§§§

Ви обоє вчились у медичному. Чому вирішили піти на курси першої допомоги?

Надія: Чотири роки тому, коли я ще була студенткою в Запоріжжі, дізналася, що у Червоному Хресті є курси першої допомоги, і мені захотілося їх пройти. По-перше, на медицині нам не одразу все розказували, було мало практичних занять. Тож спершу я хотіла пройти ці курси для себе. А потім зрозуміла, що, навчившись, можна викладати, передавати знання людям. Мене зацікавило волонтерство, тому після навчання почала сама викладати.

Максим: Після першого курсу університету, коли ще особливих медичних знань немає, бо є лише дисципліни на кшталт анатомії, я на вулиці став свідком ситуації, яка мене збурила. На землі лежав чоловік, а навколо стояли десь п’ятеро жіночок різного віку: дивились, думали, обговорювали й нічого не робили. Лише спостерігали та чекали на диво. Мені ще здалеку було видно, що з чоловіком не все добре. Все, що ці жінки спромоглися зробити, — це викликати «швидку», і вони чекали, поки вона приїде. У той момент людина була у стані клінічної смерті, необхідно було бодай спробувати вжити реанімаційних заходів. Але люди не знають, як це робити та навіть як розпізнати такий стан. 

Я принаймні спробував. Але коли приїхала «швидка», вже було надто пізно. Той чоловік помер.

Так у мене з’явилась ідея, що людей треба вчити першої допомоги.

Може, не всі будуть готові рятувати невідомого чоловіка, але бувають ситуації, коли треба допомогти знайомим, родичам.

А люди, на жаль, або просто нічого не знають про це, або, ще гірше, — знають, але ці способи неправильні.

Тобто ви пішли на курси для того, щоб саме викладати?

Максим: Так. Учити людей було моєю метою.

Які були етапи навчання?

Максим: Першим був короткий майстер-клас Червоного Хреста тривалістю близько трьох годин. Нам розказали, що таке перша медична допомога, якісь основні речі. За цей час ми навчились оглядати людину, перевіряти свідомість, дихання, як допомагати непритомній людині, як перевернути людину на бік у безпечне положення та потренували серцево-легеневу реанімацію на манекенах. На тому майстер-класі було близько 30 учасників. Для них це було дуже цікаво. Я це все вже знав, але мій інтерес був викладацький: як такі речі пояснити людям без медичної освіти, як знайти прості слова чи приклади. Згодом зв’язався з організаторами й сказав, що хочу співпрацювати з ними як інструктор. Мене направили безкоштовно пройти повноцінні дванадцятигодинні курси. 

Після того я трохи допомагав інструкторам проводити навчання. Потім мені вже давали деякі теми розказувати самому, а далі я офіційно став інструктором, а згодом і тренером, тобто тим, хто вчить інструкторів викладати першу допомогу. Зараз я входжу у Всеукраїнську групу тренерів, яка розробляє рекомендації для тренерів і інструкторів Червоного Хреста з усієї України, контролює всесвітні зміни, допомагає інструкторам із проблемними запитаннями.

Наприклад, у когось у групі з’явилась людина, яка ставить дуже незвичні питання, інструктор шукає відповідь і залучає когось досвідченішого, з профільною освітою.

Чи було таке, що ви, слухаючи тренінг, думали: «Ого, а в університеті нас такого не вчили»?

Надія: На початку так і було. На 4-му курсі ми вже проходили реанімацію, вивчали основи, але практичної частини дуже бракувало. Для мене більшість нюансів звучали як: «Це має бути так?». Особливо розвінчування деяких міфів іще з часів наших бабусь-дідусів, яких досі дотримуються викладачі. На жаль, часом система працює як стара радянська. Принаймні так було, коли я вчилась.

Максим: Я б сказав, що вища медична освіта і перша допомога, про яку говорить Червоний Хрест, — це все ж таки різна інформація. Бо одна річ, коли треба лікувати людину в медичній установі, з обладнанням, аналізами, лікарськими засобами й вузькими спеціалістами, а інша — якщо ти стоїш на зупинці автобуса і тобі вже зараз слід провести діагностику й лікування.

Плюс медична освіта в Україні не дуже швидко змінюється. Якщо трапився викладач, який не хоче розвиватися, то і навчати він буде неактуальних та застарілих практик, які сучасна медицина вже не вважає дієвими. 

В університеті, на жаль, більше теорії, аніж практики. Спеціальних манекенів не дуже багато. Хоча зараз бачу, що у Харкові з’являються цілі кабінети з купою суперкрутих манекенів — і все одно студентів до них не пускають. Бо це ж новий манекен, він має красиво виглядати, коли прийде перевірка. А в Червоному Хресті хоч додому бери манекена і скільки завгодно тренуйся.

Ви сказали, що розвінчали деякі міфи. А які саме?

Надія: Перше, що спадає на думку, — це спроби дати людині понюхати нашатирний спирт, коли вона непритомна. Цього робити не треба. За короткочасної втрати свідомості, до двох хвилин, коли мозку бракує поживних речовин, людина падає, щоб у горизонтальному положенні до голови надійшла кров із поживними речовинами. Нещодавно я здавала кров як донор і трішечки «від’їхала». Якби я просто полежала, то сама би прийшла до тями, а не від того, що мене ляскали по щоках, а санітарка вже кинула швабру, щоб бігти по нашатирний спирт і рятувати мене. 

Ще є йод та зеленка, якими звикли мазати дрібні ранки для знезараження. Правда, від цього вже зараз відходять. Насправді усе простіше: вода з милом теж підійде і не буде опіку, як від спиртового розчину.

Максим: Ще є міфи про судоми — напади, коли людина втрачає свідомість і починає неконтрольовано рухати кінцівками. Я вже п’ять років викладаю, але чи не в кожній групі чую про якийсь «метод» допомоги. Мало того, що ці методи недієві, вони ще й шкодять людям.

В одній групі розказували про судомний напад у жінки в метро. Люди хотіли допомогти й намагалися розтиснути зуби, хоча такого не треба робити. У результаті жінка поїхала у лікарню не через травми чи ускладнення від судом — їй ложкою (не знаю, де вони взяли ложку в метро) наскрізь прокололи язик і щоку, почалась кровотеча і вона поїхала в лікарню це все зашивати.

На жаль, дуже часто люди прийшли зі своєю думкою і не готові сприймати від нас інформацію. «Треба розтиснути зуби, бо так хтось сказав у школі на уроці ОБЖ», а якийсь чувак із «хрестиком», ніби медик, сказав, що просто покладіть людину на бік і почекайте, поки саме все пройде, — де ж тут лікування?

Надія: Інколи люди забувають, що часом чим простіше, тим краще. 

Часто люди питають, що треба мати в автомобільній аптечці. Їм зазвичай треба, щоб аптечка була укомплектована в кілька шарів. А я кажу, що туди можна покласти до десяти речей і цього буде досить. І люди питають: «Як? Так просто?».

Максим: От, наприклад, є ще один міф, мовляв, якщо людину вдарила блискавка, то треба закопати її в землю, щоб струм вийшов і відбулось заземлення. Мені таке розказують люди на курсах. Насправді ні. Струм — це така штука, яка або є, або її немає. Людина — не батарейка.

Надія: Таке трапляється, бо люди пробують вивчити щось самі, шукають інформацію в інтернеті, а там хто завгодно може щось написати. Нещодавно в мене був слухач, який стверджував, що ранки можна промивати сечею. Я намагалася його переконати, пояснити це з медичної точки зору, але для нього це не працює. Йому комфортно так, як він десь колись почув.

Скільки навчань ви вже провели і скількох людей навчили?

Надія: Складне питання, бо звіту ми не вели. Приблизно, думаю, до п’ятисот людей уже точно є. Це якщо брати тренінги, у кожному з яких до пандемії було до 20 учасників, а зараз — 10. На майстер-класи може прийти і 100 людей. Важко порахувати.

Фактично, Червоний Хрест вас і познайомив. Але як вдається поєднувати роботу, родину і волонтерство?

Максим: Ніяк. (сміється)

Надія: Чоловік свариться, що я постійно в роботі. Іноді ми ніби в одній кімнаті, але я постійно в роботі. Та ми розуміємо одне одного, бо маємо схожі інтереси, а викладання — це те, що дуже мотивує. Коли розумію, що свої знання я передала іншим, то цей день прожито недаремно. Якщо з тих десяти людей хоч семеро буде щось пам’ятати, то я просто щаслива. 

Максим: Як для більшості волонтерів, це щось на кшталт релігії: в неділю піти не в церкву, а у свою громадську організацію і чимось допомогти. Це просто зміна світогляду, коли ти витрачаєш час, щоб зробити щось приємне для себе і корисне для інших.

Надія: Нарешті розумієш, що ось весь час мені щось давав світ, а тепер я можу щось дати світу. І час знаходиться навіть тоді, коли його взагалі немає.

Як люди потрапляють до вас на тренінги?

Надія: Зазвичай це ті, хто цілеспрямовано шукає ці знання. А наш тренінг найдоступніший за ціною. До того ж є змога навчитись безкоштовно для людей з вразливих категорій: з інвалідністю, багатодітних чи малозабезпечених родин, сиріт, внутрішньо переміщених осіб і сімей демобілізованих військових. Інші приходять через «сарафанне радіо». Інколи спрацьовує і реклама, адже ми через медіа, соціальні мережі розказуємо, чого навчаємо.

Максим: Значна частина учасників тренінгів — це організації, де керівництво вирішило, що працівникам треба пройти навчання.

Надія: До того ж наші тренінги сертифіковані. Ми дотримуємось останніх стандартів з реанімації, і після проходження 6, 12 чи 48 годин навчання вам видають сертифікат, дійсний протягом трьох років у 192 країнах світу. Декому це дійсно може знадобитися саме для роботи.

Чи бувають на тренінгах люди, не зацікавлені сприймати знання, які ви даєте?

Надія: Називайте цю категорію «знайки». Це люди, які приходять, бо просто хочуть послухати. Не факт, що ці знання вони будуть потім використовувати.

Максим: А є люди, які приходять підтвердити свої теорії. І коли правда не збігається з їхнім уявленням, вони засмучуються і кажуть: «Погані курси». І найгірше, коли вони ще й інших слухачів намагаюся переконати в цьому. Але все ж більшість людей готові сприймати інформацію.

Які відгуки про навчання отримуєте?

Надія: Буває, що люди пишуть і дякують. Був випадок, коли буквально через тиждень після наших вишколів написав мені слухач і сказав, що йому вдалось допомогти собаці, яка поранилась. Він зупинив кровотечу і наклав пов’язку так, що ветеринари його хвалили. Ще деякі люди пишуть за певний час і цікавляться, чи правильно вчинили в певній ситуації, бо після тренінгів минув час, а питання лишились.

На тренінгах ми даємо багато практики, бо руки краще запам’ятовують, ніж голова.

Є ситуаційні задачки-симуляції. Ми можемо наносити грим, імітувати ситуації, щоб інша частина слухачів могли надавати допомогу. Це трішки наближає їх до реальності, бо потренуватись на манекені — це одне, а коли бачиш навіть імітацію крові, людей це вганяє у ступор. До надання першої допомоги треба ще й бути готовим психологічно. Такі ігрові ситуації у людей на тренінгу викликають захват. Це допомагає запам’ятовувати ще більше. Усвідомлюють, що от буквально минулого тижня прослухали інформацію, а вже зараз частину забули. «Як же так? Усе уважно слухала, записувала, а тут забула рукавички одягти, коли почала до крові торкатися».

Як, навіть маючи знання, не помилитись і не нашкодити? Наприклад, у паніці не наплутати. Або як зрозуміти: треба реанімувати людину чи ні?

Максим: Є абсолютно чітка послідовність дій, про яку ми під час тренінгу сто разів, а то й більше, нагадуємо. Не згадати її немає шансів. Якщо ви перевірили дихання і точно впевнені, що його немає, можна одразу переходити до виклику «швидкої» й проводити реанімацію, яку ми тренувалися робити на манекенах не один раз.

Якщо сумніваєтесь, чи є в людини дихання, варто подумати ще раз. Якщо за 10 секунд людина бодай двічі вдихнула-видихнула, тоді вона жива, незалежно від того, при тямі чи ні. Тобто на грудну клітку не слід натискати.

Якщо ви сумніваєтесь, дихає людина чи ні, отже, вона не дихає. Гірше, ніж майже мертва людина, — тільки мертва людина. І вона такою стане, якщо ви будете зволікати. Якщо людина хоч трішки слухала тренінг, то вона не зробить гірше. Головне — пам’ятати, що як мінімум у такій ситуації треба викликати «швидку».

Також за номером 103 ви можете перепитати, що робити, й вам завжди скажуть.

Чи є якісь неухильні правила, яких треба дотримуватись, надаючи допомогу?

Максим: Завжди важливо викликати «швидку» ще до початку надання першої допомоги. Бо, по-перше, надання допомоги займе час, по-друге, приїзд «швидкої» також займе час, а по-третє, якщо ви почнете щось робити, то навряд чи згадаєте, що ще й потрібно кудись дзвонити.

Не соромтесь гукнути на поміч перехожих і попросити викликати ту ж «швидку». Бо зазвичай у такій ситуації люди проходять повз або стоять і дивляться. Більшість не проти допомогти, але соромляться або думають, що нічого не знають. 

Але все-таки основне сучасне правило надання першої допомоги — пильнувати, щоб вам самим це було безпечно.

Надія: Використовуйте рукавички, якщо ви збираєтесь торкатися крові. Їх може у вас не бути, тоді спробуйте взяти підручні засоби: файлики чи щільні пакети. Головне — зробити так, щоб на вас потрапило якомога менше крові і якомога швидше після цього помити руки з милом.

Ще не забуваємо про те, що зараз пандемія, тому не варто притулятись до потерпілих дуже близько, бо коронавірус передається повітряно-крапельним шляхом. Тому серцево-легеневу реанімацію ми проводимо лише за використання клапана (одноразового пристрою для проведення штучного дихання «рот в рот», який запобігає потраплянню крові чи слини від людини до людини, — TU), щоб убезпечити себе, або взагалі лише натисканням на груднину.

Який правильний алгоритм дій для людини, якщо вона йде вулицею і бачить, що хтось потребує помочі? Ось, наприклад, людина з пораненням, кров тече. Що робити тому, хто не вміє надавати першу допомогу, і тому, хто пройшов ваші курси?

Надія: Перш за все, слід оглянути місце події, чи безпечно там перебувати і вам, і потерпілому. Далі зорієнтуватися, скільки потерпілих, чи є серед них діти, вагітні й чи є поряд люди, які можуть допомогти.

Далі треба оглянути потерпілого. Насамперед гукнути людину, спитати, як її звати, чи потрібна допомога. Якщо людина не реагує, тоді перевіряємо дотиком за плече, аби зрозуміти, чи людина при тямі. 

Якщо людина без свідомості, треба перевірити дихання. За десять секунд має бути два і більше вдихи-видихи.

Далі перевіряємо, чи є кровотеча. Якщо є серйозна, загрозлива для життя кровотеча, перш за все треба її зупинити. Як зрозуміти, чи кровотеча загрожує життю? Подивитись, чи є калюжа біля потерпілого, тобто багато крові втрачено, чи одяг просякнутий кров’ю. Зупинити її можна прямим тиском на рану. Дрібні подряпини чіпати не треба. Пам’ятайте, що кров спиняти бажано не торкаючись її голими руками.

Після цього викликаємо спеціалістів. Телефонуємо 103 або 112 і кажемо, що, де, коли і з ким трапилося.

Назвіть переконливий аргумент, навіщо людині проходити курси першої допомоги, витрачати на це свій час?

Максим: Ще й гроші треба витратити, бо ці тренінги не безкоштовні. Але коли людина їх пройде, вона буде мати хоч краплинку інформації. І коли ваші батьки, діти або родичі почнуть від чогось помирати, ви не будете панікувати, бігати і кричати: «Люди, допоможіть!», а зможете щось зробити і через десять років по тому не картати себе. 

Краще сидіти через роки разом і казати: «Їж обережно, пам’ятаю, як ти вдавилася. Я знаю, що робити, але все ж рятувати тебе мені не сподобалося».

Надія: Для себе, для своєї сім’ї, для захисту своїх дітей кожна людина має вміти надавати допомогу. Опіки, порізи — це те, з чим ми стикаємось у побуті. Звичайно, завжди можна загуглити, але не завжди знайдена інформація буде правильною. За кордоном вивчати першу допомогу — обов’язково, незалежно від професії. У нас, на жаль, багато хто приходить на це навчання через гіркий досвід, коли зіткнулися з ситуацією, в якій не знали, як діяти. Але краще цього уникати й навчитись заздалегідь.

§§§

Ця публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з Міжнародного Розвитку (USAID). Центр демократії та верховенства права був відповідальний за зміст публікації, але він не обов’язково відображає погляди USAID або Уряду США.