Матеріал опубліковано у виданні Reporters
[Цей текст є частиною проєкту «100 вчинків відповідальних громадян» Центру демократії та верховенства права, спрямованого на підвищення рівня відповідальності громадян]
18 березня 2022 року війна наздогнала його сім’ю. На очах у хлопця двома ракетами було вбито його маму. Через декілька днів російські ракети повністю зруйнували родинний будинок. Тепер у В’ячеслава немає ні родичів, ні дому. Залишилось четверо неповнолітніх братів та сестер. Усі п’ятеро мешкають у прихистку дрогобицького гуртожитку. Попри весь біль та морок, В’ячеслав допомагає тим, хто також постраждав від війни. А ще вірить, що після війни зможе знову поїхати у рідне село. Щоб принести квіти на могилу мами.
Селище Верхньоторецьке розташоване за 27 кілометрів на північ від Донецька на річці Кривий Торець. Прифронтова територія, яку, здається, покинув сам Господь Бог, бо звуки «Градів» тут не вщухали уже протягом восьми років. Розмаїття донецьких ландшафтів, безмежні степи Приазов’я, тихі й глибокі води річки Кривий Торець — усе це створювало відчуття особливого краю на мапі України. Принаймні для тих, хто тут жив. Навіть тоді, коли російські окупанти намагались перетворити його на жменю попелу.
У цьому місці виріс В’ячеслав Ялов разом зі своїми молодшими братами та сестрами. Сьогодні наймолодшій Олівії — 8, Данилу — 16, Ніколь — 11, Тимуру — 10. Найстарший В’ячеслав швидко подорослішав, бо з дитинства намагався заробляти гроші, допомагаючи мамі у скруті. Діти зростали без батька. Зрештою, про нього В’ячеслав взагалі не хоче говорити. Натомість обличчя хлопця набуває утішливих рис, коли той згадує про маму. Говорить про неї з ніжністю. Підбирає кожне слово. Стишує голос. Змінює інтонацію. 37-річна Марина із десяти років залишилась сиротою. Сама виховувала п’ятеро дітей. Всіляко опікувалась ними, віддаючи найцінніше.
Втекти від війни, щоб знову наздогнати її
Війна застала багатодітну сім’ю ще в 2014 році. Тоді російські війська окупували частину Донецької області. Село Верхньоторецьке одним із перших потрапило в зону бойових дій, його безперервно обстрілювали окупанти. Згодом мама вирішила забрати дітей подалі від обстрілів, щоб вберегти від війни. Сім’я перебралася у сусіднє село до знайомих, де звуки обстрілів стали менш чутними. Але за пів року вирішили знову повернутись у рідне Верхньоторецьке — вдома почувалися краще, навіть коли навколо війна. У будинку власними силами замінили вікна та полагодили дах, який був зруйнований внаслідок вторгнення Росії. Війна для В’ячеслава стала буденністю. Протікала паралельно із життям підлітка. Тоді він ще не знав, якою кривавою вона стане для нього пізніше.
Три черешні і яблунька
Розмовляємо у крихітній кімнаті дев’ятиповерхового дрогобицького гуртожитку. Порожні стіни пофарбовані в синій колір. Чотири невеликі ліжка, стіл, кілька крісел. Пакунки продуктів на підлозі. Вузька кухня, в якій на одній із конфорок старої плити кипить велика каструля овочевого супу. Пахне вареною картоплею та томатами. Це Слава готує сьогодні їсти для всіх. Молодших братів та сестер називає «своїми дітьми», щоразу запитуючи, чи не голодні вони. У коридорах туди-сюди ходять люди: приносять гуманітарну допомогу: харчі, одяг, засоби гігієни. З відчиненого вікна гуртожитської кімнати чути шелест листя, яке вітер розгойдує перед грозою. Дощові хмари рисовими кулями нависли над містом. От-от з неба литиме як з відра. Тепле травневе повітря пролізає крізь шибу. Хлопець береться розглядати фото, яких у покої багато. На світлинах усміхнені, безтурботні діти. Один зі знімків — недавній, зроблений в дрогобицькому гуртожитку. На ньому діти, немов зграйка пташок, туляться одне до одного. На обличчях — нафарбовані маленькі блакитно-жовті прапорці.
Світле волосся, блакитні очі, наповнені смутком. Невисокий на зріст, худорляві руки. В’ячеслав робить паузу, кладе фотографії на стіл, про щось замислюється.
— У нас був великий дім. Просторий. У кожного була своя кімната. І сад. Вишні, три черешні, груші. І яблунька. Соковита така, — опускає голову, перебираючи пальці.
Намагається відтворити у пам’яті фрагмент будинку. Кімнати. Порахувати дерева у саду. Пригадати цвіт вишні, який цієї весни нещадно струсила російська ракета. В’ячеслав знову мовчить. Сидить на квадратному табуреті, легенько колихається туди-сюди, наче виконує якусь особливо мантру. Рахує дні, проведені у темному підвалі від початку повномасштабного російського вторгнення.
«Слава, зі мною все добре»
На світанку 24 лютого 2022 року сім’я прокинулась близько п’ятої ночі від звуку ворожої авіації. Надворі ще лежав сніг, холод іззовні непомітно прослизав до будинку. Страх проймав до кісток. З кожним днем ставало ще тривожніше. Спочатку мама з п’ятьма дітьми ховалась у власному підвалі. Декілька днів жили без світла, води, газу, тепла. Пізніше перебрались до сховку знайомих, де було спокійніше. Весь час надіялись, що пекло, за яким одним оком спостерігали зі шпарин холодного підвалу, незабаром завершиться. Постійно молились.
— Я не вірив, що ця війна буде такою страшною. Не-ві-ри-в, — декілька разів повторює. — Ми ж лише відремонтували будинок.
Село з кожним днем перетворювалось на згарище. Ті, хто міг виїхати, залишили домівки одразу. Інші вирішили чекати завершення війни в бомбосховищах, здригаючись від звуків ворожих обстрілів. Мама Марина разом із п’ятьма дітьми не хотіла виїжджати. Бо й не було куди. Вони вірили: ще декілька днів — і знову зможуть відчинити двері власного дому. Зайти до саду. Та продовжувати жити.
18 березня виявилося немилосердним для хлопця, його братів і сестер, назавжди врізалося у пам’ять. У той день В’ячеслав разом із мамою, із наплічниками на спині, повертались додому, щоб взяти необхідні речі та трохи продуктів. Російські ракети гуділи в небі, місто здригалось від обстрілів та напруги. Якоїсь миті просто поруч із ними влучив снаряд. За кілька секунд прилетіла друга ракета. Напівоглушений, майже нічого не бачачи перед собою, переляканий, Слава заледве доповз до мами, яка впала на землю і тепер непорушно лежала на боці.
— Останні слова, які я почув від мами: «Слава, зі мною все добре». Я її перевертаю, а там… Нічого не добре, — хлопець закриває долонями обличчя. Сльози котяться по блідих щоках. Глибокі, густі схлипування. Важке дихання. Вдих, вдих, пауза. Мовчимо.
За декілька хвилин В’ячеслав піднімає голову, дивиться кудись поперед себе. Знову повертається до спогадів про маму. Травми від ударів ракет були настільки сильними, що нутрощі жінки лежали поруч. Син чув її дихання. Намагався врятувати. Біля дороги знайшов шматок якоїсь чорної тканини та нашвидкоруч почав перемотувати глибокі рани, щоб не кровоточило. Стояв навколішки на холодному асфальті. Під гул ракет, які пролітали над головою, благав про допомогу. Порожня вулиця, всипана рештками ракет, першим весняним цвітом та людською кров’ю. В’ячеслав побіг за каретою швидкої допомоги, котра мчала повз, а коли наздогнав, медики сказали, що мами вже не врятують, бо авто переповнене пораненими. Немає місця.
І він пішов до братів та сестер своїх
— Там стояв один український солдат. Йому просто стало мене жаль, і він пішов зі мною, щоб побути разом останні секунди. Мама стікала кров’ю на очах, — тихо каже. — Я не знаю його імені, але я йому дуже вдячний за це. Він сказав мені: «Йди до своїх братів та сестер, бо ти їм зараз більше потрібен».
Нажаханий, Слава побіг до підвалу, в якому сиділи маленька Олівія, Тимур, Ніколь, Данило. Вони чекали на маму, а побачили тремтячого від переляку брата, руки якого були в крові.
На ранок наступного дня вирішили виїхати з села та чимшвидше добратись до безпечної території. Бої у місті стали ще страшнішими. Виходити на вулицю було вкрай небезпечно. Місцеві волонтери заледве витягнули дітей з підвалу та під звуки обстрілів обережно по одному вивели до евакуаційного транспорту. Допомагали і друзі Слави. Спочатку діти доїхали до Костянтинівки, а далі вже на Львівщину аж до Дрогобича.
Мами так і не поховали. Коротким телефонним дзвінком знайомі повідомили хлопцю, що викопали яму, де помістять її тіло, аби собаки не роздерли. На кладовищі зможуть поховати лише тоді, коли закінчиться війна.
Букет із кульбаб
Сьогодні неділя. У холі дрогобицького студентського гуртожитку гамірно. Шурхіт людських ніг, галас дітей, хриплі голоси дорослих. На подвір’ї волонтери носять картонні ящики. З котрогось стирчить дитячий одяг, підгузки. Якась жінка роздає буханці свіжого білого хліба, загорнутого у целофан. Біля неї формується вервиця людей. «Здоров, Слава, ты как?» — чутно у натовпі. Слава усміхнений, киває головою, приказуючи українською: «Добре все». Несе в обох руках дві великі коробки, дбайливо кладе на землю, а потім приєднується до гурту хлопців та дівчат, що весело про щось розмовляють біля входу.
Маленька Олівія підбігає зненацька і простягає брату свіжий букет жовтих кульбаб. «Это тебе», — тихенько, майже пошепки, каже. Біжить далі, розчиняючись у юрбі людських силуетів. Її світле довге лискуче волосся золотить сонце.
У Дрогобичі вісімнадцятирічний В’ячеслав Ялов піклується не лише про «своїх дітей». Про інших також. А ще розвозить гуманітарну допомогу іншим переселенцям, допомагає полагодити старі кімнати гуртожитку, розвантажує продукти та одяг. Днями хлопець разом із місцевими активістами відвідає дитячий будинок «Оранта».
Долучайтеся до Спільноти The Ukrainians, щоб отримувати друкований журнал Reporters двічі на рік
Вірити українській армії
Кімната В’ячеслава знову наповнюється великими пакунками, продуктами, зокрема солодощами. До нього у гуртожиток приїжджає голова Дрогобицької районної військової адміністрації Степан Кулиняк. Молодий чоловік, якому на вигляд трохи більше за тридцять, люб’язно тисне руку Славі і по черзі вітається із кожною дитиною сім’ї Ялових. Сідає поряд на вузьке ліжко та нахиляється до наймолодшої Олівії. Дівчинка, трохи соромлячись, з цікавістю розглядає незнайомого. Інші поряд чемно слухають діалог. Розмовляють про головні потреби: медичну та фінансову допомогу, про вирішення питання житла. Слава несміливо тисне руку голові військової адміністрації та скромно дякує за все. Обмінюються номерами телефонів.
— Можеш телефонувати у будь-який час, навіть не думай, — впевнено каже пан Степан, щиро усміхається, по-дружньому обіймаючи хлопця.
Декілька днів після візиту голови Дрогобицької районної військової адміністрації до В’ячеслава Ялова телефонуватимуть десятки людей із Америки, Швейцарії, Австрії, щоб запропонувати усиновлення та можливість виїхати за кордон. Хлопець відмовиться, бо хоче жити в Україні. Продовжувати допомагати українській армії та тим, хто постраждав від війни. І одного дня все-таки повернутися до рідного села на Донеччину.
Допомагати ближньому своєму
У храмі святого Варфоломія пахне свіжими ліліями. Високі холодні стіни рятують від палючого сонця. Біля вівтаря два римо-католицькі священники, одягнені у білі святкові альби, столи та орнати (літургійний одяг священнослужителів у польській католицькій традиції), відправляють святу месу. Спів хористів медитативно заколисує всіх, хто закляк у глибині молитовних лав. По обидва боки вівтаря — дерев’яні фігури апостолів Петра й Павла, на стелі — олійні образи й кольорові фрески із зображенням апостолів. Серед них архангели Гавриїл та Рафаїл. Посеред золотих колон промениться ікона Матері Божої, а біля стін — бронежилети, каски, дитячі візки, пакунки всілякої гуманітарної допомоги.
У Дрогобичі отці костелу святого Варфоломія разом із братами боніфратрами — одні з тих, хто безперервно допомагає українській армії й переселенцям. Регулярно їздять до сусідньої Польщі, щоби придбати найнеобхідніші речі. Отець Мирослав опікується гуманітарним напрямом у спільноті. Організовує перевезення вантажів, сам їздить на українсько-польський кордон та координує передачу військової амуніції. У натовпі вірян, які прийшли на літургію, — В’ячеслав разом із дітьми. Стоїть непохитно, притуляє до себе Олівію та Ніколь. Тимур із Данилом розглядають давні розписи храму, трохи відволікаючись від меси. До місцевого костелу хлопець приходить часто. Допомагає римо-католицьким отцям відправляти допомогу для військових.
— Слава нам допомагає, а ми йому, — каже отець Мирослав, коли виходимо на вулицю. Поправляє окуляри на носі, трохи мружиться від сонця.
Після служби йдемо зі Славою площею Ринок до гуртожитку, що розташований у спальному районі Дрогобича. Дорогою хлопець знову згадує про дім. Витягує телефон і показує світлину будинку «до» та «після». На останній — розвалена вщент будівля, в яку цієї весни влучив ворожий снаряд. Колись тут була цегляна родинна садиба. Тепер суцільні руїни. В’ячеслав розповідає про улюблений мотоцикл, на якому так і не встиг вирушити у мандрівку Донеччиною. Згадує про все інше, що залишив у будинку, якого більше немає.
Він мріє знову повернутись у Верхньоторецьке, щоб віднайти місце, де захоронене тіло мами. Перепоховати її на сільському кладовищі. І принести на її могилу свіжі квіти. «Все добре», — каже він мені наостанок. Так, наче продовжує тримати свій внутрішній зв’язок із мамою.
