik, Google, Apple і Microsoft Store прибрали додатки цих каналів зі сховища, а Amazon відімкнув функцію створення нових акаунтів з Росії та Білорусі (компанії також унеможливили повторну реєстрацію видалених додатків).

Видалення додатків зі сховищ під час війни є досить ефективним засобом, адже саме по собі блокування не може повноцінно перешкодити доступу до ресурсу. Водночас, деплатформізація суттєво звужує поле для поширення нелегального контенту, і ба більше – може бути географічно лімітованою. Тому така санкція є оптимальною: з одного боку, вона є найменш обмежувальним заходом для свободи вираження. З іншого – не дозволяє шкідливому контенту поширюватися на території держави у вразливий період. Але, як і зі звичайним блокуванням, це обмеження все ще залишається однією з найбільш жорстких санкцій. Тобто його слід застосовувати, коли платформа не здатна або не бажає власноруч регулювати обмін інформацією, не готова до співпраці, а штрафи неможливо накласти або через відсутність юрисдикції, або через невиконання судових приписів соцмережею. По суті, такий захід, як і блокування, є останнім кроком, до якого слід вдаватися державам для захисту національної безпеки в умовах збройного конфлікту.

Блокування Інтернету. Обмеження, що застосовується найбільш “демократичними” країнами. З відносно нещодавніх прикладів: Росія намагалася “відрізати” себе від світової мережі, в той час як Китай вже досить давно створив Great Firewall. І в жодній ситуації цей захід не вважався адекватною реакцією на будь-який вид порушення. Так, міжнародна організація AccessNow навіть склала список “держав для публічного осуду”, які постійно вдаються до таких заходів. І тут показовою є різниця заходів, які застосовуються Україною: спроби забезпечити доступність Інтернету на території всієї держави, навіть в регіонах, які перебувають в окупації, та політика Росії – яка намагається створити внутрішній Інтернет, щоб громадяни не отримували доступу до правдивої та об’єктивної інформації.

Тому при виборі заходу реагування слід дуже ретельно зважувати пропорційність та доступні альтернативи. Наприклад, якщо соцмережа готова до співпраці, проте з певних причин повільно реагує на скарги – це явно не є підставою для блокування. Водночас, повна відсутність адаптації до контексту війни та de facto дозвіл на поширення небезпечних наративів, а також ігнорування штрафних санкцій, можуть стати підґрунтям для застосування жорсткіших санкцій.

Епізод ІV: Нова надія

Регулювання інформаційного простору в період збройної агресії безперечно не є легким завданням. Будьмо відвертими, це завдання є досить складним навіть в мирний час, враховуючи кількість дискусій довкола згаданого Digital Services Act. Втім, війна не має ставати підставою для неконтрольованих обмежень соцмереж та месенджерів, адже іноді вони залишаються єдиними ресурсами, звідки читачі можуть отримати об’єктивну та життєво необхідну інформацію. Так само не варто очікувати й ідеальної поведінки платформ, адже передбачити абсолютно все і вчасно зреагувати на кожну з загроз навряд можливо. Питання полягає у якості зусиль, докладених для захисту безпечного інформаційного простору.

Водночас, слід пам’ятати, що відповідальність у такий буремний період не може покладатися винятково на платформи, державу чи громадський сектор. Захист прав людини і зменшення шкоди від нелегального контенту є завданням кожного. Хоча основні обов’язки всіх стейкхолдерів вже викладені у згідно з Керівних принципах ООН щодо бізнесу та прав людини, нижче можна знайти короткі рекомендації, які додатково окреслюють завдання кожного зі згаданих акторів в період збройного конфлікту.

Держави мають:

  • Бути відкритими до комунікації з платформами та іншими стейкхолдерами.
  • Своєчасно і чітко комунікувати нові обмеження прав людини, впроваджені на період збройного конфлікту, а також повідомляти про всі зміни до політик.
  • Уникати використання платформ у якості джерела пропаганди, натомість спонукаючи до поширення об’єктивної інформації про збройний конфлікт.
  • Взаємодіяти із платформами щодо збереження доказів вчинення воєнних злочинів та передачі такої інформації компетентним органам (без вимоги видалення такої інформації після передачі державі).
  • Взаємодіяти з громадянським суспільством при впровадженні обмежень для зменшення шкоди правам людини, а також з платформами для перевірки технічної спроможності імплементувати обмеження.
  • Переглядати обмеження на предмет їхньої актуальності та скасовувати обмеження, які більше не відповідають суспільним потребам (зокрема, не є необхідними для захисту національної безпеки або не є ефективними для досягнення таких цілей).
  • Сприяти розвитку медіаграмотності та критичного мислення, повідомляти про можливе поширення дезінформації, необхідність перевіряти критичні новини.

Платформи мають:

  • Орієнтувати свої політики та практики на дотримання прав людини (в тому числі бути готовими пожертвувати бізнес-інтересами), посилений захист вразливих груп (активістів, журналістів, національних та етнічних меншин, осіб, які перебувають на окупованих територіях, постраждалих від конфлікту тощо).
  • Регулярно проводити моніторинги щодо ситуації в регіонах підвищеного ризику, визначати рівень загрози.
  • Розробити та регулярно оновлювати кризові протоколи, які за можливості мають бути прив’язаними до контексту конкретного “сплячого” конфлікту чи ситуації, де можлива ескалація.
  • Співпраця з державами, громадським сектором, незалежними експертами.
  • Забезпечувати захист доказів вчинення воєнних злочинів (наприклад, фото руйнування цивільних об’єктів, відео з обстрілами чи навіть тортурами, текстів зі свідченнями очевидців тощо), організувавши систему умовного доступу до такої інформації (попередження та додаткові дії для того, щоб побачити такі дані).
  • Забезпечити додатковий захист приватності вразливих груп.
  • Розвивати медіаграмотність користувачів, позначати ненадійні або підозрілі джерела інформації, попереджати про можливе поширення дезінформації, наголошувати, що верифіковані акаунти не обов’язково поширюють правдиві дані.
  • Швидко і ефективно реагувати на мінливі обставини, та постійно комунікувати з місцевими експертами для встановлення потенційних ризиків і розробки механізмів протидії. 

Громадянське суспільство має:

  • Створити майданчик для співпраці стейкхолдерів і виступати незалежним посередником для комунікації у кризові моменти, за потреби відфільтровуючи упередженість.
  • Проактивно сигналізувати про проблеми у регулюванні обігу інформації в соцмережах, оновлення їхніх політик (в тому числі кризових протоколів), зміну державного регулювання, та проводити аналіз на відповідність таких змін стандартам у сфері прав людини.
  • Перевіряти відповідність державних та приватних політик суспільним реаліям та заохочувати адаптацію обмежень до суспільних потреб, сприяти актуалізації регулювання.

А нам з вами, як користувачам месенджерів та соцмереж, варто бути обачними щодо інформації, яку ми споживаємо. А ще не забувати, що кожна скарга допомагає платформам вдосконалювати свою роботу. Тож не слід лінуватися чи зневірюватися – вплив на модераційні політики має кожен, і користуватися цим варто з розумом!