Багаторічна стагнація і консервація українського медіа-простору, який було сформовано з архаїчної системи підконтрольного державного мовлення, державної і комунальної преси і, здебільшого, монополізованого олігархічного комерційного сектора електронних ЗМІ та преси, під час Революції Гідності яскраво показали необхідність проведення низки реформ. Ще з 2003 року Україна взяла на себе зобов’язання створити замість державного мовлення повноцінне суспільне мовлення з гарантіями політичної, фінансової і редакційної незалежності, провести «роздержавлення» друкованої державної і комунальної преси, запровадити ефективні механізми розкриття справжніх власників ЗМІ. Проте, всі спроби провести реформи закінчувалися або провалом на законодавчому рівні, або навіть не ставали предметом обговорення на сесіях Верховної Ради.
Розпочата 2014 року реформа в медіа-сфері дозволила ухвалити новий Закон «Про суспільне телебачення і радіомовлення» (з подальшими змінами), Закон «Про реформування державних і комунальних засобів масової інформації», а також зміни до низки законів щодо запро- вадження прозорості медіавласності. Крім того, було остаточно ліквідовано недемократичну інституцію — Національну експертну комісію з питання захисту суспільної моралі.
Ухвалені закони потребують належної імплементації на підзаконному рівні й на рівні фактичного виконання. Так, у процесі імплементації реформи суспільного мовлення напрацьовуються проекти підзаконних актів, що регулюватимуть діяльність суспільного мовлення, а у зв’язку із саботажем з боку ДП «УСТФ «Укртелефільм» було ухвалено зміни до закону про суспільне мовлення, які змінює процедуру приєднання цього підприємства. Імплементація законодавства про роздержавлення преси і прозорість медіа-власності також виявляє непро- гнозовані проблеми, які в майбутньому потребуватимуть коригування на рівні закону.
Проведення вищезгаданих реформ в свою чергу підтвердили необхідність розробки і ухвалення закону про регулювання електронних ЗМІ (про аудіовізуальні послуги), який має прийти на заміну застарілому закону про телебачення і радіомовлення, а також необхідність ревізії і, почасти, скасування законодавства, що регулює друковані ЗМІ. Розроблене понад 10 років тому і застаріле вже на той час законодавство гальмує розвиток новітніх форм доставки сигналу й надання додаткових послуг, як от відео-на-замовлення, інтернет телебачення тощо. Надмірна зарегульованість преси не дає відчутної користі, зокрема низка вимог під час реєстрації ЗМІ (наприклад, вказувати сферу розповсюдження, програмні цілі, передбачувані періодичність випуску) не відображає ані кількісний, ані якісний стан ринку.
Також потребує посилення роль ЗМІ під час виборів шляхом запровадження дебатних програм, зменшення політичної реклами та посилення факторів безпеки для ЗМІ й журналістів, зокрема відновлення превентивних механізмів щодо тиску на ЗМІ через позови з надмірними сумами «компенсації» моральної шкоди за критику в медіа публічних осіб.
Повну версію Дорожньої карти медіа реформи читайте за посиланням.
