Аналітичний звіт: стан розвитку цифрового телебачення в Україні

Аналітичний звіт

СТАН РОЗВИТКУ ЦИФРОВОГО ТЕЛЕБАЧЕННЯ В УКРАЇНІ


Тарас Шевченко,

директор Інституту Медіа Права

 


 

Цей звіт створено в рамках діяльності Юридичної коаліції, членами якої є Незалежна асоціація телерадіоМовників, Українська Асоціація Видавців Періодичної Преси, Інститут Медіа Права, Асоціація Медіа Юристів, Інститут Масової Інформації та Київська незалежна медіа профспілка

Зміст

 

1.     Короткий огляд телевізійного ринку

2.     Державна політика у галузі запровадження цифрового телебачення

3.     Короткий огляд нормативно-правової бази

4.     Порядок та строки переходу на цифрове мовлення

5.     Формат майбутнього цифрового ефірного телебачення

6.     Ліцензування цифрового мовлення

7.     Забезпечення населення сет-топ боксами

8.     Висновки


Список термінів та скорочень

 

«Женева 2006» – Регіональна угода Міжнародного союзу електрозв’язку, яка стосується планування цифрової наземної радіомовної служби в Районі 1 (частинах Району 1, розташованих на захід від меридіана 170 град. сх. д. й на північ від паралелі 40 град. пд. ш., за винятком території Монголії) та в Ісламській Республіці Іран у смугах частот 174-230 МГц і 470-862 МГц (Женева, 2006 рік ).

Ліцензіат – юридична або фізична особа, якій Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення видала ліцензію на мовлення або на надання програмної послуги.

Мультиплекс – група телеканалів об’єднаних в один транспортний потік з метою подальшої трансляції засобами кабельного, ефірного та супутникового зв’язку. В розумінні ефірного цифрового телебачення мультиплекс – це група визначених Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення телеканалів, що об’єднуються в один транспортний потік для поширення на всю територію України у визначеному в кожній синхронній зоні діапазоні частот.

Національна рада – Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення.

 

План розвитку – План розвитку національного телерадіоінформаційного простору України, який затверджується Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення.

 

Провайдер програмної послуги – суб’єкт господарювання, який на договірних засадах надає абонентам можливість перегляду пакетів програм, використовуючи для передавання цих програм ресурси багатоканальних телемереж без здійснення обслуговування та технічної експлуатації багатоканальної телемережі.

 

РНБО – Рада національної безпеки і оборони України.

 

Сет-топ-бокси – пристрої, що під’єднуються до телевізійних приймачів з метою декодування мультиплексованого телесигналу в групу телеканалів для вільного перегляду глядачами.

 

Синхронна зона – частина території України визначена угодою «Женева 2006», в якій за допомогою інженерних споруд та комунікацій відбувається синхронна трансляція групи телеканалів на одному і тому самому фізичному діапазоні частот (телевізійному каналі) з низки трансляторів та ретрансляторів розташованих як в середині цієї зони, так і по її периметру.

 

DVBH (англ. DigitalVideoBroadcasting – Handheld) – стандарт цифрового мовлення для мобільних пристроїв. Стандарт DVB-Н використовується для передачі відео і зображень у невеликому розширенні; при цьому зображення відтворюється з буферу, що дозволяє економити заряд акумуляторів. Стандарт DVB-Н може використовуватися в загальному потоці DVB-Т, що дозволяє зекономитичастотний ресурс.

 

DVB-T (англ. Digital Video Broadcasting – Terrestrial) – європейський стандарт цифрового ефірного мовлення в діапазоні дециметрових хвиль. Дозволяє передавати в діапазоні хвиль які використовуються одним аналоговим телеканалом від 6 до 10 цифрових телеканалів, що є більш ефективним використанням радіочастотного ресурсу.

 

HDTV (англ. High-Definition Television) – передова технологія у цифровому мовленні, що дозволяє транслювати відео у великому розширенні та об’ємний звук без втрати якості. Використовується для телеприймачів з великою діагоналлю, а також для трансляції на вуличних екранах.

 

IPTV(англ. InternetProtocolTelevision) – технологія цифрового інтерактивного телебачення, що передається у мережах передачі даних за протоколом IP.

 

MPEG-2 – стандарт цифрового аудіо та відео, затверджений 1994 року групою (Moving Picture Experts Group — Група Експертів в області Відео). Використовується для стиснення DVD та кодування аудіо й відео, у т.ч. при мовленні.

 

MPEG-4більш новий стандарт цифрового стиснення аудіо й відео. Планувався для поширення мультимедійних даних каналами з низькою пропускною здатністю (модеми, мобільний зв’язок), утім у фінальній реалізації став стандартом роботи як з аудіо та відео, так і з текстом та графікою, у.т.ч. трьовимірною, що зробило його інтерактивним. Використовується у трьох галузях: інтерактивних мультимедіа (мультимедійні продукти, що поширюються в Інтернеті й на оптичних носіях), графічних додатках та цифровому телебаченні.


Стан розвитку цифрового телебачення в Україні

 

1. Короткий огляд телевізійного ринку

Телевізійний ринок України характеризується великою кількістю телерадіоорганізацій. Так, лише загальнонаціональних ефірних телеканалів створено 14. З них лише один канал належить державі, інші приватні. Станом на 1 січня 2010 року в Україні було зареєстровано 1598 телерадіомовних організацій та провайдерів програмної послуги[1]

 

Телевізійних каналів 230, з них 14 загальнонаціональних, 7 регіональних та 209 місцевих. Радіоканалів в Україні 359, зокрема: 15 загальнонаціональних каналів радіомовлення, 13 регіональних каналів радіомовлення, 22 регіональні радіоканали, що працюють у межах окремих областей (регіонів), 309 місцеві канали радіомовлення.

 

Кількість провайдерів програмної послуги (кабельних операторів) 703. Проліцензовано 86 телерадіоорганізації супутникового мовлення.Із 1598 ліцензіатів за формою власності 36 – державних, 393 – комунальної власності, 1169 – інших форм власності (приватна або змішана).

 

2. Державна політика у галузі запровадження цифрового телебачення

Плани щодо запровадження цифрового телебачення в Україні зафіксовані як на рівні міжнародних актів, зокрема «Женеви 2006», так і в низці українських документів. Важливість цього процесу відзначається у рішеннях Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України та інших органів.

 

Ключовим документом, який затверджує політику у галузі цифрового телебачення є Державна програма впровадження цифрового телерадіомовлення, затверджена Постановою Кабінету Міністрів України №1085 від 26 листопада 2008 року. Програма зокрема передбачає «створити відповідно до регіонального плану цифрової наземної радіомовної служби (“Женева-2006”) 81 синхронну зону телерадіомовлення з використанням стандарту MPEG-4, що дасть змогу передавати в одному частотному каналі до 10 телевізійних каналів». За програмою мають бути переглянуті принципи регулювання діяльності телерадіоорганізацій та операторів телекомунікацій «в умовах застосування технологій цифрового телерадіомовлення у зв’язку з розширенням наповнення частотних каналів». Визначаються шляхи побудови технічного покриття через забезпечення «подвійного покриття території країни сигналами цифрового телерадіомовлення», залучивши в установленому порядку операторів телекомунікацій до побудови (модернізації) елементів інфраструктури цифрового телерадіомовлення.

 

Держава також планує налагодити на базі діючих підприємств виробництво засобів цифрового телерадіомовлення, цифрових телевізійних приймачів та цифрових перетворювачів сигналу для аналогових телевізійних приймачів, їх складових та комплектувальних виробів. Та забезпечити «надання матеріально-технічної підтримки науковим установам галузі для здійснення науково-технічного супроводження участі України у міжнародних заходах з питань впровадження цифрового телерадіомовлення».

 

Програма орієнтована не період до 2015 року та передбачає, що її орієнтовний бюджет складатиме 4,3 мільярди гривень (близько 358 мільйонів євро), з них за рахунок коштів державного бюджету лише близько 9 мільйонів (менше 1 мільйона євро), тоді як решта – за рахунок інвесторів.

 

Програмні положення Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення (далі – Національна рада) містяться у Плані розвитку національного телерадіоінформаційного простору України, ухваленого цим органом 9 листопада 2006 року. Цей документ встановлює низку важливих засадничих положень, які Національна рада використовуватиме у своїй діяльності. До таких положень можна віднести наміри «гарантування ліцензіатам, які на даний час здійснюють аналогове наземне мовлення збереження поширення сигналу у цифровому стандарті без втрати аудиторії», здійснити «державне забезпечення соціально незахищених громадян України перетворювачами цифрового сигналу» та «рівномірний перехід шляхом поступового розгортання одночастотних мереж цифрової радіомовної служби України у зазначених вище смугах частот».

 

Запровадження цифрового телебачення в Україні здійснюється низкою державних органів, зокрема Міністерством транспорту та зв’язку, який визначений головним виконавцем, затвердженої Кабінетом Міністрів України Державної програми впровадження цифрового телерадіомовлення програми. А також Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення, яка є основним органом, що здійснює ліцензування мовлення та зокрема формує мультиплекси.

 

3. Короткий огляд нормативно-правової бази

 

Україна розпочала перші кроки щодо впровадження цифрового телебачення ще наприкінці 90-х років минулого сторіччя. Однак юридичні акти почали формуватися переважно з 2006 року. Так, 12 січня 2006 року Верховна Рада України ухвалила нову редакцію Закону України «Про телебачення і радіомовлення», який вперше передбачив низку положень про цифрове телебачення. Зокрема Закон визначив, що «перехід від аналогового до цифрового мовлення здійснюється відповідно до Плану розвитку», а «Національна рада сприяє запровадженню цифрового мовлення та відповідному технологічному переоснащенню діючих каналів та мереж мовлення». Цифрове мовлення з використанням радіочастотного ресурсу України за Законом ліцензується як багатоканальне мовлення. Разом з цим, Закон не містить багатьох відповідей на питання про чіткий розподіл повноважень між різними органами влади, про ліцензування операторів та провайдерів, про можливості одній особі бути й оператором і провайдером, тощо. Таким чином, органи державної влади у багатьох питаннях мають можливості самостійно без рішення парламенту вирішувати ці питання. Також Закон про телерадіомовлення визначає, що «Кабінет Міністрів України забезпечує реалізацію державної політики щодо телебачення і радіомовлення, координує діяльність міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади у цій сфері».

Згідно із Законом України „Про радіочастотний ресурс України”, використання ресурсу здійснюється відповідно до Плану використання радіочастотного ресурсу, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 815 від 09 червня 2006 року. Використання ресурсу здійснюється за поданням Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення за умови, що смугу частот визначено „радіомовною”.

 

Намагання схвалити юридичні акти щодо цифрового телебачення існували ще до 2006 року однак вони були не успішними. У 2005 році Кабінет Міністрів України не підтримав проект Постанови «Про впровадження цифрового телерадіомовлення в України», який передбачав впровадження цифрових технологій з 1 січня 2006 року. Так само не знайшла підтримки альтернативна концепція Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення.

 

9 червня 2006 року Кабінет Міністрів України ухвалив Постанову № 815 “Про затвердження Плану використання радіочастотного ресурсу”, в якому зокрема встановлено термін використання частот для аналогового мовлення та CDMA-800 до 1 січня 2016, та час, з якого припиняється ліцензування нових каналів мовлення (з присвоєння понад 100Вт з 01 червня 2006 року, менше 100 Вт з 01 січня 2007 року.

9 листопада 2006 року Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення ухвалила План розвитку національного телерадіоінформаційного простору України. Більшість цього тексту присвячена планам розвитку телевізійної галузі у зв’язку з переходом на цифрове мовлення. Документ достатньо детально визначає порядок переходу на цифрове мовлення телекомпаній, які мають статус загальнонаціональних на момент ухвалення Плану. Також документ визначає сім етапів, виконання яких мало забезпечити перехід України на цифрове ефірне мовлення вже до грудня 2012 року. Разом з цим, частина питань, які виписані Національною радою у Плані розвитку виходять за межі повноважень Національної ради, через що відсутні важелі забезпечити їх виконання, наприклад щодо побудови мережі антен та передавальних пристроїв, щодо питання забезпечення населення пільгами при купівлі сет-топ боксів, та інші питання, які потребують виділення коштів з бюджету.

 

Питання цифрового телебачення були розглянуті на засіданні Ради національної безпеки та оборони України (РНБО) 21 березня 2008 року в межах ширшого питання щодо інформаційної безпеки. Рішення РНБО було введене в дію Указом Президента України «Про невідкладні заходи щодо забезпечення інформаційної безпеки України» від 23 квітня 2008 року. Цим документом Кабінету Міністрів України доручено зокрема «затвердити Державну програму впровадження цифрового телерадіомовлення, в якій передбачити, зокрема, не менше одного частотного покриття за рахунок державних передавальних засобів, забезпечення державної підтримки населення під час впровадження цифрового телерадіомовлення;» та «розробити та затвердити невідкладні заходи щодо припинення ввезення на митну територію України та виробництва в Україні телеприймачів, нездатних приймати телевізійний сигнал у стандарті «DVB-Т/МРЕG-4».

 

Лише 26 листопада 2008 року Кабінет Міністрів України ухвалив Постанову №1085 «Про затвердження Державної програми впровадження цифрового телерадіомовлення». Однак Президент України був не задоволений її змістом і зупинив дію Постанови, спрямувавши для цього подання до Конституційного суду України щодо неконституційності. Конституційний суд України відхилив подання Президента України і як наслідок Постанова набула чинності 22 квітня 2009 року. Державна програма є головним державним документом, за яким відбувається впровадження цифрового телебачення в Україні. 

У травні 2009 року Національна рада ухвалила зміни до Плану заходів щодо впровадження цифрового телебачення в Україні, запропоновані першим віце-прем’єр-міністром Олександром Турчиновим. До нього увійшли заходи щодо залучення до впровадження цифрового мовлення наукового і технічного потенціалу Державного космічного агентства України та розробка вимог до синхронних зон і пропозиції з проведення конверсії частот. Ці уточнення допоможуть спростити і здешевити конверсію частот для потреб цифрового телебачення. Погоджений план заходів, зокрема передбачає підготовку пропозицій щодо внесення змін до законодавства України стосовно особливостей впровадження цифрового телебачення, оскільки на законодавчому рівні існують суперечності між трьома основними Законами України у сфері телерадіомовлення: “Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення”, “Про телебачення і радіомовлення”, “Про радіочастотний ресурс України”.

Ще одне спеціальне засідання РНБО під головуванням Президента України Віктора Ющенка щодо цифрового телебачення відбулося 11 вересня 2009 року, за наслідками цього засідання лише 18 лютого 2010 року був підписаний відповідний Указ Президента України №189/2010 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 11 вересня 2009 року «Про концепцію створення системи Суспільного телебачення і радіомовлення України та хід упровадження цифрового телерадіомовлення». Президент України відзначає, що ситуація щодо впровадження в Україні цифрового телерадіомовлення є «загрозливою для національної безпеки». Роботу Кабінету Міністрів України щодо впровадження в Україні цифрового телерадіомовлення було визнано такою, що недостатньою мірою відповідає національним інтересам України в інформаційній сфері та «ставить під загрозу забезпечення конституційного права громадян на доступ до інформації та виконання міжнародних зобов’язань України у зазначеній сфері». Також цим документом було вирішено утворити відповідно Міжвідомчу комісію з питань координації впровадження цифрового телерадіомовлення як робочий орган Ради національної безпеки і оборони України.

 

4. Порядок та строки переходу на цифрове мовлення

 

Різні документи в Україні передбачають відмінні дати остаточного відключення передавачів, які мовлять в аналоговому режимі. Незважаючи на те, що «Женева 2006» передбачає, що такою датою є 17 червня 2015 року,  Постанова Кабінет Міністрів України від 9 червня 2006 року № 815 “Про затвердження Плану використання радіочастотного ресурсу”, фіксує дату максимального терміну використання частот для аналогового мовлення – 1 січня 1016 року.

Державна програма запровадження цифрового телерадіомовлення не передбачає конкретних етапів поступового відключення аналогових частот при переході на цифрове мовлення. Натомість програма містить щорічний план на період з 2009 по 2015 роки, з вказівкою у відсотках покриття території країни сигналами цифрового телерадіомовлення. Так на останній, 2015 рік передбачено забезпечити останні 17,72% території України.

Більш оптимістичним є План розвитку національного телерадіоінформаційного простору. План передбачає, що аналогові передавачі мають відключатися поступово, а «цифрові передавачі мають включатися таким чином, щоб ще працюючі аналогові передавачі були захищені від завад». План передбачає сім етапів, протягом яких відбувається поступове позонове покриття країни з поетапним переведенням аналогових передавачів у режим цифрового мовлення. Визначено, що на момент переключення «насичення населення перетворювачами цифрового сигналу (set-top-box) має складати 80-90%». Сьомий етап плану передбачає, що до грудня 2012 року має бути здійснено повний перехід телевізійного мовлення на стандарт DVB-Т у синхронному режимі.

Розвиток цифрового телебачення розпочався з низки експериментів у Києві. Зокрема експериментальні ліцензії у березні 2006 року отримали у Києві: ТОВ «Гамма-консалтинг», ТОВ «Телерадіокомпанія “Експрес-інформ”» і ДП «Ера-продакшн». У 2008 році розпочалося поетапне розгортання синхронних зон, яких всього заплановано 81. Першочергово створюються зони у Київській, Житомирській, Сумській та Одеській областях. Поетапність запровадження синхронних зон викладена у Плані розвитку телерадіоінформаційного простору України.Слід відзначити, що насправді Україна суттєво відстає від плану Національної ради, оскільки за планом на кінець 2009 року аналогові передавачі мали бути переключені у цифровий режим у 47 з 81 цифрових зонах. Натомість у тестовому режимі цифрове мовлення запущене у 6 зонах, однак забезпечення населення сет-топ-боксами та відключення аналогових передавачів не відбулося. 

Одним із аспектів переходу на цифрові технології є відмова від подальшого ліцензування аналогового мовлення. Відповідно до взятих на себе зобов’язань міжнародною угодою «Женева 2006» Україна припинила видавати аналогові частоти на телевізійне мовлення. В Українському законодавстві відповідне положення продубльоване у Постанові № 815 Кабінету Міністрів України від 9 червня 2006 р. “Про затвердження Плану використання радіочастотного ресурсу”. У ньому встановлено, що присвоєння радіочастот засобам аналогового телевізійного мовлення з потужністю випромінювання понад 100 Вт припиняється з 1 червня 2006 року,  присвоєння радіочастот засобам аналогового телевізійного мовлення з потужністю випромінювання до 100 Вт припиняється з 1 січня 2007 року.

План розвитку телерадіоінформаційного простору України, затверджений Національною радою, передбачає окремі випадки, коли можливе ліцензування аналогового мовлення невеликої потужності, за умови, що таке мовлення не заважає формуванню синхронних зон цифрового мовлення. Наприклад, таким винятком був конкурс оголошений Національною радою 30 березня 2009 року на 92 частоти з передавачами малої потужності (10 Ват). Результати конкурсу були оголошені лише 27 січня 2010 року. Очевидно метою конкурсу було не стільки бажання отримати ліцензії на малі передавачі, а закріпитися у ефірному мовленні, для того щоб потім мати пріоритетне право без конкурсу обміняти ці ліцензії та цифрові із суттєво більшим покриттям.

Процедура запровадження цифрових технологій у телевізійному секторі відбувається не лише на етапі доставки сигналу ефірним способом від передавальної станції до споживача, що власне є головним предметом міжнародних зобов’язань за «Женевою 2006» і що найчастіше є предметом розгляду у межах питання запровадження цифрового телебачення. Цифровими стали або стають й інші процеси виготовлення телевізійного контенту у більшості телевізійних компаній, та процес передачі сигналу від телерадіоорганізації до кабельного оператора або на супутник. Ці процеси продиктовані розвитком технологій та не пов’язані зі спеціальними державними програмами. Вони як правило є простішими, оскільки не передбачають використання обмеженого частотного ресурсу.

Оскільки кабельні оператори (за українським законодавством – провайдери програмної послуги) вже зараз отримують сигнали від телекомпаній у цифровому режимі, вони мають можливості вже зараз переходити на цифрове мовлення у кабельних мережах. Так найбільший кабельний оператор «Воля» частково перейшов на цифрове мовлення. Для деяких абонентів перехід на цифру був примусовим – аналогове мовлення у кабельній мережі у деяких районах столиці було відключене, а для інших поки що залишається добровільним на вибір споживача. Компанія оголосила, що найближчим часом планує перейти повністю на цифрове мовлення однак чітких термінів не оголошено.

Всі кабельні оператори в Україні отримують ліцензію від Національної ради як провайдери програмних послуг, при цьому ліцензується не лише діяльність але й перелік телеканалів, який може доставлятися абонентам. Також діють законодавчі положення, що  всі ефірні мовники, які сприймаються через ефірну антену, мають бути у всіх цифрових пакетах. Із запровадження цифрового мовлення ці правила залишаються незмінними.

В  Україні поступово розвиваються нові цифрові послуги, однак практично за умов відсутності будь-якого нормативного врегулювання. Держава ще не взялася за процедуру ліцензування та й взагалі не оголосила про свою позицію щодо розвитку відео на замовлення, мобільного телебачення чи інших технологій.

Декілька можливостей замовлення відео послуг в режимі офлайн вже зараз пропонують провайдери програмних послуг (кабельні оператори). Про наміри запустити сервіс у форматі IPTV оголосили приватний кабельний оператор Воля[2](з другої половини 2010 року) та державний телекомунікаційний оператор Укртелеком (строки не визначені). Технологія IPTV дозволяє передавати телевізійний сигнал через Інтернет та дивитися програми як в ефірі, так і у записі, з використанням функції тайм-шифт (зсув у часі).

Послуги з мобільного телебачення вже зараз пропонують найбільші оператори мобільного зв’язку, зокрема Київстар[3]та Лайф[4]. Сучасне мобільне телебачення – це можливість доступу до телевізійного контексту через мобільний телефон, доступ до телевізійних каналів в режимі онлайн поки що неможливий.

 

5. Формат майбутнього цифрового ефірного телебачення

Чинне законодавства, а саме Закон України «Про телебачення і радіомовлення» визначає, що кожна телекомпанія може переоформити ліцензію у зв’язку з переходом на цифрове мовлення без проведення нового конкурсу на частоту, але зі сплатою ліцензійного збору. Національна рада деталізувала це у Плані розвитку національного телерадіоінформаційного простору, де зазначила, що здійснюватиме запровадження цифрового телевізійного мовлення на засадах «гарантування ліцензіатам, які на даний час здійснюють аналогове наземне мовлення збереження поширення сигналу у цифровому стандарті без втрати аудиторії».

Також у цьому документі визначено, що основними заходами впровадження цифрового телерадіомовлення є: «формування Національною радою каналів мовлення (мультиплексів), визначення провайдерів програмної послуги» та «визначення Національною радою розподілу програм по мультиплексах та параметрів їхнього розповсюдження». Відповідно до рішення Національної ради №1260 від 3 жовтня 2007 року, в Україні має бути розгорнуто 8 мультиплексів: МХ-1, МХ-2 та МХ-3 у стандарті DVB-T (MPEG-2), МХ-4, MX-5 у стандарті DVB-T (MPEG-4), МХ-6 – DVB-H, MX-7, та МХ-8 – HDTV. Пізніше відповідно до Державної програми впровадження цифрового телерадіомовлення було зафіксовано, що стандарт MPEG-2 не буде впроваджуватися, його замінили на MPEG-4.

5 грудня 2007 року Національна рада визначила більш детальний порядок використання мультиплексів МХ-2 та МХ-3, зокрема був затверджений розподіл програм у мультиплекса з числа існуючих загальнодержавних мовників . Важливо відзначити, що згідно з рішенням Національної ради всі мовники, які зараз мовлять спільно на одному каналі мовлення отримають повноцінно окремий канал. Це стосується у першу чергу розведення НТКУ та «Ери», а також отримання двох каналів 5 каналом, оскільки формально від складається з двох компаній «НБМ» та «Експрес-інформ», кожна з яких стає самостійним мовником з повноцінним покриттях країни. Отже виклад по мультиплексах такий:

 

МХ-2:

1. НТКУ („Перший Національний”)

2. ТРК „Студія „1+1” у формі ТОВ („1+1”)

3. АТЗТ „УНТК” („Інтер”)

4. ТОВ „МК ТРК „ІСТV”

5. ТОВ ТРК „Експрес-Інформ” („5канал”)

6. ЗАТ „Новий канал” („Н”)

7. ЗАТ „ММЦ –СТБ” („С”)

8. ЗАТ „ТРК „Україна” („ТРК Україна”)

9. ТОВ „ТС „Служба Інформації” („НТН”)

Відмітимо, що виокремлення окремого повноцінного каналу для НТКУ є позитивним кроком, який дає можливість вирішити давнє конфліктне питання щодо надання ліцензії телеканалу «Ера» на мовлення разом з НТКУ. У зв’язку з намірами реформувати НТКУ за стандартами суспільного мовлення, важливо забезпечити повноцінне самостійне мовлення принаймні на одному каналі.  З іншого боку деякий подив викликає закріплення Національною радою у  Політика телеканалу поступово стала більш незалежною від Уряду та Президента України, спроби запровадити повноцінне громадське мовлення вже понад 15 років залишаються без успіху.

Ні законодавство, ні підзаконні акти не містить особливих положень щодо реформування державних мовників у зв’язку з переходом на цифрове мовлення. У запланованому Національною радою мультиплексі у МХ-3 окремого місця для Каналу суспільного мовлення. Не зрозуміло , хто і на якій базі має створювати окреме суспільне мовлення і яким нормативним актом керувався державний орган приймаючи відповідне рішення.

 

МХ-3

1 ЗАТ „ТК „ТЕТ” („Тет”)

2 ВАТ „ТК ТОНІС („Т”)

3 ТОВ „ТРО „Мульті Медіа Сервіс” („Мегаспорт”)

4 ЗАТ „ТелеОдин” („М1”)

5 ТОВ „ТРК „НБМ” („5”)

6 ТОВ „ТРК „Ера” (Ера)

7 Канал суспільного мовлення

8 резерв

9 резерв

 

MX-1 визначений для поширення кодованих каналів. 9 вільних каналів ще мають бути виставлені на конкурс. У 2008 році Національна рада провела конкурс і визначила 2 квітня 2008 року 10 переможців на мовлення у мультиплексі MX-4:

 

1. ТОВ „Векта-плюс” (Класика”)

2. ТОВ „Мирей” („Котигорошко”)

3. ТОВ „Ді.Ком” („Мандрівник”)

4. ТОВ „Лайкс” („К”)

5. ТОВ „Інтер-Ківар” („Штепсель”)

6. ЗАТ „Телеодин” („М2”)

7. ТОВ „Емпаєр Бізнес Брокерс –Україна” („5:0”)

8. ТОВ „Футурама” („Берегиня”)

9. ТОВ „Дотюей” („Цукор”)

10. ТОВ „УНІАН ТБ” („УНІАН ТБ”)

           

Конкурс супроводжувався багатьма скандалами щодо сумнівності у об’єктивності проведення відбору кращих претендентів[5]. Оскільки мова йде про створення нових загальнонаціональних телеканалів з повним покриттям усієї території України – розподіл таких частот мав відбувати без поспіху та максимально прозоро. Президент України Віктор Ющенко на засідання РНБО 11 вересня 2009 року наполягав на анулюванні виданих сумнівних ліцензій, тим більше, що мовлення телеканали протягом року з часу отримання ліцензії так і не розпочали. Національна рада оголосила перевірку у вересні 2009 року, очікувалося, що ліцензії будуть таки анульовані однак цього не сталося до березня 2010 року. Тепер на питання чинності ліцензій буде впливати також і політичний чинник зміни влади у державі та у Національній раді зокрема.  

 

16 липня 2008 року Національна рада прийняла рішення про створення МХ-5 як цифрового регіонального каналу мовлення. У ньому автоматично мають право отримати місце всі канали, які мовлять у цьому регіоні на регіональному або місцевому рівнях. Первинно розгортання мультиплексу заплановане у  Сумській, Одеській та Закарпатській областях. Цього ж дня було прийняте рішення про створення загальнонаціонального каналу мовлення МХ-6 (мобільне мовлення у стандарті DVB-H).

     

6. Ліцензування цифрового мовлення та провайдерів

     

Законодавство передбачає, що телевізійне мовлення здійснюється на підставі ліцензії, яка видається на конкурсних засадах. Ці правила застосовуються для цифрового ефірного мовлення з тим винятком, що без конкурсу мають можливість отримати ліцензію ті мовники, які вже мовлять на аналогових частотах. Всі інші вільні місця в мультиплексах мають бути розподілені на умовах конкурсу.

5 грудня 2007 року рішенням №1715 Національна рада оголосили конкурс на 8 вільних каналів у мультиплексі МХ-4. До цього часу це єдиний конкурс, який був проведений щодо цифрового телебачення. Особливістю цього конкурсу стало також те, що учасники були зобов’язані сплатити конкурсну заставу у розмірі близько 9 000 евро[6], яка хоча й була передбачена Законом, декілька років не застосовувалася Національною радою на практиці. Ця застава не повертається тим, хто програм у конкурсі.

За результатами конкурсу у квітні 2008 року було відібрано 8 зовсім не відомих компаній, які не мають жодного досвіду на телевізійному ринку, та ще 2 частково відомі. Інтернет видання «Телекритика» провело власне розслідування[7]конкурсного процесу, яке визнало, що конкурс було проведено непрозоро, а компанії переможці мають ознаки фіктивних. Значно пізніше у вересні 2009 року, коли більшість із компаній, що отримали ліцензії так і не вийшли в ефір, Президент України Віктор Ющенко на засіданні РНБО, присвяченому цифровому телерадіомовленню жорстко розкритикував діяльність Національної ради щодо проведення ліцензування у мультиплексі МХ-4 та закликав скасувати незаконно видані ліцензії. 16 вересня 2009 року за результатом звернення Президента України Національна рада вирішила провести перевірки всіх телекомпаній, які отримали ліцензії у МХ-4.

На базі нового проліцензованого мультиплексу МХ-4власне й планувалося pозгортання цифрового телерадіомовлення в цілому по Україні.  Як виявилося, нові компанії не тільки не здатні інвестувати у просування цифрового мовлення чи забезпечення населення соціальними сет-топ-боксами, але й взагалі не виробляють практично жодного телевізійного контенту. Як наслідок мультиплекс МХ-4 був запущений офіційно 1 квітня 2009 року, при цьому Національна рада дозволила наповнити його іншими телеканалами, які є в українському телеефірі.

Ще одна проблема у ліцензування, пов’язана з переходом на мовлення у цифровому форматі закладена у Законі України «Про телебачення і радіомовлення» і стосується сплати ліцензійного збору. Стаття 31 Закону передбачає, що за переоформлення ліцензії на мовлення у зв’язку із переходом від аналогового до цифрового мовлення справляється плата в розмірі ліцензійного збору, передбаченого за видачу відповідної ліцензії на багатоканальне мовлення. Разом з цим, перехід на цифрове мовлення можливий наприклад через рік, після того телекомпанія вже сплатила за ліцензію за ефірне мовлення на 10 років. Без внесення змін до Закону виправити цю проблему буде складно.

Відмінною є ситуація з ліцензування операторів та провайдерів. В Україні передбачено існування двох видів посередників між телекомпанією та глядачем – оператор телекомунікацій (ліцензія від Міністерства транспорту та зв’язку) та провайдер програмної послуги (ліцензія від Національної ради без конкурсу). Така позиція відображена у чинному з 2006 року Законі України «Про телебачення і радіомовлення» та була спрямована у першу чергу на те щоб зобов‘язати всіх кабельних операторів отримувати ліцензію Національної ради та ліцензувати перелік програм, які подаються у кабелі. 

У ставленні до операторів та провайдерів, Закон практично прирівнює мовлення у цифрових ефірних мультиплексах до мовлення у кабельних мережах з точки зору наявності функцій оператора з технічного обслуговування та провайдера програмної послуги – який пакетує мультиплекс. Однак, якщо для кабельного мовлення ці дві функції поєднуються в одній особі, то для цифрового можуть бути розділені.

На відміну від аналогового ефірного мовлення, коли телерадіоорганізація може самостійно володіти передавачем або заключити договір з тим чи іншим суб’єктом підприємницької діяльності на надання телекомунікаційних послуг, ситуація у цифровому мовленні є відмінною. Існуватиме монопольна організація, яка надаватиме послуги пакетування мультиплексів і кожна телерадіоорганізація зобов’язана буде укладати договір лише з нею. Ця ж організація може бути оператором телекомунікацій, або оператором може бути інша особа, але оператор для мультиплексу також буде один практично без можливості вибору.

У той же час Закон про телерадіомовлення не дає чіткості у питанні ліцензування операторів та провайдерів, таким чином де-факто, надаючи право Національній раді видавати ліцензії на монопольні послуги навіть без проведення конкурсу. Так перша ліцензія провайдера програмної послуги для мультиплексу МХ-4 була видана 16 січня 2008 року без конкурсу компанії «Українська цифрова телемережа» (УЦТМ). Національна рада пояснила це тим, що лише ця компанія звернулася за ліцензією, а за законом Національна рада зобов’язана подібні заяви розглядати у місячний термін і приймати рішення без конкурсу.

Через жорстку критику наступного разу Національна рада попередньо оголосила, що планує видати ліцензії провайдерам програмних послуг щодо всіх мультиплексів з першого по шостий та запропонувала подавати заявки. Хоча формально це не є конкурс, однак фактично розгляд передбачав вибір кращого претендента. Заявки від компаній були розглянуті 26 листопада 2008 року, при цьому Національна рада вирішила взагалі не визначати кращу компанію. Була видана лише одна ліцензія щодо мультиплексу МХ-6 (мобільне телебачення у форматі – DVB-H). Її отримала ТРК «Етер», м. Київ.

Законодавство про телебачення і радіомовлення не передбачає особливих змін у відносинах щодо медіа власності у контексті переходу до цифрового мовлення. Це пов’язано з тим, що українське законодавство достатньо ліберальне у цьому питанні. Закон передбачає принцип, що одна компанія  може мати одну ліцензію у відповідному регіональному сегменті (наприклад, одну загальнонаціональну, одну регіональну, та одну місцеву у кожному регіоні та місті). Разом з тим одна особа може володіти необмеженою кількістю телеканалів. Єдине обмеження – їхня частка не повинна складати 35 % ринку. Однак законодавчо не визначено, що таке «ринок» – чи його слід рахувати за рекламними надходженнями, чи за кількістю каналів чи за аудиторією. 

Одне з додаткових питань, яке виникає у контексті розбудови цифрового телерадіомовлення – це власність на вишки, передавачі та мультиплексори, через які буде здійснюватися цифрове мовлення. Закон не визначає нічого конкретного в цій сфері. Досі не зрозуміло, яку роль буде відігравати держава, а яку приватні суб’єкти. Очевидно, що державна компанія Концерн радіомовлення, радіозв’язку та телебачення (РРТ) буде оператором зв’язку, який володітиме передавальними вишками або частиною з них. Разом з цим, функції провайдерів мультиплексів передаються у приватні руки. Держава розраховує на великі інвестиції з боку бізнесу, що очевидно має означати, що власність на розбудовані мережі буде приватною.

Також в Україні не існує жодних заборон одній особі мати одночасно власність у різних видах медіа. Тобто власник однієї телекомпанії може стати і власником мультиплексу, на якому будуть виходити у тому числі конкуренти. Недосконалість закону може мати шкідливі наслідки у майбутньому.

 

7. Забезпечення населення сет-топ боксами

Найбільш соціально важливим аспектом запровадження цифрового телебачення є забезпечення населення сет-топ боксами. В Україні відсутні чіткі положення, які визначають деталі щодо цього напрямку. Однак, кілька концептуальних документів визначають, що має бути особливий порядок, який сприятиме незахищеним верствам населення. Так, Постанова №1085 Кабінет Міністрів України від 26 листопада 2008 року «Про затвердження Державної програми впровадження цифрового телерадіомовлення» встановлює, що одним з завдань є здійснити перехід телерадіоорганізацій на цифровий формат мовлення «з одночасним вирішенням питання забезпечення населення засобами приймання сигналів цифрового телерадіомовлення». Також, Постановою доручено Міністерству транспорту та зв’язку, Державному комітетові телебачення та радіомовлення разом з Національною радою з питань телебачення і радіомовлення подати у тримісячний строк[8]Кабінетові Міністрів України пропозиції щодо забезпечення населення засобами приймання сигналів цифрового телерадіомовлення.

План розвитку національного телерадіоінформаціного простору України, затверджений Національною радою України з питань телебачення і радімовлення пропонує зокрема передбачити «фінансування наступних заходів з Державного бюджету України… часткове придбання перетворювачів цифрового сигналу для соціально незахищених верств населення, придбання обладнання для роздачі сигналу DVB-Т». Також, у документі вказано, що основними принципами, якими керується Національна рада є… «перехід на цифрові стандарти телебачення за умови забезпечення прав громадян на доступ до інформації без технологічних обмежень» та «державне забезпечення соціально незахищених громадян України перетворювачами цифрового сигналу»

В Указі Президента України «Про невідкладні заходи щодо забезпечення інформаційної безпеки України» від 23 квітня 2008 року вказано, що необхідно здійснити «забезпечення державної підтримки населення під час впровадження цифрового телерадіомовлення».

З конкретних прикладів державної підтримки можна навести лише один: під час проведення експерименту у Одеські області у квітні 2009 року Одеською обласною державною адміністрацією було закуплено 4 000 сет-топ-боксів для малозабезпечених сімей.

           

Висновки

Запровадження в Україні цифрового ефірного телебачення відбувається з суттєвим відставанням від графіку, у ситуації з відсутності чіткого законодавства та за умов, коли органи влади борються між собою за повноваження у цій сфері та за можливість впливати на грошові потоки. Значною проблемою є відсутність чіткої нормативної бази, яка би визначала напрямки руху. Розробка такого законодавства є однією з задач для Верховної Ради України. Однак ще більшою проблемою є відсутність злагодженої роботи різних органів державної влади, особливо органів, що відносяться до системи Кабінету Міністрів України, та незалежного аудіовізуального регулятора – Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, який не підпорядкований Уряду. На рівні закону важливо чітко розмежувати повноваження різних державних органів щодо запровадження цифрового телебачення, зокрема повноваження органів, що входять до структури виконавчої влади та Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення.

Економічна складова запровадження цифрового мовлення обтяжена складною економічною ситуацією у зв’язку зі світовою фінансовою кризою та як наслідок обмеженими можливостями фінансування проекту як з боку приватних інвесторів, так і з боку держави. 



[1] Згідно з даними Звіту Національної ради з питань телебачення і радіомовлення за 2009 рік

[2]  Найбільша компанія у столиці України м Києві, яка надає послуги як кабельний оператор, а також як Інтернет провайдер

[3]http://www.kyivstar.net/personal/contract/services/mobile_tv/

[4]http://www.life.com.ua/index.php?area=lifebox&lng=uk&page=15-25

[5]http://telekritika.ua/cabletv/2008-06-12/39689

[6] 65 773,97 грн., що складає 5 % від максимального розміру ліцензійного збору.

[7] http://telekritika.ua/cabletv/2008-06-12/39689

[8]Тобто до 22 липня 2009 року, оскільки Постанова набула чинності лише 22 квітня 2009 року

Ми надаємо безоплатні консультації із юридичних питань у сфері інформаційного та медійного права. Будемо раді поділитися з вами своїм досвідом.

Листи з інших питань не розглядаються.

Докладніше про консультації

 

Для того, щоб отримати інформацію, яка вас цікавить, зверніться до нас за допомогою гарячої лінії: