§§§

Відтепер Україна — мілітарна держава, а вміння виживати у війну має стати базовим для кожного громадянина. Цей меседж доносить у своїх соцмережах школа «Воїн самооборони Львова». Тут українців вчать важливих для воєнного часу навичок: домедичної допомоги, безпеки поводження зі зброєю, самооборони, регулюванню стресу, правил поведінки під час обстрілів. А нещодавно у центрі відкрився тир, де можна відпрацьовувати навички стрільби. 

Один зі співзасновників школи — 29-річний підприємець Артем Баканов, який з початком повномасштабної війни втратив усі свої проєкти у Києві і мав починати усе з нуля у новому місті.

Артем родом із Донецька. Подолавши шок перших днів повномасштабної війни, він поставив собі і партнерам питання, що корисного вони можуть робити на місці і на що є реальний запит суспільства. Та вже знав відповідь: люди хочуть вміти себе захистити. Від ідеї до її реалізації минув один день: натхненні ідеєю, до створення школи долучилися місцеві підприємці, волонтери, колишні військові, які хотіли ділитися знаннями і досвідом. 5-го березня, у перший день роботи школи, вчитися тримати автомат прийшли 70 людей. Вже зараз вона має понад пʼять тисяч відвідувачів. 

«Перший тиждень був кризовим волонтерством: ми просто робили щось, бо дуже в це вірили. До нас доєднувалося багато людей, які хотіли допомагати, і за тиждень ми перейшли від кризового волонтерства до системного. Те, як ми розвивали школу, все більше ставало схожим на роботу потужної організації. Ми почали ставитись до цього, — не з комерційної точки зору, а з організаційної, — як до бізнесу. Я говорю про організаційну структуру, систематизацію, KPI по маркетингу тощо», — розповідає засновник.

Зрештою, цей діловий підхід до волонтерського проєкту і приніс школі успіх. Та до цього рішення Артем прийшов не одразу.

«Коли ти щось створюєш, це зменшує страх»

25 лютого у сусідній до київської домівки Артема двір впав збитий нашою ППО російський літак, і чоловік сприйняв це як знак, що варто виїжджати зі столиці. У Львові одразу став шукати шляхи робити щось заради майбутньої перемоги. Думав піти в ЗСУ або в тероборону, та усвідомлював, що користі там з нього буде мало. Розвозив людей із залізничного вокзалу, але і тут відчував, що займається не своєю справою. 

«А тоді зрозумів, що мій досвід, моя сильна сторона — обʼєднувати, створювати, організовувати. І коли почав робити те, що я вмію і що мені подобається, стало набагато легше морально. Бо коли ти щось створюєш, це зменшує страх», — ділиться Артем. 

Перші два місяці школа працювала без вихідних. Щодня тут навчалося в середньому 120-150 людей. Половина з них були цивільні, а решта — тероборона, а також люди, які обʼєднувались в сотні, групи і ввечері чергували по місту. Тепер у Львові цього вже немає і до школи приходять переважно цивільні.

Спершу курсів було два — тактична медицина і безпечне володіння зброєю. Далі додався самозахист, робота зі стресами та навички поведінки в екстремальних ситуаціях. Долучилися і до інформаційної війни.

«До нас кожного дня приїжджали по дві-три групи іноземних журналістів — ми навіть робили журналістський хаб в нашому офісі. Ми багато давали інтервʼю, в яких розповідали про те, як насправді йде війна. У перші дні вони питали: «а де тут мітинг за Путіна?», — сміється Артем. 

Зізнається: на початках дівчат на навчання не брали — розраховували, що найшвидше треба навчити тих, кого торкнуться перші хвилі мобілізації. Але іноземні журналісти дедалі частіше розпитували про жінок — бо, міркує засновник, хотіли мати на обкладинці дівчину з АК. Тут вже виправилися, і у школі стали вчитися і жінки. Курс безпечного володіння зброєю так і залишився найпопулярнішим. 

«Ми вчимо, пояснюємо і демонструємо роботу зі зброєю на усіх етапах — усі поширені помилки, положення рук, як швидко зібрати зброю і скористатися нею у різних ситуаціях.

Курс учить, що реальне життя — не голлівудський фільм, де можна перебити усіх, тримаючи АК однією рукою.

Наші інструктори — військові, офіцери запасу на пенсії з бойовим досвідом, ветерани АТО/ООС — зараз вони вже мобілізовані, але на початку допомагали. Є навіть міжнародні судді зі стрільби». 

Найважливіше у поводженні зі зброєю — не нашкодити собі та людям поруч, що часто стається через стрес і психологічний барʼєр. У школі з цим прицільно працюють.

«Ви виграєте тоді, коли працюєте на рефлексах, на підсвідомості»

Інструктор Олексій викладає у школі стрільбу з перших днів її роботи. Прийшов сюди за оголошенням.

Олексій — професійний військовий. У 1999-му звільнився з армії за станом здоровʼя. Пізніше займався бізнесом, але закрив — і довго шукав, де може себе реалізувати. З приходом у школу відповідь на це питання знайшлась.

«Зараз багато людей переоцінюють своє ставлення до володіння зброєю. Сусіда не приберемо, моря не викопаємо. Впевненості в тому, що він більше не нападе, немає у жодної здорової людини. Тому кожна людина хотітиме володіти зброєю, аби вміти захистити себе і близьких.

Я дуже спокійно ставлюся до легалізації зброї. Єдине — прекрасно розумію, що має бути дуже жорсткий контроль психологічного стану людей, які проситимуть дозволу. А ще обовʼязково мають існувати школи, в рамках яких людина вивчатиме основи володіння і користування зброєю, вивчатиме правила безпеки, отримуватиме висновок, щоб школа відповідала за її навчання і людина розуміла всю відповідальність», — міркує інструктор. 

Своїм учням постійно повторює: «Будь-який рух в армії написаний смертями інших військовослужбовців». Тому, хоч і в легкій ігровій формі, та змушує своїх учнів доводити усі рухи до автоматизму, дає допоміжні вправи, аби краще розібратись у питанні — наприклад, у тому, яким має бути положення тіла, аби змогти тримати зброю багато годин.

«В армії ви виграєте тоді, коли працюєте на рефлексах, на підсвідомості. Мʼязи мають бути розслаблені. Тут треба знати, як стати у стойку, працювати плечима тощо».

Каже, що головне при навчанні — застосовувати усі органи відчуттів, особливо — тактильні і мʼязову памʼять, та показувати усе на прикладах, вести активний діалог — лише так інформація справді засвоюється і запамʼятовується надовго.

Олексій виділяє чотири основні правила поводження зі зброєю, які має знати кожна людина. 

1/ Завжди ставитися до зброї як до зарядженої — тобто завжди контролювати напрямок ствола. 

2/ Ніколи не робити жодної маніпуляції перед стволом, не направляти зброю на те, чого не маєте наміру знищити. 

3/ Завжди контролювати положення пальця на руці, яка здійснює стрільбу. Вказівний палець не має перебувати на спусковому гачку, поки приціл не наведений на ціль. 

4/ Чітко ідентифікувати ціль і те, що є за нею. 

Переломний етап

Коли перший запал активності серед людей з початком повномасштабної війни спав, людей на заняттях різко поменшало. Волонтери ж, які працюють у школі, стали повертатися до своїх робіт, інструктори — йшли воювати. Постало питання, що буде зі школою далі.

«Це зрозуміло — багато людей втомилися, відчувається ця психологічна яма — це нормальна фізіологічна історія. До того ж багато людей повернулися до роботи, а навчанню треба приділити весь день. Звісно, історію зі школою варто було б починати трохи раніше, аби ми були вже кращі і сильніші. Але ми все одно адаптувалися і, думаю, що встигнемо усе задумане. Ключове: у нас є команда людей, які палають ідеєю увесь цей час, і ми продовжуємо розвивати школу, і будемо надалі її масштабувати, і ще до нас доєднуються люди, які хочуть бути разом з нами», — розповідає Артем Баканов. 

Вже зараз школа має амбітні плани на «після перемоги».

«У нас є трохи часу, аби зробити якийсь запас внутрішньої роботи і стати кращими, аби після війни ми могли масштабуватися, аби школа була не тільки у Львові, а й у Києві, а тоді — в Житомирі та Ужгороді. На це є попит, є інфраструктура, є охочі доєднатися до команди. Ми оформлюємо школу як благодійний фонд, де львівська школа буде керівною компанією, а школи у містах будуть працювати як наші філії, і там вже є люди, які хочуть до нас долучитися», — планує співзасновник. 

Артем впевнений: навіть після перемоги у людей залишиться потреба володіти зброєю, а питання безпеки буде для нас дуже гострим, тож навички стрільби, самооборони, домедичної допомоги будуть для нас такі ж необхідні, як користування інтернетом. 

«Ця історія продовжує бути соціальною, і справа в тому, що ми хочемо, аби вона продовжувала жити, масштабувалася, але на волонтерських засадах нам уже важко тягнути це все — у нас велика структура, в команді близько 30-ти людей, усі — волонтери. Настав час, коли люди зрозуміли, що війна не закінчується і треба якось жити далі. Ми зрозуміли, що не хочемо втратити свою команду, і зараз переходимо на етап, коли починаємо збирати кошти від організацій, підприємців, просто людей, аби мати засоби на операційні витрати».

У дні, коли ладнати з усіма викликами особливо важко, Артем спілкується з членами команди, підбадьорює, нагадує про відпочинок. Каже, часто людям треба просто почути, що вони молодці, — і вже стає легше. 

«Це історія кожного лідера проєкту або бізнесу — де брати енергію для себе, аби йти, створювати, підбадьорювати команду, показувати їй свою віру. Для кожної людини, яка щось створює, це завжди виклик. Є запас якоїсь природної енергії, але він вичерпується. 

Так чи інакше, мені подобається створювати нові продукти. Можливо, раніше я цю потребу реалізовував через бізнесові та продуктові рішення — це мене драйвило, давало запал по життю. А зараз, коли не йдеться про бізнес і прибутки, я бачу свою реалізацію в тому, щоб створювати команду, надихати її. Мені подобаються люди, які працюють в нашій команді, — у них горять очі і їм легшає від того, що вони кожного дня щось створюють, допомагають людям. Наступний мій крок — аби вони розуміли, що можуть це робити і при цьому не відчувати проблеми у фінансах. Ми хочемо, аби наша організація працювала і заробляла. Наші школи — це кілька десятків робочих місць, і в наш час це дуже важливо», — розповідає Артем. 

Кардинальної різниці між створенням бізнесу і соціальних проєктів підприємець не бачить: і там, і там найперше, що треба зробити, — побачити потребу людей, а тоді — зробити найкращий продукт в найкращих умовах і зробити так, аби він працював. 

«Бачиш, що працює, коли є люди, яким це потрібно і які дякують, — це означає, що ти все робиш правильно. Приємно бути частиною великого процесу».