Між Черкасами та Неаполем

Кирило народився в Черкасах у сім’ї військовослужбовця та вчительки музики. Мама вчила хлопця грати на музичних інструментах, а тато просив ніколи не йти служити в армію. Кирило освоїв гру на фортепіано й гітарі. А ось батька таки не послухав: менш ніж за рік після початку війни записався у добровольці. Зізнається, що це було не найкращим його рішенням, але точно правильним.

Дитинство хлопця минуло у селищі під Полтавою, де сім’я оселилася через батькову службу. Як і всі сільські діти, Кирило разом зі старшим братом вранці виганяв гусей на ставок, припинав козу в лісосмузі, а потім вештався з іншими хлопцями аж до самого вечора. 

Пригадує, як бувало наприкінці листопада мама заходила у їхню з братом кімнату та урочисто повідомляла, що падає перший сніг. Діти зіскакували з ліжок та бігли до вікна подивитись, як засипає подвір’я. 

— Одна з особливостей дитинства — вміти радіти найменшому та бачити світ яскравішим, — каже Кирило.

Згодом мама поїхала в Італію на заробітки й забрала його до себе, щоб учився в місцевій школі. Жили у невеликому містечку біля Неаполя. 

— Кращої можливості для розвитку особистості, ніж бачити й пізнавати іншу культуру, я не знаю. Я вивчив італійську мову й прижився, люди потім дивувались, що я не місцевий.

В Італії Кирило навчився проводити час на самоті й насолоджуватись цим. А ще почав багато читати: брав крісло-гойдалку, ставив її на даху будинку, сідав там із книжкою. 

Кирило закінчив італійську школу з відзнакою. Але залишатись в Італії не схотів, вирішив повернутись додому, туди, де йому комфортніше та вільніше. Деякий час заробляв перекладами з італійської. У 2007-му році познайомився із своєю дружиною Станіславою, а у 2009-му у пари народився син, а згодом ще троє дітей: донька та двійнята.

Трішки повоювати

Кирило був активним учасником Революції Гідності.

— Мої друзі дитинства знають, що я завжди був радий допомогти, якщо хтось звертався. Але це була адресна допомога тим, кого я добре знав. І лише під час революції я побачив, що люди можуть робити щось для інших, іноді навіть жертовно. Це мене надихнуло.

Після революційних подій Кирило повернувся до буденного життя. Пішов заробляти гроші, бо за його відсутності сім’ї було скрутно, треба було відновлювати звичний ритм. Працював перекладачем з італійської мови, а у теплу пору року організовував групові сплави.

Коли українські війська почали потрохи відвойовувати зайняті російськими гібридними силами території, здавалось, що війна скоро закінчиться. Але після трагічних подій в Іловайську Кирило зрозумів: потрібно діяти. На відміну від свого батька, він не розумівся на військовій справі, але його це не зупиняло — пішов добровольцем у батальйон «Донбас».

Сім’я відпускала його на фронт із сумом, але після Революції Гідності всі звикли, що тато іноді відлучається.

— Раніше я ввечері йшов на Майдан, а зараз прощався трошки надовше. Ніхто ж не думав, що війна так затягнеться. Я добре пам’ятаю, що не мав думок про конкретний відрізок часу. Я просто йшов «трохи повоювати».

Спочатку резервістів відправили до навчальної бази Національної гвардії України. Багато новобранців навіть не проходили строкової служби, тому роботи було багато. 

— Інструктори мали навчити воювати два взводи «диких аборигенів». Не знаю, яку їм дали вказівку, але вчили нас дуже добре, готували спеціально для війни. Можливо, інструкторам було страшно, що якщо нас усіх на війні повбивають, то доведеться їхати воювати їм. Тому вони намагалися зробити з нас путніх, тямущих солдатів в дуже короткий термін.

На фронт Кирило потрапив у березні 2015 року, під час розпалу Широкинської операції. З посмішкою згадує, що ще застав Широкине «ціленьким та гарненьким».

— Ніколи не шкодував про рішення піти на фронт?

— Я не можу сказати, що це було найкраще рішення у моєму житті. Але не шкодую. Нічого хорошого в тому, що ти йдеш воювати, немає. Адже звичка робити деякі речі, які роблять на війні, — не є хорошою. Але рішення було правильним, це точно.

2016 року Кирило перейшов до Першого батальйону Національної гвардії імені Сергія Кульчицького. Його війна триває і досі.

— Щороку на профогляді ми проходимо психологічні тести. І там є питання: «У мене таке відчуття, неначе я знову в армії. Так чи ні?» І я завжди думаю, що справді маю таке відчуття, — каже Кирило.

Треба ділитися

Чотири роки тому Кирилові подзвонив товариш, за розмовою розповів, що скоро збирається йти здавати кров. Покликав із собою.

Кирило погодився і прийшов до лікарні. Однак враження від першого походу залишились негативні: терапевт, який оглядав його перед здачею крові, був грубим та не пояснив, що й до чого.

Лише згодом одна медсестра доступно розповіла, яким важливим є донорство у сучасному світі. Також додала, що Кирило має хороші показники крові і може бути донором тромбоконцентрату.

Ця розмова стала дуже важливою у житті чоловіка. Тоді він зрозумів, наскільки необхідна популяризація донорства в Україні. Адже кілька необережних слів можуть відбити бажання здавати кров, а це — чиїсь урятовані життя. 

Відтоді Кирило — донор тромбоконцентрату, необхідного онкохворим. Адже тромбоцити, що містяться у крові, важливі під час лікування лімфом та лейкозів, а також інших важких захворювань крові. Хімієтерапія вбиває власні тромбоцити людини, тому онкохворому життєво необхідне переливання саме тромбоконцентрату.

У Кирила доволі поширена група крові — друга. І він каже, що це дуже добре — отже, багато людей потребують саме її.

— Я неодноразово був свідком ситуації, коли людина шукає донорів крові, бо в когось із близьких рак чи інша важка хвороба. І не може знайти, бо в банках крові нічого немає. Це свідчить про те, що донорської крові не вистачає. І це — погано.

Каже, що донорство означає — ділитись. Адже ти розумієш, що є добра справа, завдяки якій можна врятувати людям життя.

Здача крові — не політ у Космос

В Україні донором крові може стати людина, яка досягла 18 років та важить більше ніж 50 кілограмів. 

Донорство протипоказане людям, які мають інфекційні, паразитарні чи соматичні захворювання. Також не можна бути донором, якщо маєш хвороби органів дихання, травлення, печінки й жовчних шляхів, нирок або шкіри. Повний перелік можна знайти на офіційному сайті Центру громадського здоров’я МОЗ України.

Також є тимчасові протипоказання, наприклад, період вагітності та лактації, певний період після татуювання, під час хронічних запальних процесів або алергічних захворювань.

Для того, щоб здати кров або тромбоконцентрат, необхідно попередньо записатися у лікарню.

За 48 годин до здачі не можна вживати алкоголь. За три дні до донації потрібно відмовитись від аспірину та анальгетиків. Також необхідно дотримуватись елементарної дієти: обмежити у своєму раціоні жирну та смажену їжу, молочні продукти, горіхи.

Перед здачею потрібно добре виспатись та легко поснідати. Найкраще — випити солодкий чай з печивом або з’їсти кашу, приготовлену на воді. За дві години до здачі крові не можна курити.

Перед донацією людину обстежують та беруть аналізи. 

У МОЗ чоловікам радять здавати кров не частіше, ніж п’ять разів на рік, жінкам — чотири.

— Але це все — звичайні вимоги. Не треба готуватись, як космонавт перед польотом у космос.

Для Кирила донорство стало звичною справою, навіть трохи рутинною: приходить у лікарню, здає аналізи, поки відбувається забір крові, просто лежить або гортає соцмережі. Каже, жодних пафосних думок у нього в цей час не виникає.

— Я не бачу в донорстві особливого подвигу. Це повинно бути нормою. Адже якби кожна людина хоча б раз на пів року здавала кров, то скільки було б урятованих життів. Головне — не потрібно сприймати це як особисту Голгофу. Треба здавати кров, коли є змога, але не почуватися винним, коли щось не виходить.

Кирило міркує: багато людей не хочуть бути донорами, бо бояться голок та уколів. Каже, у таких випадках варто подивитись на онкохворих, які отримують багато уколів щодня. Є маленькі діти, які ходяться з катетерами у венах, бо вже немає «живого» місця, куди колоти. І найстрашніше те, що дитина звикає до тих голок і не звертає на них жодної уваги.

— Я в дитинстві мав нагоду кілька разів побачити онковідділення. Це було страшно. І от зараз думаю: мені що, важко годинку полежати? Головне — не бачити перед собою цієї стіни: ти здав кров і не знаєш, що з нею буде далі. Донор повинен відчувати важливість своєї діяльності. Причетність до чогось великого — це хороша мотивація. А що може бути величніше, ніж людське життя?

Кирило часто агітує своїх «несвідомих» воєнних побратимів. Наголошує: якщо для них не важлива моральна сторона справи, то нехай звернуть увагу на матеріальну. 

— За здачу крові отримуєш вихідний. Це ж класно.

Згідно з законодавством, в Україні донори мають право отримати вихідний у день здачі крові та один — після, зі збереженням зарплати. Ці дні можна використати одразу або додати до щорічної відпустки. 

Донор, своєю чергою, повинен повідомити роботодавця про те, що збирається здавати кров, щонайменше за один день до донації. 

Люди, які здали кров 40 разів або плазму 60, отримують звання Почесного донора, а також нагрудний знак. Цей статус дає пільги, зокрема право безкоштовно лікувати зуби у державних стоматологіях, купувати ліки за знижками, використовувати щорічну оплачувану відпустку у зручний час тощо.

Кирило ніколи не брав грошей за донорство. Він не знає, чи добре мотивувати людей грошима. Але запевняє, що тут важливою є правильна інформаційна кампанія. Потрібно наголошувати, що донорство — не шкідливе для здоров’я.

—  За роки свого донорства я не бачив жодних складнощів, викликаних донацією. Ніколи не чув, щоб людина пішла здавати кров і у неї відпало вухо. Ось мама теж часто за мене переживає, каже: нащо ти то робиш? Ти ж недавно вже здавав. Може, це шкідливо?

Насправді донорство ніяк не шкодить здоров’ю. Навпаки — від нього багато користі. Донорів постійно обстежують лікарі, вони здають усі аналізи перед донацією. 

— Я бачу один великий мінус у роботі центрів донорства: вони працюють тільки в робочі дні. Але люди, які працюють не на державній роботі, не можуть у будень поїхати здавати кров. Якби центри працювали у вихідні, думаю, охочих було б більше.

— Кажуть, що донори крові живуть на п’ять років довше. Чув про таке?

— Звісно, чув. Але я — військовий, маю постійні відрядження в зону бойових дій. А такі люди часто живуть менше. Тому, думаю, воно приблизно компенсується.

Ваша кров сьогодні врятувала життя

Кирило не знає конкретних людей, яким знадобилася його кров.  Адже, для прикладу, якщо хтось має онкозахворювання, то йому потрібна кров 3-4 донорів, щоб зробити необхідну процедуру. 

Для серйозної операції потрібно до двох літрів крові. Тобто треба п’ять донорів, аби врятувати одне життя.

— Піарники Охматдиту — красунчики. В них є мої контакти, й коли мою кров використовують під час операції чи переливання, то я отримую смс: «Кирило, дякуємо! Ваша кров сьогодні врятувала життя». Це — найкраща відповідь, яку можна отримати.

Кирило не рахує ні об’єму зданої крові, ні скільки разів він уже це зробив за чотири роки. Каже, йому це не потрібно.

Зараз думає над тим, щоб подати заявку на донорство кісткового мозку. Шкодує, що на постійне донорство не має часу через нестабільний графік та постійні відрядження. А ще ж хочеться побути з сім’єю, провести більше часу з дітьми.

— Хочеш бути Почесним донором та мати значок?

— Немає такого бажання. Здаю, поки здається.

— То ти просто донор?

— Так. Безамбітний донор, — сміється Кирило.

Ця публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з Міжнародного Розвитку (USAID). Центр демократії та верховенства права був відповідальний за зміст публікації, але він не обов’язково відображає погляди USAID або Уряду США.