Україна вже друге десятиліття після здобуття незалежності не може провести реформу державного телебачення. Старе радянське телебачення, яке використовувалося виключно для державної пропаганди, залишається на службі в українській владі. Особливо яскраво це виявлялося під час президентської виборчої кампанії 2004 року: саме державний телеканал передавав найбільш брудну інформацію, спрямовану проти опозиційного кандидата. Держава завжди мотивувало необхідність збереження державних ЗМІ захистом національних інтересів, тоді як, насправді, використовувала їх в інтересах особистих.
Конкуруюча концепція
Відповідно до європейських стандартів, державні теле- і радіо- мовники повинні бути трансформовані в громадські. Про це ходить багато розмов, як в Україні, так і в міжнародних організаціях. На міжнародному рівні, тема створення суспільного мовлення в Україні регулярно піднімається в Раді Європи, зокрема в Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи № 1346 від 29 вересня 2003 року “Про виконання Україною своїх обов’язків і зобов’язань”, в який раз акцентувалася увага на необхідності створення суспільного мовлення.
Однак дуже мало уваги приділяється роз’ясненню, чим же є суспільне мовлення. Саме тому, для більшості населення України питання, що таке суспілье телебачення і чим воно відрізняється від державного, на нашу думку, залишається незрозумілим. В нашій державі існує безліч міфів, які виникли як раз через нерозуміння завдань і змісту суспільного мовлення. Наприклад, можна почути висловлювання про те, що, оскільки, мовлення суспільне, то саме суспільство повинно його створювати або розвиватися з метою його подальшого створення.
До проблеми з розумінням додається ще й складність точного і одноманітного перекладу англійського терміна “public service broadcasting” або російського “общественное вещание” на українську мову. Ці дефініції в одному випадку перекладають як “суспільне” (ближче до російського «общество»), а в іншому – як “громадське” (ближче до російського «община»), що створює додаткові непорозуміння. Багато людей розуміють визначення, лише покладаючись на лінгвістичне значення слова. Так, на одному з обговорень, представник громадської організації щиро цікавився, яким чином громадські організації по черзі будуть мати право вести мовлення на суспільне телебачення?
Що ж, все-таки, має представляти собою українське суспільне телебачення і радіомовлення? В основі суспільного мовлення лежить можливість його існування в інтересах всього суспільства, а не в інтересах окремих груп або в інтересах держави. Це означає, що таке телебачення і радіо повинні бути максимально орієнтовані на інтереси своїх глядачів і слухачів, в програмах повинні бути відображені всі точки зору, присутні в суспільстві, обов’язковим є забезпечення максимального плюралізму політичних думок, в якому, в рівній мірі, повинні бути представлені і позиція більшості, і позиція меншин. На каналах суспільного мовлення повинні приділяти увагу не тільки домінуючим групам і домінуючим ідеям, а й меншин, зокрема національних меншин. З іншого боку, суспільне мовлення бере на себе зобов’язання випуску комерційно мало привабливих, але суспільно важливих програм освітньої, культурологічної, дитячої тематики.
Ще однією вимогою і характерною особливістю суспільного мовлення є дотримання високих стандартів професійної етики, які гарантують максимальну об’єктивність, забезпечення права на відповідь і перевірку інформації. Суспільне мовлення незалежно і від інститутів держави, і від бізнесу. Саме держава зобов’язується піклуватися про таку незалежність. Це здійснюється і шляхом законодавчого закріплення принципів незалежності, і шляхом особливостей механізму управління, а також фінансування організацій суспільного мовлення. Як результат, суспільне мовлення для більшості країн Європи є важливим інститутом, який сприяє не тільки забезпечення інтересів суспільства, а й демократичному розвитку держави в цілому.
Після помаранчевої революції в Україні відбулося багато змін, в тому числі і збільшився плюралізм засобів масової інформації. Однак нині ще занадто рано говорити про незворотність змін. Ризик повернення до минулого, зокрема, для державного телебачення залишається. Якщо не брати до уваги останні зміни, то в цілому державне телебачення останніх років характеризується дуже поганими показниками. Відсутність плюралізму було однією з головних проблем. На жаль, державне телебачення, яке існує в більшій мірі за рахунок коштів українських громадян – платників податків, використовувалося для маніпулювання громадською думкою і державної пропаганди. Пропаганди, яка здійснювалася тільки в інтересах окремих політичних сил, що знаходились при владі. Яскравою ознакою заангажованості є і те, що на центральному телеканалі УТ-1 до виборів 2004 року зовсім не було політичних дискусійних програм, що виходять в прямому ефірі. А результати моніторингу політичних новин Академії української преси та Інституту соціології НАН України за цей рік вказують на те, що, на державному телеканалі був найгірший баланс представлення різних думок, при цьому в понад 90 відсотках випадків на подію подавалася тільки одна точка зору.
Все це вказує на чільне відмінність між українським державним телебаченням і тими стандартами суспільного мовлення, які характерні для демократичних країн. Це також дає можливість зрозуміти, що суспільне мовлення – перш за все концепція, що конкурує з державним мовленням, яка повинна прийти на заміну і ні за яких обставин не може втілюватися паралельно, як дехто пропонує в Україні. Додатковим аргументом на користь цієї думки може бути і історія створення та розвитку громадського мовлення в Європі.
Історія початку і розвитку в Європі
Суспільне мовлення – не нове явище. Воно набуло значного поширення в Європі ще після Другої світової війни, хоча перші його форми з’явилися навіть раніше – на початку 20-х років минулого століття у Великобританії. Відразу після падіння фашистської Німеччини, союзні війська заборонили діяльність німецької телерадіокомпанії, оскільки останню активно використовували фашисти в своїй пропагандистської кампанії. Була серйозна загроза, що майбутні уряди знову захочуть використовувати радіо і телебачення для власної пропаганди, яка буде несумісна з демократичним розвитком. Так само, на той час вважалося неефективним віддавати мовлення приватним компаніям, які не могли б забезпечити найбільш оптимального використання обмеженого частотного ресурсу (державна монополія на мовлення в Німеччині зберігалася аж до 80-х років).
В кінці 40-х було вирішено ввести Британську модель організації ВВС, що максимально унеможливлювала контроль над мовленням з боку держави. На рівні закону створювалися гарантії незалежності і невтручання в творчу і редакційну діяльності журналістів. Також закон чітко встановлював механізм окремого фінансування організацій суспільного мовлення, відповідно до якого отримання коштів гарантується законом і не може залежати від рішення когось із державних чиновників. Згодом таку систему організації мовлення було впроваджено практично по всій Європі.
Суспільне мовлення є одним із стандартів Ради Європи. На думку цієї організації, державним ЗМІ не місце в демократичному суспільстві. Держава повинна бути під контролем мас-медіа, а не керувати останніми. Саме тому, після розширення Ради Європи на початку 90-х державне мовлення нових членів було реформовано в суспільне. Суспільні мовники не так давно з’явилися в Молдові та Вірменії (хоча є серйозні питання щодо реальної незалежності цих мовників), тоді як Україна залишається однією з останніх країн, яка не виконала рекомендацій Ради Європи.
Якщо розглядати організації суспільного мовлення з точки зору власності, то найчастіше вони є підприємствами державної власності, хоча в деяких країнах це приватні корпорації. В такому випадку суспільні мовники все одно мають істотну відмінність від комерційних (приватних) мовників. Було б помилкою вважати, що основна відмінність – відсутність реклами на каналах суспільного мовлення. Це, по-перше, не є основним, а по-друге, в багатьох випадках не є і відмінністю взагалі, оскільки багато суспільні мовники розміщують рекламу, хоча і в зменшеному обсязі.
Основна різниця в тому, що комерційні канали повністю залежать від реклами, а тому, створюють лише ті програми, які залучають максимальну увагу аудиторії – як правило, це програми розважального напрямку. Разом з тим, створення освітніх, культурологічних або дитячих програм, як правило, комерційно невигідно, і тому приватними мовниками, якщо і здійснюється, то лише в незначних обсягах. Приватне телебачення так само має великий ризик стати залежним від великих рекламодавців і спонсорів, щодо яких воно не зможе дозволити собі поширити компромат.
Суспільне мовлення, що використовує кілька джерел фінансування, навіть якщо серед них є реклама, менш залежне від рекламних надходжень, а тому може більшою мірою відповідати інтересам всіх груп в суспільстві, а не тільки більшості. Виконання суспільної функції означає і просвітницьку та культурну роль суспільного мовлення, яку не можуть виконувати комерційні мовники. Отже, суспільне мовлення має переваги і перед державним мовленням, і перед приватним. Саме це гарантувало суспільного мовлення провідну роль в Європейському теле- і радіопросторі більше половини століття.
Перспективи України
Реформування державного мовлення в суспільне залишається на порядку денному. В Україні ще в 1997 році був прийнятий Закон України «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України», однак цей закон не працює. Недоліком закону було те, що для його імплементації потрібно приймати ще один закон, підписувати який Президент 1998 році відмовився. Влада не прагнула вводити стандарти суспільного мовлення, а тим більше не хотіла втратити контроль над державними каналами.
Нова хвиля законотворчості була пов’язана з приходом нової влади. У 2005 році був розроблений ще один законопроект – нова редакція закону про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України. Розробкою займалася спеціальна робоча група, створена Комітетом Верховної Ради з питань свободи слова та інформації. Група була сформована з народних депутатом і незалежних експертів; в неї входив і автор цих рядків. Текст законопроекту був розроблений за два місяці з квітня по травень, в червні його схвалив профільний комітет, а 8 липня Верховна Рада прийняла його в першому читанні.
Одна з головних змін, передбачених законопроектом, – зміна порядку призначення керівних осіб в Національній телекомпанії України та Національній радіокомпанії України, які за новим законом будуть називатися Українське телебачення і Українське радіо відповідно. На даний момент керівників телерадіоорганізацій призначає Президент України (цікаво, що це право не прописано жодним законодавчим актом). За проектом це право переходить до Наглядової ради, який буде діяти один як для радіо, так і для телебачення. Наглядова рада формується парламентом у складі 30 осіб з представників політичних партій та громадськості. Його головне право – призначати і звільняти Президентові Українського телебачення та Українського радіо, а також формувати Правління. Таким чином, законом передбачається триступенева модель управління: єдиний Наглядова рада, окремі Правління та окремі Президенти.
Цікаво, що в назвах телерадіоорганізацій немає слова «громадський». На нашу думку це правильно. Зовсім не обов’язково, щоб телекомпанія називалася Громадським телебаченням або Громадським радіо, досить в законі вказати, що ця компанія здійснює суспільне мовлення і, найголовніше, закласти в законі всі ключові принципи суспільного мовлення. Для Європи якраз не характерно виносити слово “громадський” в назву. У тих же країнах, де це слово присутнє, за ним не стоїть справжнє громадське мовлення. Крім організаційних питань, закон регламентує не менш важливі проблеми програмної політики і концепції мовлення. Закон встановлює загальні стандарти редакційної політики, а крім цього встановлює обов’язок телерадіоорганізацій розробити у затвердити власні стандарти.
Проблема фінансування
Один з найскладніших питань, яке стосується суспільного мовлення – забезпечення фінансування. Існує міф, що суспільне мовлення має фінансуватися лише за рахунок абонентської плати, яку сплачують користувачі теле- і радіоприймачів. Хоча користувачі радіоприймачів платять за користування проводовим радіо, важко уявити, що українці погодяться на додатковий податок на телевізори. Однак складність з встановленням плати за користування телевізорами не повинна ставати перешкодою для створення суспільного мовлення, оскільки існує досить багато інших способів організації фінансування, на що вказує практика інших країн.
Заборона для громадських мовників отримувати кошти від реклами – ні що інше, як ще один міф. Як правило, є певні обмеження на кількість реклами на каналах суспільного мовлення, однак багато каналів суспільного мовлення розміщують рекламу, а також отримують надходження від спонсорів.
Так, наприклад, бюджет компанії суспільного мовлення в Ірландії наполовину складається з надходжень від реклами, у Франції надходження від реклами становлять 20-40 відсотків фінансування суспільного мовлення. Як правило, встановлюються обмеження на рекламу за обсягом – наприклад, удвічі менша квота, а також за видами реклами – наприклад, повна заборона на рекламу і спонсорування алкоголю. Деякі експерти вважають, що певний обсяг реклами не тільки не шкодить якості програм, але і сприяє тому, щоб автори намагалися зробити їх привабливими для аудиторії.
Звичайно, реклама для суспільного мовлення не може бути єдиним або навіть основним джерелом надходжень. Існують і інші способи організації фінансування суспільного мовлення, які, як правило, використовуються спільно. У тих країнах, де розвинені приватні мовники, як, наприклад, в Україні, плата за отримання ними ліцензії і за використання частот частково може використовуватися як напрямок для фінансування суспільного мовлення. У деяких країнах, як, наприклад, в Канаді, суспільне мовлення взагалі фінансується переважно з державного бюджету, однак, дотримуючись такої організації фінансування, присутній великий ризик, що держава прямо впливатиме на програмну політику суспільного мовника. Особливо такий ризик великий у країнах, які тільки будують демократію. Серед інших джерел доходів громадських мовників можна назвати доходи від продажу авторських прав на програми, а також доходи від інших суміжних видів діяльності.
Отже, якщо проаналізувати українські реалії, найкращим варіантом забезпечення незалежного фінансування суспільного мовлення може бути об’єднання кількох видів фінансування, серед яких основне місце займатимуть відрахування від плати за отримання ліцензії та використання частот, і доходи від реклами. Пряме державне фінансування і фінансування за державними замовленнями може залишатися частковим джерелом фінансування лише на перехідному етапі.
Поки що питання фінансування не зовсім вирішене в законах і законопроектах. Позицію законопроекту, згідно з якою реклама не може перевищувати 6% ефіру слід вважати скоріше тимчасовим заходом, ніж постійною. Швидше за все, фінансові питання доведеться виносити в окремий блок і розглядати їх пізніше повторно. Справа в тому, що здійснити швидкі податкові зміни практично не можливо, а без них не реально змінити існуючу систему бюджетного фінансування.
Функціонування телебачення в режимі громадського мовлення має безліч переваг в порівнянні з сьогоднішнім державним телебаченням. До того ж важко привести якісь аргументи, які вказували б на те, що державне телебачення – більш ефективно. Перш за все, організації телебачення і радіо, які фінансувалися за рахунок коштів платників податків, повинні служити народу, всьому суспільству, а саме це і є основою суспільного мовлення. Україна нарешті має хороші шанси на здійснення реформи державного телебачення. Згідно з оптимістичними прогнозами новий закон може бути прийнятий в цілому вже восени 2005 року.
Тарас Шевченко
