Інтернет вже давно вийшов за рамки своєї початкової ролі як технологічної новинки та комунікатора і став невіддільним атрибутом нашого повсякденного життя. У тенетах “всесвітньої павутини” та “мережі мереж” ми переглядаємо новини, шукаємо погоду на завтра, спілкуємося з рідними, ділимося фотографіями з відпустки і дивимося сторіс з котиками.

Та справжня сила інтернету полягає не лише в забезпеченні зручності комунікацій і потоку розважального контенту. Інтернет слугує каталізатором соціальних змін, поширення демократичних цінностей та просування прав людини. 

В основі трансформаційного потенціалу лежить принцип свободи інтернету – право на доступ, обмін і поширення інформації без цензури чи неналежного втручання. Свобода в інтернеті – це не просто питання зручності; це фундаментальна опора демократичного суспільства, яка закріплює принципи свободи слова та доступу до інформації.

В аналітичному огляді Центру демократії та верховенства права розглянемо особливості онлайн-простору в Україні і проаналізуємо, як змінювалася динаміка рівня свободи інтернету в країні за останнє десятиліття.

Критерії вимірювання свободи інтернету

На тлі повномасштабного вторгнення Росії особливого значення набуває збереження свободи “мережі мереж” в Україні, гарантування доступу українців до оперативної інформації та забезпечення можливості вільно висловлюватися щодо нагальних суспільно-політичних питань в онлайн-просторі. 

Водночас війна породжує як технічні, так і політико-правові виклики для гарантування цифрових свобод. Збереженню свободи та доступу до інтернету загрожують постійні обстріли інтернет-інфраструктури, часті відключення електроенергії, деструктивні інформаційні вкиди держави-агресора та антиукраїнська пропаганда, що вимагають певного рівня цензури з боку держави тощо.

Дослідження міжнародної правозахисної організації Freedom House щодо рівня свободи інтернету в Україні говорять, що у 2012 і 2013 роках (до початку російської агресії) Україна належала до когорти держав з “вільним” інтернетом, набравши 73 бали і 72 бали (відповідно) із максимально можливих 100 балів. Та у 2014 році (початок російської агресії) рівень свободи інтернету в Україні знизився і був віднесений до категорії “частково вільний” (67 балів). Впродовж наступних років спостерігався подальший спад і у 2023 році показник України становив 59 балів (“частково вільний” інтернет”). Дані базуються на формальних критеріях оцінки свободи інтернету від Freedom House.

Визначаючи рівень свободи інтернету, Freedom House виокремлює три основні компоненти:

1. Доступ до інтернету. Сюди належить такі аспекти, як правове регулювання інтернету, контроль над інтернет-провайдерами; незалежність регуляторних органів; інфраструктурні, економічні та політичні бар’єри для доступу до “мережі мереж” у вибраній країні.
2. Доступ до онлайн-контенту. Йдеться про нормативно-правові рамки для регулювання контенту; технічні засоби фільтрації та блокування сайтів і сервісів, а також інші форми цензури та самоцензури; незалежність та різноманіття інформаційного онлайн-простору; використання цифрових інструментів у громадських процесах тощо.
3. Права користувачів інтернету. Стосується правового захисту користувачів; обмежень свободи вираження поглядів; правових та позаправових наслідків висловлювань та діяльності в інтернеті, як-от: ув’язнення, кібератаки, позаправові переслідування та фізичне насильство.

Розглянемо показники України у кожному зі згаданих компонентів свободи інтернету. З цією метою використаємо дані України зі щорічних звітів Freedom House з 2012 до 2023 року. Зауважимо, що з 2014 до 2019 року звіти Freedom House щодо України включали дані з тимчасово окупованих територій Луганської та Донецької областей. Тамтешні обмеження свободи інтернету негативно впливали на загальні показники країни. З 2020 року Freedom House перестав враховувати дані з окупованих територій при оцінюванні рівня свободи інтернету в Україні. Дані з анексованого Криму не беруть до уваги з 2015 року.

Доступ до інтернету

Рівень доступу до інтернету в Україні протягом 2012-2023 років був стабільно вище середнього. За цим критерієм середній показник України у вказаний період становить 18 з 25 балів (з невеликими коливаннями).

Інтернет залишається доступним для більшості населення. Проте економічні труднощі, проблеми в тимчасово окупованих Росією східних областях України і анексованому Криму, повномасштабне російське вторгнення і масовані авіаудари ускладнюють доступ до інтернету в Україні.

Загалом, за 2012-2023 роки значно зросла кількість українців, які регулярно користуються “мережею мереж”: у 2012 році рівень проникнення інтернету в Україні становив 33.7%, а у 2023 році – 80%. Такий стрибок став можливим, зокрема, завдяки розвиненій інтернет-інфраструктурі, широкою мережею 4G, відносно низьким цінам на послуги провайдерів та відсутності жорсткого контролю з боку держави. 

Разом з тим, хоча показники проникнення інтернету продовжують зростати, актуальними залишаються певні перешкоди для доступу до інтернету, як-от пошкодження інфраструктури внаслідок російських обстрілів, переведення тимчасово окупованих територій на контрольовані Росією мережі доступу до інтернету тощо.

Інтернет-інфраструктура в Україні розмаїта і відкрита. Підключення магістральних мереж передачі даних, що використовуються для з’єднання між собою кількох областей, до всесвітньої “мережі мереж”, є децентралізованим. Більшість українських інтернет-провайдерів самостійно керують своїми мережами зв’язку. Щоб провайдери мали змогу обмінюватися трафіком зі своїх мереж та підключатися до глобальної мережі Інтернет, в Україні є щонайменше 23 точки обміну інтернет-трафіком (IXP), 12 з яких працювали станом на березень 2024 року. Точки обміну інтернет-трафіком забезпечують більшу швидкість обміну даними, підвищену надійність і менше збоїв у послугах провайдерів шляхом забезпечення прямих з’єднань між постачальниками інтернету, у такий спосіб покращуючи загальну якість та доступність інтернету.

Протягом останніх років Україна стабільно займає високі місця (топ-10) у міжнародних рейтингах надійності національного сегменту інтернету за четвертою версією інтернет-протоколу (IPv4) і шостою версією інтернет-протоколу (IPv6) – це є одним із індикаторів добре розвиненої інтернет-інфраструктури в Україні.

Донедавна сектор інформаційно-комунікаційних технологій регулювала Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері зв’язку та інформатизації (НКРЗІ). НКРЗІ підпорядковувалася Президенту України і була підзвітна Верховній Раді України. Критики брали під сумнів ефективність та прозорість призначення членів НКРЗІ. 

У лютому 2022 року НКРЗІ перетворили на Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах електронних комунікацій, радіочастотного спектра та надання послуг поштового зв’язку (НКЕК). Новий орган має прозорішу процедуру відбору семи членів із залученням незалежної відбіркової комісії та остаточним затвердженням урядом.

Проблеми з доступом до інтернету в Україні здебільшого пов’язані зі збройною агресією Росії. Деякі перебої в роботі інтернету були спричинені безпосередньо військовими діями, особливо на сході України (наприклад, пошкодження вишок стільникового зв’язку або інтернет-кабелів внаслідок вибухів). Так, у 2014 році було серйозно пошкоджено оптоволоконний кабель для передачі трафіку, що пролягав між Дніпром та Донецьком.

Крім того, на окупованих територіях Донецької і Луганської областей і анексованому Криму російські та проросійські сили неодноразово тиснули на інтернет-провайдерів, щоб вони обмежили доступ до певних ресурсів або заблокували деякі сайти, як-от українські сайти новин. Так, у жовтні 2016 року ватажки так званої “ЛНР” ухвалили “постанову”, відповідно до якої лише місцеві провайдери “державної форми власності” отримали право надавати послуги з доступу до інтернету. Через відсутність українських провайдерів інтернет-з’єднання на окупованих територіях тепер здійснюється фактично лише через магістральний інтернет з Росії. 

Схожа ситуація спостерігається і в умовах повномасштабного вторгнення. Наприклад, під час окупації Херсонської області Росія змушувала місцевих провайдерів перенаправляти український інтернет-трафік через російські мережі, накладаючи обмеження на контент. Влітку 2022 року Кремль заблокував доступ до Instagram, Facebook і YouTube у Херсонській та Запорізькій областях. Натомість доступ залишився до російської платформи Telegram, через яку окупанти активно розповсюджують дезінформацію. 

Як наслідок, українські користувачі на окупованих територіях не мають доступу до певних сайтів (наприклад, деякі українські і західні сайти новин), платформ соціальних мереж (Facebook, Instagram) і VPN-сервісів, заборонених у Росії. Одразу після деокупації українських територій, відновлення надійного підключення до інтернету є одним із пріоритетів влади.

Ще однією суттєвою перешкодою для доступу до інтернету стали російські масовані удари по критично важливих об’єктах енергетичної та телекомунікаційної інфраструктури під час повномасштабного вторгнення, особливо протягом осені та зими 2022-2023 року. У листопаді 2022 року Держспецзв’язку повідомила про знищення або захоплення понад 4 тис. базових станцій мобільних операторів і понад 60 тис. км оптоволоконних ліній з початку повномасштабного вторгнення. Станом на січень 2023 року телекомунікаційні компанії відновили доступ до 1,2 тис. базових станцій мобільного зв’язку і встановили 1500 нових станцій. Крім того, оператори відновили понад 3,2 тисячі кілометрів оптоволоконних ліній. 

Щоб забезпечити доступ до інтернету під час аварійних відключень електроенергії, український уряд ініціював проєкт “Пункт незламності”. У межах проєкту було створено багато спеціально обладнаних місць, де українці можуть зарядити свої пристрої, зігрітися та отримати безкоштовний доступ до інтернету та мобільних мереж, коли немає світла.

Крім того, під час повномасштабного вторгнення Україна стала однією з країн з найвищим рівнем використання Starlink від SpaceX. До березня 2023 року Україна отримала щонайменше 42 000 приймачів Starlink, які задіяли для надання доступу до інтернету військовим (з обмеженими цілями), окремим користувачам і об’єктам критичної інфраструктури.

Доступ до онлайн-контенту

На відміну від показників доступу до інтернету, в яких Україна демонструє стабільні результати вище середнього, ситуацію з доступом до контенту в інтернеті оцінюють інакше. З 2012 до 2019 року Freedom House відзначає  поступове (з невеликими коливаннями) зниження показників вільного доступу до онлайн-контенту в Україні: від 27 балів у 2012 році до 19 балів у 2019 році (максимальна кількість балів за цим критерієм – 35). Ця тенденція свідчить про те, що в країні зростали обсяги обмежень контенту. Найбільше обмежень стосувалися блокування (про)російських онлайн-ресурсів (“Вконтакте”, “Одноклассники” та ін.) на підконтрольній Україні території та обмеження доступу до (про)українських сайтів на тимчасово окупованих територіях. 

З 2020 до 2023 року показники дещо покращилися – у 2023 році Україна набрала 22 бали. Водночас слід наголосити, що позитивна динаміка у період 2020-2023 прослідковується насамперед тому, що з 2020 року результати з тимчасово окупованих територій не враховуються при підбитті підсумків з огляду на складнощі з отриманням достовірних даних. А багато обмежень контенту були спричинені розгортанням збройної агресії Росії проти України і запроваджувалися саме на окупованих територіях: від 2014 року і дотепер.

Протягом перших трьох років російсько-української війни (2014-2016) український уряд вів дуже обмежені дії щодо блокування сайтів та фільтрування онлайн-контенту – натомість цим інтенсивно займалися підтримувані Росією сепаратистські угруповання в окупованих східних регіонах Донецької та Луганської областей, а також в анексованому Криму.

Псевдовлада на сході України активно блокувала українські новинні сайти в Донецьку. У травні 2015 року так звана “ДНР” наслідувала приклад Росії і розробила власний офіційний чорний список сайтів, заборонених на підконтрольній їй території. У січні 2016 року псевдовлада сусідньої так званої “ЛНР” заблокувала доступ до понад 100 українських новинних сайтів і змушувала місцевих інтернет-провайдерів виконувати накази про цензуру.

Зі свого боку український уряд у певних ситуаціях наполягав, щоб інтернет-провайдери блокували сайти з сепаратистським або терористичним контентом. На початку російсько-української війни інтернет-провайдери відмовлялися масово блокувати онлайн-ресурси і наполягали, що для блокування або видалення ресурсу в кожному конкретному випадку треба отримати відповідне рішення суду. На цьому ж наголошували й правозахисні організації.

Додатковий механізм для обмеження шкідливого онлайн-контенту в Україні з’явився у травні 2017 року. Тоді Петро Порошенко на підставі відповідного рішення РНБО видав президентський указ про блокування окремих (про)російських ресурсів і платформ з міркувань національної безпеки. Підґрунтям для запровадження обмежувальних заходів слугував Закон України “Про санкції” від 14 серпня 2014 року, прийнятий після російської анексії Криму та інтервенції на Донбасі.

Практику свого попередника продовжив і Володимир Зеленський. З 2017 до 2021 року Петро Порошенко та Володимир Зеленський видали щонайменше вісім санкційних указів, що передбачали запровадження та/або продовження санкцій проти окремих (про)російських онлайн-ресурсів. Загалом ці укази призвели до блокування понад 600 (про)російських сайтів і сервісів за вказаний період. Найвідомішими “жертвами” блокувань стали соціальні мережі “Вконтакте” та “Одноклассники”, пошукова система “Яндекс”, поштовий сервіс “Mail.ru”, антивіруси “Доктор Веб” і “Лаборатория Касперского”, сайти новин “Россия-24”, “Рен ТВ”, “Первый канал” та ін.

Блокування онлайн-ресурсів шляхом запровадження санкцій продовжується і під час повномасштабного російського вторгнення. Так, у жовтні 2022 року Володимир Зеленський видав указ про блокування та/або продовження блокування сайтів окупаційних адміністрацій так званих “ЛНР” і “ДНР”, а також їхніх новинних ресурсів.

Незважаючи на активне застосування санкційного механізму українськими посадовцями для блокування онлайн-ресурсів, цей процес був суперечливий. Використання санкцій для блокування сайтів і платформ розділило українське середовище на два табори. В той час як одні підтримували таку практику, інші наголошували на недосконалості наявних положень Закону “Про санкції” у контексті обмеження доступу до онлайн-ресурсів.

З одного боку, блокування (про)російських ресурсів було важливе з міркувань національної безпеки в умовах війни з Росією. Так, російські онлайн-ресурси “Вконтакте”, “Одноклассники” “Mail.ru” та ін. використовували для створення антиукраїнських груп, проведення спеціальних інформаційних операцій, вербування українців до агентурної мережі російських спецслужб тощо. Ці платформи також сприяли спецслужбам Росії у збиранні та використанні персональних даних та особистого листування громадян України, зокрема державних службовців. Крім того, російськими платформами ширилося багато незаконних матеріалів, як-от піратський контент, порнографічний контент і та інші типи шкідливого контенту. 

Тому рішення заблокувати доступ до цих платформ для протидії деструктивним впливам держави агресора і поширенню незаконного контенту було цілком обґрунтованим. Для блокування використовували положення Закону “Про санкції”, що передбачають можливість запроваджувати “інші санкції, що відповідають принципам їх застосування, встановленим цим Законом”. Обмеження доступу до (про)російських онлайн-ресурсів розглядалося саме у межах поняття “інші санкції”.

З іншого боку, критики використання Закону “Про санкції” для блокування онлайн-ресурсів стверджували, що така практика є неоднозначною і може порушувати права людини. Йдеться про те, що Закон України “Про санкції” не передбачає такої санкції, як заборона інтернет-провайдерами доступу до онлайн-ресурсів. В українському законодавстві немає навіть визначення терміну “інтернет-провайдер”. Натомість онлайн-ресурси блокуються шляхом застосування такого обмежувального заходу, як “інші санкції”, що може розглядатися як прояв необмеженої дискреції державних органів.

Тож блокування (про)російських платформ та сайтів є обґрунтованим, однак практика використання з цією метою санкційного механізму залишається недостатньо врегульованою на законодавчому рівні.

Окрім санкційного механізму, запровадження правового режиму воєнного стану після повномасштабного російського вторгнення дозволило Україні використати ще один інструмент блокування сайтів – обмеження доступу до онлайн-ресурсів через НКЕК, який діє при Держспецзв’язку. Після лютого 2022 року НКЕК неодноразово зверталася до інтернет-провайдерів з проханням заблокувати велику кількість російських веб-сайтів, які поширювали дезінформацію або сприяли кібер- та інформаційним атакам. Загалом, НКЕК розпорядилася заблокувати понад 48 мільйонів російських IP-адрес. Покаранням за невиконання блокування є виключення з реєстру операторів і провайдерів телекомунікацій, хоча регулятор має право застосовувати й більш суворі заходи.

У березні 2023 року Національний центр оперативно-технічного управління мережами телекомунікацій почав розгортати систему фільтрації фішингових доменів для боротьби з шахрайством в онлайн-просторі. Українські інтернет-провайдери повинні встановити спеціальну систему блокування фішингових доменів зі “стоп-листа”, що постійно оновлюється. Водночас правозахисники побоюються можливих зловживань з боку влади й використання цієї системи для блокування великої кількості суперечливих інтернет-ресурсів.

Новий закон “Про медіа”, що був прийнятий у грудні 2022 року та набув чинності 31 березня 2023 року, затвердив обмеження щодо змісту інформації у медіа (зокрема онлайн-медіа), пов’язані зі збройною агресією. Так, виправданою в умовах повномасштабної війни є закріплена у статті 119 заборона поширювати інформацію, що подає збройну агресію проти України як внутрішній конфлікт, громадянський конфлікт чи громадянську війну; або недостовірну інформацію про збройну агресію та дії держави-агресора з метою розпалювання ненависті, насильницької зміни конституційного ладу чи порушення територіальної недоторканності та ін. Стаття 120 передбачає певні обмеження щодо структури власності та фінансування медіа під час збройної агресії.

Значні зусилля спрямовані і на боротьбу з російською дезінформацією в українському сегменті інтернету в умовах російської агресії. Інтернет-видання та акаунти в соціальних мережах, які прямо або опосередковано пов’язані з Росією, поширюють сфабрикований і неправдивий контент, щоб навмисно ввести в оману онлайн-аудиторію та посіяти паніку. Сфабрикована або навмисно оманлива інформація в інтернет-виданнях та соцмережах, що поширюється кремлівськими інтернет-агітаторами, є регулярним явищем.

Українська влада інституціоналізувала зусилля з боротьби з російською дезінформацією у 2021 році. Міністерство культури та інформаційної політики створило Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки з мандатом протидії дезінформації. Рада національної безпеки і оборони (РНБО) також має власний Центр протидії дезінформації. Обидві інституції займаються захистом інтересів України в інформаційній сфері, а також виявленням, спростуванням та формуванням стійкості українського суспільства до дезінформації.

До боротьби з дезінформацією у соцмережах, особливо на платформах Meta, активно залучений Центр демократії та верховенства права. Як довірений партнер (truster partner) Meta в Україні, ЦЕДЕМ регулярно повідомляє компанії про нові хвилі дезінформації, що поширюються в українському сегменті Facebook та Instagram. Повідомлення про дезінформацію становлять 17% всіх звернень ЦЕДЕМ до Meta. Протидія дезінформації у соцмережах є вдалою і системною: Meta задовільнила 88% скарг щодо дезінформації і видалила шкідливий контент у цих випадках.

Права користувачів інтернету

Ситуація з правами українських користувачів в інтернеті нагадує ситуацію з доступом до онлайн-контенту: в обох випадках протягом 2012-2023 років спостерігається спад показників (з невеликими коливаннями) – це означає, що кількість порушень прав користувачів інтернету зростає. У 2012 році оцінка України за цим критерієм становила 28 балів із 40, але за 12 років показники погіршилися на 9 балів і у 2023 році становлять 19 балів.

Особливо складна ситуація на тимчасово окупованих територіях, де журналісти, блогери, активісти та пересічні користувачі потерпали від фізичного насильства, нападів, викрадень і позаправових залякувань за свої репортажі та демонстрацію проукраїнських поглядів. Так, у квітні 2015 року бойовики так званої “ДНР” побили журналіста-фрілансера “Громадського ТБ Донбасу” і розгромили його квартиру.

На території, підконтрольній так званій “ЛНР”, бойовики затримали луганську журналістку та громадську активістку Марію Варфоломеєву, яка на прохання журналіста з Харкова фотографувала житлові будинки, в яких знаходилися так звані “ополченці”. Бойовики звинуватили її в у шпигунстві та коригуванні артилерійського вогню ЗСУ. За це їй загрожувало 15 років ув’язнення, однак у 2017 році її обміняли з полону.

Український уряд вдається до арештів інтернет-користувачів за поширення сепаратистської чи екстремістської антиукраїнської риторики в соцмережах. Кримінальний кодекс України (ККУ) містить статті, що закріплюють покарання за екстремізм, сепаратизм, розпалювання ненависті тощо. Зокрема, ці статті поширюються на заклики до екстремізму, сепаратизму або розпалювання ненависті, зроблені за допомогою засобів масової інформації, якими українські суди іноді вважають інтернет (приклад – справа 591/442/16-k) Тож положення ККУ застосовуються не лише у фізичному, але й в інтернет-просторі.

Так, частина друга статті 109 ККУ передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 3 до 5 років за публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоплення державної влади, а також розповсюдження матеріалів із такими закликами.

Стаття 110 ККУ криміналізує публічні заклики чи розповсюдження матеріалів із закликами до умисних дій з метою зміни меж території або державного кордону України. Ця стаття тягне за собою позбавлення волі на строк до 5 років.

Стаття 161 ККУ забороняє “розпалювання національної, регіональної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті” і передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк до 5 років.

Крім того, повномасштабне вторгнення Росії спонукало українських законодавців внести певні зміни до ККУ, щоб запровадити більш ефективні механізми реагування на збройну агресію. Зміни стосуються насамперед таких положень:

• Стаття 111-1 ККУ. Криміналізовано колабораційну діяльність, зокрема здійснення інформаційної діяльності у співпраці з державою-агресором та/або його окупаційною адміністрацією. Покарання – позбавлення волі на строк до 12 років.
• Стаття 435-1 ККУ. Криміналізовано образи честі і гідності військовослужбовця, погрози військовослужбовцю. Покарання – позбавлення волі на строк до 5 років.
• Стаття 436-2 ККУ. Криміналізовано виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії Російської Федерації проти України, глорифікація її учасників. Покарання – позбавлення волі на строк до 8 років.

З початку повномасштабного вторгнення російських військ в Україну багатьом ймовірним російським агітаторам висунули звинувачення щодо різних форм антиукраїнських висловлювань в інтернеті за вищезгаданими статтями 109, 110, 111-1 і 436-2 ККУ. Так, у 2022 році було відкрито щонайменше 1200 кримінальних проваджень проти ворожих інтернет-агітаторів, 600 фігурантам повідомлено про підозри і майже 230 осіб були засуджені до різних термінів ув’язнення за поширення антиукраїнської пропаганди.

У травні 2023 року двох жителів Черкащини та Вінничини засудили до 5,5 років і 5 років позбавлення волі відповідно за статтею 436-2 ККУ через пости в соціальних мережах на підтримку російських військових. Того ж місяця Красноградський районний суд Харківської області визнав винним інтернет-агітатора, якому російський представник заплатив за створення веб-сайту для поширення та антиукраїнського контенту кремлівської пропаганди. Чоловіка засудили до п’яти років позбавлення волі за статтями 436-2 і 110 ККУ.

У контексті запровадження обмежень прав людини в Україні слід враховувати такі фактори:

• В Україні було введено правовий режим воєнного стану, який дає владі більшу дискрецію при запровадженні обмежень свободи вираження поглядів;
• В умовах війни Україна відступила від частини своїх зобов’язань щодо прав людини за Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод і Міжнародним пактом про громадянські і політичні права.

Тож з огляду на повномасштабну збройну агресію Росії, необхідність гарантувати національну безпеку та ширшу дискрецію влади на запровадження обмежень певних прав в умовах воєнного часу, дії української влади, спрямовані на обмеження сепаратистського та екстремістського контенту, загалом можуть вважатися прийнятними. Водночас, у кожній конкретній справі потрібно проводити контекстуальний аналіз, оцінювати відповідність поширюваного контенту національному законодавству і приділяти підвищену увагу пропорційності покарання, щоб уникнути занадто жорстких обмежень прав людини за висловлювання в інтернеті.

Висновки та рекомендації

Аналіз даних щодо свободи інтернету в Україні з 2012 до 2023 року демонструє тривожну тенденцію. За цей період загальний рейтинг України знизився від “вільного” інтернету (2012-2013 роки) до “частково вільного” (2014-2023 роки). Одним із головних чинників, що негативно впливає на показники України, є збройна агресія Росії і пов’язані з нею фактори.

Щоб докладніше оцінити рівень свободи інтернету, треба проаналізувати такі критерії, як доступ до інтернету, доступ до онлайн-контенту та захист прав користувачів. 

Найкращі результати в України за першим критерієм – доступ до інтернету. Попри повномасштабне вторгнення і масовані авіаудари, показники доступності інтернету в Україні стабільно відповідають рівню “вище середнього” завдяки децентралізованій інтернет-інфраструктурі, активній діяльності уряду та приватних корпорацій щодо відновлення оптоволоконних ліній, базових станцій мобільного зв’язку, державним ініціативам, як-от “Пункт незламності”, пошуку альтернативних супутникових платформ доступу до інтернету (Starlink).

Ситуація з доступом до контенту і правами українських користувачів в інтернеті виглядає по-іншому. В обох випадках з 2012 до 2023 року спостерігається спад показників (з невеликими коливаннями). Ця тенденція означає, що в країні збільшується кількість блокувань контенту і обмежень прав користувачів в інтернеті.

Обмеження контенту на підконтрольних Україні територіях відбувається здебільшого з міркувань національної безпеки і стосується окремих (про)російських ресурсів і платформ, що поширюють російську дезінформацію і антиукраїнський контент. Блокування, як правило, відбувається шляхом затвердження відповідних санкційних указів Президента України і рішень НКЕК. Окремо слід згадати про тимчасово окуповані Росією території, де блокується багато (про)українських онлайн-ресурсів.

Ситуація з правами користувачів на тимчасово окупованих територіях особливо складна – журналісти, блогери, активісти та пересічні користувачі потерпають від фізичного насильства і позаправових залякувань за свої проукраїнські погляди. Зі свого боку український уряд цілком правомірно вдається до арештів інтернет-агітаторів за поширення сепаратистських та екстремістських антиукраїнських висловлювань в соцмережах.

Щоб забезпечити вищий рівень свободи інтернету в Україні, рекомендуємо державі:

• Диверсифікувати технології використання інтернету, щоб покращити показники доступу до інтернету: супутниковий інтернет, mesh-технології. Використання супутникового інтернету на об’єктах критичної інфраструктури забезпечить безперервність зв’язку та доступу до інформації, особливо в період кризи. У населених пунктах, де конвенційна інтернет-інфраструктура пошкоджена, популяризація месенджерів, заснованих на mesh-технологіях, допоможе пристроям у мережі підключатися безпосередньо між собою, без обов’язкового підключення крізь центральну точку доступу. 
• Внести зміни до чинного Закону України “Про санкції” і закріпити порядок блокування онлайн-ресурсів, щоб покращити показники доступу до онлайн-контенту. Українське законодавство містить положення, що передбачають можливість заборони поширення онлайн-медіа за грубі порушення Закону “Про медіа”. Однак ці положення стосуються виключно онлайн-медіа, які підпадають під юрисдикцію України. Водночас бракує законодавчих механізмів для обмеження доступу до інших типів онлайн-ресурсів і платформ, а також іноземних (зокрема російських) сайтів. Останнє здійснюється за допомогою санкційного законодавства, наявні положення якого чітко не регламентують порядок блокування доступу до сайтів і сервісів в мережі інтернет. Розширення чинного переліку обмежувальних заходів шляхом включення окремої санкції для блокування онлайн-ресурсів, а також закріплення процедури формування списків підсанкційних сайтів допоможуть забезпечити виконання принципу правової визначеності.
• Забезпечити пропорційність покарань осіб за поведінку в інтернеті, щоб покращити показники прав користувачів інтернету. Необхідність гарантувати громадський порядок і національну безпеку в умовах правового режиму воєнного стану дає державній владі ширшу дискрецію при запровадженні покарань, зокрема обмежень свободи вираження поглядів в інтернеті. Зусилля держави, спрямовані на боротьбу з сепаратистським та екстремістським контентом цілком виправдані. Водночас кожну справу слід розглядати контекстуально і приділити підвищену увагу пропорційності покарань за висловлювання в інтернеті, щоб уникнути запровадження занадто жорстких обмежень.