30 листопада Центр демократії та верховенства права і Незалежна медійна рада провели закриту онлайн-дискусію “Журналістика на деокупованих територіях: українські реалії”.
Питання припинення акредитації журналістів, які висвітлювали деокупацію Херсона, показало важливість якісної та швидкої комунікації між представниками влади та медіа. Аби налагодити цей місток, учасники заходу обговорили бачення обох сторін щодо висвітлення інформації та роботи журналістів на деокупованих територіях. Мета – напрацювати спільний алгоритм дій, який сприятиме ефективній співпраці.
Ця розмова була важливою, адже учасники єдині у своєму бажанні розповідати українцям та світу правду про Україну. Тож доводиться створювати платформи, аби почути усі сторони та знаходити рішення.
Однин із основних викликів для медіа на деокупованих територіях – потреба працювати швидко. Передовсім, це допоможе журналістам зафіксувати російські військові злочини. Та й загалом, якщо матеріал не випустити вчасно, він буде “сірим”. Туди не потрапить радість щойно звільнених громадян. А гуманітарна допомога у цей регіон може прийти пізніше – він не буде на слуху.
Однак на практиці процес повільний. Медійникам важко потрапляти у давно визволені села Півдня. Фактично, створюється ситуація, коли журналіст має порушувати правила Міноборони, щоб виконати завдання.
Втім, це загальна проблема щодо роботи на фронті: неясно, до кого звертатися і що писати, щоб потрапити на ділянку. Немає загальних установлених правил. Так, на херсонському напрямку подекуди треба писати на електронну пошту, десь – “стукати” у месенджер.
Тож потрібно уніфікувати цей процес а заразом і збільшити кількість пресофіцерів. Адже журналістів багато, а їх – мало. Причому прес-офіцери мають розуміти, для чого журналісти існують, а не скаржитися, що їх обстріляли невдовзі після приїзду медіа.
Саме ж Міноборони не завжди може донести, що конкретно заборонено. Та й медіа недостатньо серйозно ставляться до правил: розповідають про кількість поранених, називають населені пункти. Як це вирішити? Краще налагодити комунікацію з журналістами. Правила акредитації мають бути прописані чіткіше і детально вказувати, коли її можна буде припинити.
Хоча аби працювати всюди, журналістам недостатньо самої акредитації. І медіа плутаються через той факт, що на багатьох напрямках прес-офіцери працюють без додаткових паперів та дозволів на роботу журналістів, а іноді їх таки запитують.
Водночас, Генштаб ЗСУ зацікавлений налагодити комунікацію з пресою. Натепер роботу журналістів в районі бойових дій регулює наказ 73, де є алгоритм, перелік інформації, який заборонено розголошувати, інструкції. Цей наказ доопрацювали – з’явився додаток 7 до нього, що має уніфікувати роботу пресофіцерів. Там розписана сфера їхньої відповідальності.
Але не пресофіцер вирішує, чи можна журналісту працювати на певній території (він лише готує повідомлення), а командир. Процес складний і бюрократичний, бо так діє армійська структура, а відповідальність велика – тому такі дозволи мають бути письмовими. До речі, за життя і здоров’я журналіста відповідає командир.
На місцях є комунікація і з іншими органами – військово-цивільними адміністраціями. На всіх напрямках працюють об’єднані прес-центри.
З іншого боку, дещо лишається і на професійній совісті журналістів. Адже жорсткі дії влади щодо медіа часто стають відповіддю на найнеадекватніші вчинки журналістів, тільки от під гарячу руку потрапляють усі журналісти. Саме так, журналісти мають бути професійно підготовленими і не кожного з них можна відправити на деокуповані території.
Також є проблема з правилами. Важко знайти їх закріпленими: щось прописано, а інше існує у форматі трактовок. Ця система подекуди непослідовна… але працює. Адже ситуація, в якій опинилися журналісти, пресофіцери, влада та журналісти – безпрецедентна.
Лишається ризик, що питання акредитації буде ще більше “зарегульоване”. Адже зараз немає законодавчих актів на таку тему, і це нормально. Неможливо написати документ, який охопить усю роботу усіх журналістів на усіх прифронтових і деокупованих територіях.
Під час дискусії прозвучала ремарка: з дій деяких пресофіцерів здається, що вони вважають дозвіл журналісту потрапити у небезпечну зону привілеєм. Але робота медіа, професійний обов’язок. Зарадити складним ситуаціям можуть спільні зустрічі та діалоги.
Лунала також пропозиція сформувати списки вартих довіри журналістів, якими керувались би військові. Їх могли би складати Медіарух, Незалежна медійна рада, Комісія з журналістської етики. Адже для журналістів важливо показати емоції мирних мешканців від визволення. Чимало медійників фіксують інформацію і для майбутніх трибуналів.
Окремо учасники заходу звернули увагу на небезпеки для журналістів. Так, навіть якщо територія оголошена визволеною, там можуть лишатися диверсійно-розвідувальні групи ворога. Закладено багато мін, серед них і приховані: наприклад, у дорожніх вибоїнах. Загалом, краще не пересуватися вночі.
Словом, від час війни усі знервовані і не мають комфортних умов для роботи. Через це виникає неадекватне ставлення до журналістів – до нього треба ставитися з розумінням і пояснювати військовим ситуацію. Адже кожен робить свою справу.
