Вони проводили марафони про нібито “зовнішнє управління” Україною з Заходу, давали трибуну проросійським політикам, аби ті звинувачували українську владу в “фашизмі”, розповідали про “громадянський конфлікт” на Донбасі чи звинувачували Україну у війні. Усім цим займалися ведучі та журналісти проросійських медіа, аж доки у 2021 році РНБО не закрила NewsOne, “112 канал”, ZIK, “Наш” та низку інших медіа, запровадивши санкції.
Зараз в українському просторі практично немає проросійських видань та каналів, однак лишилися сотні медійників, і дехто з них прагне повернутися у професію. Низка ексведучих проросійських каналів навіть беруть участь у національних телемарафонах.
Фактично ці люди працювали в медіа, котрі допомагали росії готувати війну, тож чи слід “дискваліфікувати” їх назавжди, або ж можна придумати алгоритм, дозволивши декому повернутися? Адже зараз чітких правил не існує. 22 березня Центр демократії та верховенства права спільно з Незалежною медійною радою провели експертну дискусію, аби відповісти на ці питання.
Відеозапис дискусії дивіться за посиланням
“Особисто мені історія з журналістами-колаборантами чимось нагадує реінтеграцію окупованих територій. Був умовний канал ZIK, не кращий і не гірший за інші. Потім його окупували. Хтось звільнився, хтось, як Наталія Влащенко, очолив місцеву окупаційну адміністрацію. Але між цими полюсами була ще купа людей: хтось вів ранкові шоу, інші – випуски новин, дехто звільнився, але не одразу”, – наголосив Ярослав Зубченко, оглядач та колумніст “Детектор медіа”, член НМР.
Кого з журналістів вважати проросійськими
Як відзначили експерти, ці “колишні” – далеко не однорідна група, тож слід зрозуміти, хто є хто. Серед ексспівробітників проросійських каналів дійсно є особи, котрих медійна спільнота називає поширювачами кремлівських наративів. Минулого травня понад 300 журналістів та медіа звернулися до МКІП з вимогою прибрати цих людей з екранів єдиного марафону.
Однак відправити журналістів на лаву підсудних суто за проросійські наративи неможливо, пояснює Отар Довженко, голова Незалежної медійної ради. “Ми мусимо визнати, що роблячи це, вони не порушували ніяких тогочасних законів. Тому того, хто у 2020 році, наприклад, розповідав про відновлення дружби з рф, аби отримати “найкращу в світі вакцину”, ми не можемо покарати. Може йтися лише про репутаційні наслідки”, – підсумував він.
Аби унормувати репутаційні питання, Артем Старосєк, CEO OSINT-агенції MOLFAR, пропонує створити публічний реєстр. “Звісно, зараз більша частина людей більше піднімає шум і це краще працює під час війни, але питання, як буде після війни. Можливо, тут взагалі потрібна база медійних колаборантів, де будуть усі їхні публічні заяви. І люди будуть вирішувати, чи співпрацювати з ними”, – пропонує він.
Отар Довженко додає, що не всі працівники проросійських каналів лишалися там через власні ідейні погляди. За його словами, на каналі “112 Україна” довгий час були якісні випуски новин. І їхні автори виправдовувалися: мовляв, краще вони залишаться і підтримуватимуть професійний рівень, аніж замість них прийдуть студенти, які за копійки виконуватимуть будь-які накази.
Тож експерти радять розбирати кожен випадок окремо. Наприклад є ситуація журналістів із каналів Медведчука, які перейшли на канал “Україна-24”, перенісши туди свої проросійські погляди – таких людей пробачати не варто. Однак є й ті, хто, звільнившись, більше не ганьбився. Артем Старосєк радить вивчати погляди медійників: вони працювали на умовному NewsOne заради ідеології рашизму чи це була просто робота.
“Треба думати про критерії оцінювання: наскільки активно журналіст “подавав набої”. Я читав спогади Лі Куан Ю про Сінгапур. І вони ухвалили таке рішення: усі комуністи [ця партія протистояла уряду країни] можуть перейти на їхній бік, якщо вони “зіллють” усю інформацію – з ким працювали, хто платив – і пройдуть перевірку сінгапурського аналога СБУ. І це непогана модель”, – підкреслив він.
Чи можуть журналісти проросійських каналів повернутися у професію
“Записати кілька тисяч працівників – адже є ще “Інтер”, “Ера” Андрія Деркача, локальні медіа, які перефарбувалися зараз – до позбавлених права на професію буде красиво, але недієво”, – наголошує Отар Довженко. До того ж, це розмиватиме претензії до конкретних людей, підкріплені доказами.
Експерт пояснює: на проросійські канали йшли і молоді журналісти: там їм дозволяли працювати у кадрі і давали шанс потрапити “зі студентської лави у загальнонаціональний етер”. Тож людей мотивувала можливість стати зіркою. Важливо зрозуміти, куди далі пішов журналіст, як будує кар’єру – за певних умов він має право на другий шанс.
Однак люди, на рахунки яких багато негідних вчинків, повинні розкаятися та визнати свою провину. Ті, хто озвучував у ефірі російські наративи, мають як мінімум “стати на карантин” до кінця війни, додає Отар Довженко.
Водночас Дмитро Тузов, ведучий радіо НВ, ведучий програми “Медіаклуб”, медіаексперт ГО “Фундація “Суспільність”, член НМР вважає: теперішні вчинки людей не скасовують їхнього минулого.
Він нагадує історію Рудольфа Гесса, високопоставленого нациста, який у 1941 році прилетів до Сполученого Королівства, аби запропонувати британцям мирну угоду. Однак Гесса все одно судили у Нюрнбергу, адже раніше він допомагав будувати нацистський режим у Німеччині. До каяття журналістів проросійських медіа експерт теж ставиться скептично.
“Ви чули ці каяття? Вони вдають з себе малих дітей з памперсами. Якими б не були молоді журналісти, у 18 років людина вже отримує право носити зброю. А тут йдеться про ще потужнішу зброю, яка впливає на мільйони людей. І вони говорять, що не розуміли, хто агресор, хто на кого напав і кого вбивають? Тоді у мене питання до професійної спроможності цих журналістів”, – прокоментував він.
Дещо іншу візію пропонує Петро Шуклінов, керівник суспільно-політичної редакції LIGA.net. На його думку, “молодим людям, прізвищ яких ніхто не знає, треба показати правильний шлях, розповісти про медіа і дати нормальну роботу, адже молода людина має право на помилку”.
Але це не стосується людей, які свідомо прийшли на проросійські канали і багато років працювали на проросійських власників – такі журналісти, за словами спікера, “мають сісти в тюрму дуже надовго, довічно”.
Редактор пояснив, що зараз ніякого стандартного алгоритму спокути та прощення бути не може. Для цього мають пройти десятки років. А людям, які вважають себе винними, він радить спокутувати провину діями.
“Те, що їх зараз відбілюють, намагаються просунути до етерів, зробити з них патріотів, це не злочин – це більше. Бо саме через цих людей ми маємо те, що зараз маємо”, – вказує Петро Шуклінов.
Чи будуть проросійські журналісти покарані за свої дії
Коли йдеться про відповідальність, вона може наставати у юридичній площині (якщо був склад злочину) або репутаційній – наголошує Ольга Гужва, програмна менеджерка проєкту Ukraine Voices Institute for War and Peace Reporting (IWPR).
За її словами, принципова позиція спільноти важливіша, ніж ідеї прощення. “Ми говоримо про певних інформаційних злочинців, чиї дії призвели до того, що ми маємо зараз. Ми хочемо, щоб формувалася суб’єктність української журналістики і журналіст був тим, хто дотримується правил чи ми хочемо бути хорошими перед тими, хто по суті чинив злочини?”, – каже вона.
Експертка радить медійній спільноті діяти у різних площинах. Ольга Гужва вважає: якщо існують “білі списки” доброчесних телеканалів та видань, то потрібен і перелік антагоністів – аби суспільство про них знало. Має працювати саморегулювання і водночас медійники можуть користуватися юридичними механізмами як-от звертатися з офіційними запитами.
А як щодо вироків для проросійських журналістів? За словами Людмили Панкратової, виконавчої директорки ГО “Інститут розвитку регіональної преси”, медіа-юристки, адвокатки, членкині НМР, Кримінальний кодекс України діє індивідуально.
Тож “колективна відповідальність” буває суто у етичній площині. А от у кримінальних справах слідство і суд мають довести провину конкретної людини. Для цього визначають склад злочину, об’єктивну та суб’єктивну сторону і вину. Лише якщо слідчі довели ці чотири елементи, а суд ухвалив рішення, людина відповідатиме перед законом.
Людмила Панкратова радить медійній спільноті та громадським активістам виступати з публічними запитами, пояснюючи, що не так з конкретними журналістами (і зібравши докази). Другий крок – реальне звернення до СБУ, яка розслідує справи про державну зраду.
“Вона може почати розслідування самостійно чи за заявою громадськості. Мене надихає практика: свого часу я знайшла на ресурсі “Держзрадники” Тетяну Монтян, і виявилося, що у 2023 році СБУ оголосила їй підозру за кількома статтями. Відповідно, якщо дії когось із учасників марафону підпадають під ці статті, то може бути розпочато розслідування”, – підсумувала вона.
Дискусія завершилася сесією запитань і відповідей.
