Держава має бути відокремленою від засобів масової інформації

До громадського обговорення напрямків розвитку телерадіоінформаційного простору України 10 грудня 2003 року Верховна Рада України провела парламентські слухання на тему „Стратегія розвитку телерадіоінформаційного простору України”. Цей звіт розглядає лише деякі, найбільш важливі та дискусійні, на нашу думку, напрямки розвитку телерадіоінформаційного простору і спрямований на активізацію громадської дискусії щодо розробки нового законодавства про телебачення і радіомовлення. Теми, які ми обрали, включають питання щодо роздержавлення та створення суспільного мовлення, регулювання ретрансляції, мовної політики у телерадіомовленні та діяльності кабельних операторів. Звіт не є всеохоплюючим, оскільки, безперечно, запропоновані теми не вичерпують сучасну проблематику та динаміку розвитку телебачення та нових інформаційних технологій в Україні.

З огляду на намагання Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації здійснити оновлення інформаційного законодавства, надзвичайної ваги набуває попереднє узгодження позицій між громадськими організаціями, бізнесом та органами влади. „Інтерньюз Нетворк” та «Телекритика» користуються нагодою приєднатися до процесу громадського обговорення. Теми, які зачіпаються у звіті, є достатньо дискусійними, ми будемо раді, якщо інші організації будуть також висловлювати публічно свою позицію.

1. МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ

Україна не є першою у реформуванні законодавства про телебачення і радіомовлення, шлях, який проходить Україна, вже проходили багато інших країн. Використання їхнього досвіду є вкрай важливим для того, щоб не повторювати помилки. Враховуючи те, що Україна оголосила курс на Європейську інтеграцію, вважаємо за доречне орієнтуватися на досвід у першу чергу Європейських країн, а також на стандарти, вироблені міжнародними організаціями, як міждержавними, такими як Рада Європи, так і неурядовими, такими як Артикль 19. Реформування законодавства також має базуватися на міжнародних договорах, які підписала та ратифікувала Україна. Безперечно, при цьому також мають враховуватися українські реалії, однак українська ситуація не може слугувати виправданням порушень міжнародних зобов’язань держави.

Будь-яка діяльність у сфері телерадіомовлення нерозривно пов’язана з правами людини й у першу чергу з правом на свободу слова та вираження власних поглядів, які гарантуються як Конституцією України (стаття 34), так і низкою міжнародних договорів, зокрема статтею 10 Європейської конвенції з прав людини. Законодавче регулювання телебачення та радіомовлення за своєю природою, як правило, є обмежувальним, тобто воно обмежує тією чи іншою мірою права засобів масової інформації, а тому потенційно може порушувати права людини. Для того, щоб такі обмеження не порушували конституційні гарантії свободи слова, вони мають бути належним чином обґрунтованими і вмотивованими. Такі ж вимоги містить і, наприклад, Європейська конвенція з захисту прав людини. Так, Європейський суд з прав людини, юрисдикцію якого повністю визнала України, неодноразово вказував у своїх рішеннях, що застосування будь-яких обмежень свободи слова має бути необхідним у демократичному суспільстві, що означає не просто бажаність чи доцільність, а нагальну потребу та неможливість замінити іншими заходами, які матимуть менш обмежувальний характер(1).

З іншого боку, слід враховувати, що, на відміну від регулювання друкованої преси, держава має дещо більші можливості щодо встановлення обмежень на діяльність телебачення та радіомовлення. Ці можливості пов’язані зі специфікою електронних ЗМІ – а саме з тим, що останні використовують радіочастотний ресурс, який знаходиться у державній власності та не може бути приватизованим. Більше того, цей ресурс є обмеженим, що покладає прямий обов’язок на державу забезпечити його ефективне використання. Окрім цього, деякі обмеження можуть накладатися на ЗМІ з огляду на їхнє важливе значення у суспільстві, ту вагу, яку мають інформаційні повідомлення, що особливо притаманне саме електронним ЗМІ(2). Разом з цим, слід пам’ятати, що виправдання для обмежень мають інтерпретуватися вузько і, так само, мають бути необхідними у демократичному суспільстві.

Міжнародні зобов’язання та Європейські стандарти свободи слова також містять певні вимоги щодо позитивних зобов’язань держави, зокрема зобов’язань держави вживати активних заходів для гарантування плюралізму засобів масової інформації та плюралізму думок в засобах масової інформації. Це повною мірою стосується плюралізму в приватних засобах масової інформації, а також особливою мірою засобів масової інформації, які перебувають під контролем держави (державні чи суспільні ЗМІ).(3)

1. ДЕРЖАВНЕ ТА СУСПІЛЬНЕ ТЕЛЕРАДІОМОВЛЕННЯ

Свобода слова та державні ЗМІ

Так само, як свобода релігії передбачає відокремлення церкви від держави, свобода слова означає, що держава має бути відокремленою від засобів масової інформації. Згідно принципів свободи слова, держава та органи державної влади не повинні мати власних засобів масової інформації, а також будь-якого прямого контролю над змістом інформації в приватних ЗМІ. Звичайно, це не означає відсутності будь-якого контролю за виконанням законодавства. Україна повинна реформувати своє державне та комунальне мовлення, перетворивши його в суспільне або приватне. Верховна Рада вже оголосила шлях на роздержавлення засобів масової інформації, що зокрема, відзначено у Постанові Верховної Ради України „Про підсумки парламентських слухань „Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова і цензура в Україні” від 16 січня 2003 року.

Суспільне мовлення

Створення суспільного чи громадського мовлення (англійське слово „public” перекладається як „громадський”) є одним із способів роздержавлення телерадіоорганізацій. Іншим способом є його приватизація. Створення суспільного мовлення, на нашу думку, не має розглядатися як окреме питання (такою, наприклад, є позиція Державного комітету з телебачення і радіомовлення), а саме як форма трансформації державного мовлення. Про це, зокрема, свідчить досвід становлення громадського мовлення в Західній Європі.

Суспільне мовлення набуло розвитку в Європі після другої світової війни. Під час реформування повоєнної Німеччини намагалися вирішити, що робити з державним телебаченням, яке за нацистів використовувалося державою виключно з пропагандистською метою(4). Оскільки, були великі побоювання стосовно зловживань інших осіб, які прийдуть до влади в майбутньому, було вирішено перейняти Британську модель ВВС та створити систему, яка, з одного боку, не буде приватною (щоб уникнути зловживань приватних осіб), але, з іншого боку, і не знаходитиметься під прямим контролем держави. Приватне телебачення в Європі, на відміну від США, довго не розвивалося, оскільки вважалося, що найбільш ефективною формою використання обмеженого радіочастотного ресурсу є створення суспільного мовлення. У деяких країнах, зважаючи на ці аргументи, монополія зберігалася аж до кінця 80-х років(5). Суспільні канали досі залишаються дуже впливовими в Європі.

Таким чином, в України є два варіанти: або скористатися досвідом Європи та реформувати державне телебачення на суспільне, або наслідувати досвід США та дати можливість розвиватися лише приватним каналам, тоді державні канали мають бути приватизовані. У будь-якому разі не має залишатися каналів, які контролюються державою. Враховуючи ситуацію в Україні, перший варіант, на нашу думку, має більше прихильників та більше шансів бути підтриманим.

Створення суспільного мовлення в Україні

Намагання швидко реформувати державне мовлення на рівні загальнонаціональних каналів в Україні, на жаль, зараз не знаходять необхідної політичної підтримки. З огляду на це, можна розглядати два шляхи створення суспільного мовлення на базі державного. Перший варіант більш швидкий і передбачає використання тієї законодавчої бази, яка вже існує, – Закону України „Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України”. Відповідно до статті 2 цього закону, Верховна Рада уповноважена прийняти рішення про створення Суспільного телерадіомовлення та затвердити його Статут. Таким чином, можна вже зараз готувати ці два документи та вносити їх на розгляд Верховної Ради.

Другий варіант – це більш поступальні кроки, які можуть знайти більшу прихильність як серед депутатів, так і в Уряді. Ці кроки, на нашу думку, доцільно робити у напрямку законодавчого врегулювання статусу Національної телекомпанії та Національної радіокомпанії України як у новій редакції Закону України „Про телебаченні і радіомовлення”, так і шляхом розробки окремого законопроекту про Національну теле- та радіокомпанії. Саме у цьому законі можуть бути закладені принципи формування, діяльності та фінансування Національної телекомпанії та Національної радіокомпанії, які будуть максимально наближеними до стандартів суспільного мовлення. Зокрема це стосується відкритого формування колегіальних органів управління з урахуванням інтересів різних політичних сил, редакційної незалежності від органів державної влади, високих стандартів об’єктивності, рівного доступу різних політичних сил до ефіру, окремого фінансування, яке не залежало би від уряду, обов’язкового виробництва соціальних, дитячих, культурних та інших некомерційних програм та інше(6). На нашу думку, краще змінити наповнення, залишивши назву, ніж просто змінити назву, залишивши наповнення. Тому терміни „суспільне мовлення” чи „громадське мовлення” не є принциповими і натомість може використовуватися термін „національне мовлення”.

2. РЕТРАНСЛЯЦІЯ

Визначення проблеми

Проблема ретрансляції неодноразово ставала ключовою в Україні протягом останніх років. Це в різний час було пов’язано з визнанням Національною Радою України з питань телебачення і радіомовлення незаконності ретрансляції ВВС та Голосу Америки на хвилях радіо „Континент”, встановлення обов’язковості ліцензування ретрансляції будь-яких програм тією ж Національною радою, обмеженням на агітацію у зарубіжних засобах масової інформації, розробкою змін до законодавства про телебачення і радіомовлення, які передбачали ліцензування ретрансляції. Наміри обмеження ретрансляції мотивуються різними політичними силами і необхідністю обмежувати „західні голоси”, а також потребою захисту українських мовників від російського продукту. Таке поєднання інтересів може дати критичну масу голосів за обмеження ретрансляції у випадку вирішення цього питання Верховною Радою.

З точки зору взятих Україною міжнародних зобов’язань, заборона ретрансляції чи відмова видати ліцензію неминуче призведе до обмежень свободи слова. Так, стаття 10 Європейської конвенції з захисту прав людини закріплює право кожного отримувати і поширювати інформацію „незалежно від кордонів”. Таким чином, сам лише факт транскордонності не може розглядатися як правомірне виправдання необхідності ліцензування чи заборон ретрансляції (7). Однак деякі інші аргументи можуть бути підставою для деяких обмежень.

Легітимні підстави для обмежень

Для того, щоб знайти оптимальне рішення щодо офіційного ставлення держави до проблеми ретрансляції, необхідно встановити, які підстави можуть бути виправданням для певних обмежень ретрансляції. Необхідність обмеження інформаційного впливу Заходу через випуски новин ВВС чи Голосу Америки ніколи не можуть бути легітимним виправданням, оскільки кожен має законне право отримувати інформацію з різних джерел, у тому числі закордонних, і без перешкод держави(8). Питання інформаційної безпеки є надуманим і негідним детального аналізу. Жодних реальних загроз не існує, лише загроза повідомлення правди, якої може боятися авторитарна, а не демократична держава.

Дещо іншою є картина з російськими телевізійними та радіоканалами. З одного боку, держава так само не має права обмежувати поширення російських новин лише з тих міркувань, що вони можуть певним чином впливати на українських громадян та формувати певні настрої. Разом з цим, деякі можливості регулювання існують у галузі комерційних стосунків: авторських прав та реклами. Найчастіше саме в цих сферах зачіпаються інтереси українських телевізійних компаній, адже за умови ретрансляції російських каналів міжнародним компаніям дешевше розміщати рекламу на них та не спрямовувати рекламні кошти в Україну. Що стосується авторських прав, то інтереси українських компаній порушуються в тому випадку, коли вони закуповують російську телевізійну продукцію, яка спочатку виходить на російському телеканалі. Незаконна ретрансляція російського каналу відповідно знижує рейтинги оригінального ліцензійного показу в українському ефірі.

Ще один важливим елементом є можливість розглядати ретрансляцію як „суборенду каналів мовлення”, яка є забороненою відповідно до чинного законодавства. Закон України „Про телебачення та радіомовлення” у статті 1 вказує, що систематична ретрансляція за певних обставин теж може визнаватися формою такої суборенди. Слід визнати, що держава має легітимний інтерес у тому, щоб контролювати, хто фактично здійснює мовлення з використанням частотного ресурсу держави, однак державний контроль, на нашу думку, не має йти так далеко, щоб забороняти ретрансляцію чи вводити додаткове ліцензування.

Вирішення проблеми Вирішення проблеми ретрансляції російських каналів повинно здійснюватися не шляхом обмеження ретрансляції в цілому чи введення додаткового ліцензування, яке не буде пропорційним поставленій меті, а шляхом, у першу чергу, забезпечення дотримання законодавства про авторські права. Справа в тому, що більшість російських телевізійних каналів створені для Росії і не мають права поширюватися за кордоном. Це пояснюється тим, що купуючи, наприклад, права на показ фільмів, такі права купуються лише на територію Росії без права показу в інших країнах. На зарубіжну аудиторію (на Україну) можуть поширюватися лише так звані „очищені” телеканали, такі як „НТВ – Мир”, „ОРТ – Всемирная Сеть”, а не їхні російські версії. Відповідно, на цих каналах будуть дотримуватися авторські права, одночасно на них відсутня традиційна російська реклама; у тому випадку, якщо вони міститимуть рекламу, спеціально направлену на Україну, Україна матиме підстави вимагати, щоб ця реклама відповідала вимогам до реклами з боку українського законодавства.

Таким чином, вирішення проблеми ретрансляції має бути переведено у площину незаконності включення кабельними операторами російських програм, які не можуть транслюватися в Україні. Для нормалізації ситуації необхідно зобов’язати кабельні компанії дотримуватися чинного законодавства України. Для цього навіть не обов’язково приймати додаткове законодавство. Національна рада з питань телебачення і радіомовлення у межах своєї компетенції має достатні повноваження для того, щоб слідкувати за дотриманням законності у галузі телерадіомовлення.

Що стосується постійного намагання ввести додаткове ліцензування, то ми вважаємо, що виправданим може бути включення ретрансляції до ліцензійних умов єдиної ліцензії на мовлення, та лише якщо обсяги постійної ретрансляції перевищують певний відсоток мовлення, наприклад 10%. Тобто, якщо мовник планує здійснювати ретрансляцію більше 10% часу мовлення, він зобов’язаний повідомити про це Національну раду, яка включає такі відомості до ліцензії. Зміна станцій, які ретранслюються, або збільшення обсягів ретрансляції має відбуватися лише після внесення змін до ліцензії. Такі вимоги дійсно переслідуватимуть мету законного контролю над використанням частот та не призводитимуть до потреби оформлювати ліцензію на ретрансляцію однієї програми.

3. МОВНА ПОЛІТИКА

Питання мовної політики має надзвичайну вагу при вирішенні стратегії розвитку телерадіоінформаційного простору. Мовне питання також є дуже делікатним для України, оскільки з одного боку є прагнення до ширшого використання української мови, а з іншого – слід враховувати права російськомовного населення на збереження свого мовного середовища. У межах цього розділу мовна проблема буде розглянута стосовно трьох проблемних точок: програмне наповнення в цілому, реклама та музика.

Головною проблемою попередніх намагань вирішити мовне питання, на нашу думку, була їхня однобокість, категоричність та врахування інтересів лише однієї групи (наприклад, останні новели щодо виключно української мови реклами). Натомість, необхідно шукати справедливого балансу між правами на свободу слова, правом більшості українців отримувати інформацію своєю мовою та правом мовних меншин користуватися власними мовами.

Програмне наповнення У цілому держава має більше можливостей встановлювати певні вимоги щодо мови телерадіомовлення, на відміну від преси, де подібні вимоги мають однозначно визнаватися несумісними зі стандартами свободи слова. Обґрунтуванням необхідності таких вимог є у першу чергу інтереси більшості населення України. Відповідно до останнього перепису населення, українську мову вважають рідною 67,5%. Справедлива система має також передбачати різне ставлення до загальнонаціональних та місцевих каналів мовлення. Тобто, вимоги щодо україномовного наповнення можуть бути дещо вищими, якщо потенційною аудиторією є загалом україномовне населення. Разом з тим, у місцевих каналів має залишатися більше меж розсуду щодо використання мов.

Останнім часом відсоток мовлення визначався у процесі ліцензування. Однак така система має ряд недоліків і потребує змін. По-перше, багато мовників декларують наміри робити україномовні канали лише для отримання знижок зі сплати ліцензійного збору, але потім не виконують ліцензійні вимоги. По-друге, Національна рада не запровадила ефективної системи контролю за квотами, встановленими у процесі ліцензування, тоді як мовними мають можливість стверджувати, що вимоги про квоти взагалі не відповідають закону (закон містить лише вимогу вказувати у ліцензії мови, а не відсотки мовлення конкретною мовою). Це пояснює потребу встановленя уніфікованих правил на рівні закону. Розглядаючи можливості законодавчого регулювання, можна запропонувати наступні кроки: а) встановлення фіксованої квоти на україномовне мовлення: для загальнонаціональних телеканалів це може бути 67,5% (відповідно до результатів перепису), для місцевих каналів квота може бути меншою і визначатися або за рішенням Національної ради яка може керуватися результатами останнього перепису, або, взагалі, на власний розсуд каналу; б) встановлення вимог щодо української мови до певних видів програм: зокрема щодо вимоги про виключно українську мову при трансляції телефільмів та інформаційних програм (це правило має застосовуватися теж лише до загальнонаціональних каналів).

Реклама

Стаття 6 Закону України „Про рекламу”, яка вимагає застосування виключно української мови в рекламі, має бути зміненою. Як уже зазначалося вище, така норма є однозначно не прийнятною для друкованих видань; що стосується телебачення та радіомовлення, то вимоги щодо української мови є більш виправданими. Разом з тим, їхня категоричність та безальтернативність викликають розумну критику. Пом’якшення формулювань можливе у двох напрямках. По-перше, доцільно закріпити право телерадіоорганізацій подавати рекламу, використовуючи мови національних меншин, разом з обов’язковим використанням української мови. По-друге, більша свобода розсуду може залишатися за місцевими телерадіоорганізаціями, особливо в місцях, де мовні меншини становлять більшість населення (Крим).

З точки зору міжнародних стандартів свободи слова, обов’язок поширювати рекламу лише однією мовою може становити порушення права на свободу слова. Так, розглядаючи справу про виключно французьку мову реклами та зовнішніх вивісок і оголошень у провінції Квебек (Канада), Комітет ООН з прав людини встановив, що це було порушення права людини на свободу слова, гарантованого статтею 19 Міжнародної пакту про громадянські та політичні права. Разом з тим, порушення не було би, якби заявники, якими у цій справі були власниками крамниць, мали би право розміщувати інформацію про власну діяльність і англійською (як вони того хотіли), і французькою мовами(9).

Музичні твори на радіо

Більшість українських радіокомпаній мають музичний формат. Саме це обумовлює необхідність у застосуванні відмінних підходів до використання мов у радіоефірі. Якщо жорстко застосувати чинні вимоги про квоти на продукцію українського походження та мову мовлення, то практично всі радіокомпанії музичного формату зараз порушують українське законодавство, оскільки переважна більшість музичних роликів є іноземними: американськими, російськими, французькими тощо. Поки що їм вдається переконувати Національну раду, що всі музичні ролики є їхніми власними програмами, оскільки входять до загальних багатогодинних програм, які ведуть діджеї.

Ці фактори, а також необхідність захищати виробників української музики та підтримувати українську культуру, обґрунтовують необхідність застосування принаймні на радіо спеціальних квот на україномовну музику. Тобто, пропонується закріпити на рівні законодавства обов’язкові трансляції певної кількості музичних творів (пісень), виконаних українською мовою. Подібні квоти є характерними для багатьох країн, які створюють протекціоністські заходи для власної мови чи для власної культури. Так, наприклад, такі квоти мають Канада, Франція, країни Прибалтики та інші.

Для того, щоб квоти не були дискримінаційними, вони мають відповідати певним вимогам. Квоти мають встановлюватися не до загального обсягу мовлення, а лише до обсягу музичного мовлення (таким чином організації, які працюють в інформаційному форматі, не будуть зобов’язані ставити музику). Квоти зручніше рахувати за кількістю музичних творів (пісень), а не за їх тривалістю. Квоти мають бути за мовною ознакою (українська мова), а не країною виробництва твору, яку визначати набагато складніше. Квотування має обмежуватися лише проміжком часу з 8 ранку до 11 вечора (наприклад), інакше існує ризик повторення досвіду Казахстану, де місцеву музику ставлять вночі, коли її ніхто не слухає, лише для того, щоб виконати квоти. Необхідно встановити, що обрахунок квоти здійснюється щоденно або щотижня, що важливо для проведення моніторингу.

Непростим є питання щодо розміру квоти. На нашу думку, максимальна квота – це 25 відсотків щоденної кількості пісень, які звучать у ефірі з 8 до 23 години. Тобто в середньому це буде кожна четверта пісня. Запровадження квот може бути поступовим. Такі ж чи дещо менші квоти можуть застосовуватися і для телебачення. Квоти на музику мають не тільки поширити використання української мови на радіо, але й сприяти розвитку української музичної індустрії. Зараз склалася неприваблива ситуація, коли телерадіоорганізації незаконно ставлять вимогу про оплату українськими виконавцями трансляцій їхніх роликів. При цьому такі вимоги ставляться не лише до невідомих музикантів чи до творів сумнівної якості, а, наприклад, до „ВВ” чи „Океану Ельзи”. Разом з тим, від російських чи американських музикантів ніхто винагороди не очікує.

4. КАБЕЛЬНЕ ТЕЛЕБАЧЕННЯ

Діяльність кабельних телекомпаній викликає низку серйозних запитань, включаючи ліцензування, ретрансляцію та співпрацю з ефірними каналами. Говорячи про кабельне телебачення, слід розуміти відмінність між кабельними операторами та кабельним мовленням, коли перші лише отримують та передають телевізійні сигнали, а останні створюють та транслюють власний продукт. У першу чергу питання викликає діяльність кабельних операторів.

Ефективна система діяльності кабельних операторів

В Україні практично відсутня нормативна база діяльності та ліцензування кабельних операторів. З формальної позиції закону вони прирівнюються до телерадіоорганізацій та підлягають звичайному ліцензуванню. З точки зору самих кабельників, вони не є телерадіоорганізаціями і взагалі під вимоги закону про телебачення не підпадають. Для того щоб запропонувати оптимальну систему, необхідно врахувати інтереси всіх сторін. Наші пропозиції зі створення такої системи включають наступні законодавчі положення: – обов’язок кабельних операторів включати безкоштовно до своїх пакетів всі без винятку телеканали, які мають ліцензію Національної ради з питань телебачення і радіомовлення на ефірне мовлення на даній території, за умови, що сам телеканал не заперечує проти такого включення (must carry);

– свобода кабельних операторів самостійно визначатися щодо включення чи невключення інших кабельних та ефірних телеканалів шляхом укладання відповідних договорів чи використання телеканалів вільних для ретрансляції; – контроль Національної ради за наявністю у кабельних операторів договорів на ретрансляцію телеканалів, які можуть ретранслюватися лише за згодою власників авторських прав; – заборона кабельним операторам вносити будь-які зміни до сигналів, які вони ретранслюють, у тому числі вносити зміни до рекламних блоків та включати власну рекламу; – діяльність кабельних операторів за наявності лише однієї технічної ліцензії, яка спрямована на забезпечення якості послуг і не повинна включати додатків з переліком каналів, що ретранслюються; – у тому випадку, коли єдину ліцензію видаватиме не Національна рада, за нею має залишатися право застосовувати санкції до кабельних операторів у тій частині, яка стосується дотримання законодавства про ретрансляцію. Для цього має бути встановлена ефективна система штрафів.

Обґрунтування пропозицій

Система заходів, які пропонуються, покликана забезпечити інтереси і кабельних операторів, і ефірних телеканалів, і глядачів, і держави. У першу чергу, вона має передбачати зменшення ліцензійних процедур для кабельників шляхом зняття непотрібного подвійного ліцензування, а також скасування ліцензування переліку каналів, які ретранслюються. З точки зору виправданості втручання в діяльність кабельних операторів можна вести мову лише про законодавчий обов’язок включення в пакети всіх ефірних мовників. Це пов’язано як з інтересами самих ефірних мовників, так і з гарантіями глядачів, адже діяльність кабельних операторів є природною монополією. Подібні вимоги встановленні в США і мають назву „must-carry”, що можна перекласти як „обов’язок доносити”.

Що стосується контролю за ретрансляцією іноземних телеканалів, про це частково йшлося в розділі „Ретрансляція”. Слід ще раз наголосити, що Національна рада повинна мати ефективні законні можливості контролю за кабельними операторами щодо ретрансляції. Однак для цього не обов’язково, щоб саме вона здійснювала ліцензування, достатньо встановлення можливості застосування штрафних санкцій та винесення рішень про заборону ретрансляції телеканалу, з яким не укладено угоду.

Заборона вносити зміни до рекламних блоків шляхом заміни власною рекламою має декілька підстав. По-перше, сама природа кабельних операторів і їхні відмінності від мовників означає, що вони приймаюсь сигнали та передають їх далі, при цьому не несучи відповідальності за їхній зміст. По-друге, такі положення мають бути спрямовані на захист місцевих мовників у конкурентній боротьбі за рекламні надходження. Тобто, якщо ефірна компанія має виробити свій продукт, щоб привабити рекламодавців, то кабельні оператори можуть продавати ефірний час на чужих каналах, не несучи при цьому практично жодних витрат. Така ситуація має вважатися недобросовісною конкуренцією. Разом з цим, для мінімізації можливостей використання російських телеканалів для одночасного поширення реклами на території Росії й України, необхідно вжити ефективних заходів щодо поширення в Україні лише „очищених” телеканалів, про що також йшлося у розділі „Ретрансляція”.

(1)Дивись, наприклад, рішення Європейського суду з прав людини у справі Хендісайд проти Великобританії (case of Handyside v the United Kingdom)

(2) Рекомендація Комітету Міністрів Ради Європи № 1147 (1997) „Про парламентську відповідальність за процес демократичного реформування мовлення”

(3) Рекомендація Комітету Міністрів Ради Європи № (99) 1 „Про заходи щодо сприяння плюралізму в ЗМІ” від 19 січня 1999 року

(4) Общественное телерадиовещание: Документы, комментарии, рекомендации. – СПб.: „ЛИК”, 2000. с. 135

(5)У Німеччині, наприклад, приватні телерадіокомпанії вперше з’явилися лише у 1984 році.

(6) Проект закону має відображати, зокрема, Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (96) 10 „Про гарантії незалежності громадського телерадіомовлення”

(7) Дивись, наприклад, рішення Європейського суду з прав людини у справі Аутронік проти Швейцарії (case of Autronic AG v Switzerland)

(8) У рішенні у справі Аутронік проти Швейцарії Європейський суд з прав людини, зокрема, вказав, що недопустимо обмежувати інформацію, аргументуючи тим, що вона надходить з радянського супутника

(9) Справа Ballantyne, Davidson & McIntyre v Canada, Comm Nos 359/1989 and 385/1989

Тарас Шевченко, Інститут Медіа Права

Ми надаємо безоплатні консультації із юридичних питань у сфері інформаційного та медійного права. Будемо раді поділитися з вами своїм досвідом.

Листи з інших питань не розглядаються.

Докладніше про консультації

 

Для того, щоб отримати інформацію, яка вас цікавить, зверніться до нас за допомогою гарячої лінії: