15 травня 2019 року Другий сенат Конституційного Суду України визнав неконституційною норму Закону України «Про виконавче провадження», якою визначено розміри авансового внеску, який стягувачі мають сплатити при примусовому виконанні судових рішень.

Віра Хіпальська, запитувачка, яка виграла усі судові інстанції у справі з доступу до публічної інформації (суди зобов’язали розпорядника надати відповідь на її запит), не змогла сплатити авансовий внесок у розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати. Як наслідок, державний виконавець відмовив у відкритті виконавчого провадження. Таким чином, через свій незадовільний майновий стан вона так і не змогла реалізувати свого права на примусове виконання судового рішення.  

У своїй конституційній скарзі заявниця зазначила, що «процес відновлення порушеного права громадянина повинен забезпечуватися державою», особливо у випадку, «коли боржником, який не виконав судового рішення, є державний орган, а стягувачем, чиї права порушено, ‒ малозабезпечена особа». Вона також звернула увагу на той факт, що положення закону про сплату такого авансового внеску встановлює «нерівні умови відкриття виконавчого провадження: сприятливі для державних органів (не сплачують авансового внеску) і обтяжливі для звичайного громадянина (за винятком окремих пільгових категорій осіб)».

Нагадаємо, що частиною другою статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що до заяви про примусове виконання рішення стягувач повинен додати квитанцію про сплату авансового внеску в розмірі 2 відсотків суми, що підлягає стягненню, але не більше 10 мінімальних розмірів заробітної плати, а за рішенням немайнового характеру та рішень про забезпечення позову – у розмірі одного мінімального розміру заробітної плати з боржника – фізичної особи та в розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника – юридичної особи.

Конституційний Суд України розглянув праву та дійшов висновку, що обов’язкове авансування початку примусового виконання судового рішення особою, на користь якої ухвалене це рішення, нівелює сутність її конституційного права на судовий захист та суперечить положенням Конституції.

У цьому рішенні Суд звернув увагу на те, що:

• обов’язкове виконання судового рішення є необхідною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист
• держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов’язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та відновлення захищених судом прав і свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави.
• позитивний обов’язок держави щодо забезпечення виконання судового рішення передбачає створення належних національних організаційно-правових механізмів реалізації права на виконання судового рішення, здатних гарантувати здійснення цього права та обов’язковість судових рішень, які набрали законної сили, що неможливо без їх повного та своєчасного виконання.
• відповідно до практики Європейського суду з прав людини вказав, що визнання владою заявника відповідальним за ініціювання виконавчих проваджень стосовно судового рішення на його користь і нехтування нею його фінансовим станом були надмірним обтяженням і призвели до обмеження його права на доступ до суду такою мірою, що знівелювало сутність цього права
• держава, створюючи належні національні організаційно-правові механізми реалізації права на виконання судового рішення, повинна забезпечувати функціонування цих систем у такий спосіб, щоб доступ до них мала кожна особа, на користь якої ухвалене обов’язкове судове рішення, у разі, якщо це рішення не виконується, у тому числі державним органом
• відсутність у стягувача як особи, на користь якої ухвалене судове рішення, фінансової можливості сплатити авансовий внесок не повинна перешкоджати реалізації його права на виконання судового рішення, особливо коли боржником за цим рішенням є державний орган

Отже Суд дійшов висновку, що «держава має позитивний обов’язок забезпечувати виконання судового рішення, проте визначеним положеннями частини другої статті 26 Закону правовим регулюванням щодо обов’язкового авансування початку примусового виконання судового рішення особою, на користь якої ухвалене це рішення, такий обов’язок держави перекладено на вказану особу, що нівелює сутність її конституційного права на судовий захист та суперечить положенням статей 3, 8, частин першої, другої статті 55, частин першої, другої статті 1291 Конституції України».

Текст рішення КСУ за посиланням: http://ccu.gov.ua/sites/default/files/docs/2_p2_2019.pdf

Джерело: http://www.ccu.gov.ua/novyna/rozglyad-sprav-za-konstytuciynymy-skargamy-tatkova-vi-ta-hlipalskoyi-vv