Сьогодні, 21 січня 2021 року, Європейський суд з прав людини прийняв довгоочікуване рішення у справі “Лещенко проти України”. У ньому суд встановив порушення статті 10 Конвенції (право на свободу вираження поглядів).
Справа стосувалась двох випадків, по яким було подано заяви до суду: (1) відмови в доступі до інформації про продаж державної земельної ділянки у Межигір‘ї колишньому президентові України Віктору Януковичу, (2) відмови в доступі до клопотання народних депутатів про неконституційність Закону України “Про засади державної мовної політики”.
Обставини справи
Заявником у цій справі є Сергій Лещенко, на той момент журналіст інтернет-видання “Українська правда”, відомий своїми численними публікаціями про українську політику та антикорупційними розслідуваннями.
Перший випадок – Межигір’я
У 2011 році Сергій Лещенко вів журналістське розслідування щодо обставин продажу державної резиденції Межигір’я президенту Віктору Януковича. Справа в тому, що садиба площею 140 га є державною власністю. У 2007 році більша її частина (136,6 га) була приватизована двома компаніями, які відповідно до розслідувань “Української правди” мають зв’язок з родиною та близькими друзями Януковича. А у 2010 році пан Янукович придбав у держави ще 1,76 га землі Межигір’я.
У травні 2011 року заявник надіслав запити до Вишгородської державної адміністрації та Адміністрації Президента з проханням надати дозволи адміністрації на продаж землі, договір купівлі-продажу землі та ціну такого договору, з дотриманням вимог Закону України “Про доступ до публічної інформації”. У задоволенні обох запитів було відмовлено з аргументацією, що це може бути втручання в особисте життя.
19 грудня 2011 року Окружний адміністративний суд м. Києва відмовив у задоволенні позову заявника про визнання відмови місцевої адміністрації незаконною та зобов’язання надати йому запитувану інформацію.
У своєму рішенні суд, посилаючись на статтю 32 Конституції, статтю 301 Цивільного кодексу та статтю 11 Закону про інформацію, постановив, що запитувана інформація є конфіденційною, оскільки вона стосується особистого і сімейного життя пана Януковича. Крім того, посилаючись на Резолюцію №1165 (1998) ПАРЄ про право на приватність, суд зазначив, що стаття 10 Конвенції не повинна розглядатися як така, що дозволяє медіа втручатися в особисте життя осіб під приводом суспільного інтересу до публічних осіб. І загалом, право на захист особистого та сімейного життя гарантоване кожному, незалежно від його статусу в суспільстві.
15 березня 2012 року Київський апеляційний адміністративний суд підтримав рішення суду першої інстанції, а 20 листопада 2012 року Вищий адміністративний суд підтримав рішення суду апеляційної інстанції.
Другий випадок – Закон про мовну політику
У 2012 році заявник опублікував декілька статей про політичні дискусії навколо прийнятого в той час Закону України “Про засади державної мовної політики” (Закон Ківалова-Колесніченка), що змінив правила використання української, російської та інших мов.
У листопаді 2012 року заявник надіслав запит до Конституційного суду України з проханням надати йому копії клопотань народних депутатів про неконституційність Закону про мовну політику та процедури його прийняття, з дотриманням вимог Закону України “Про доступ до публічної інформації”. У задоволенні запиту було відмовлено через те, що це є “інформацією для службового користування”.
25 січня 2013 року Окружний адміністративний суд м. Києва відмовив у задоволенні позову заявника про визнання відмови Конституційного суду України незаконною. Суд зазначив, що клопотання народних депутатів містять особисті дані фізичних осіб та використовуються як матеріал при підготовці рішень Конституційного Суду, а доступ до матеріалів справи мають лише сторони конституційного провадження.
21 березня 2013 року Київський апеляційний адміністративний суд скасував рішення суду першої інстанції. На думку суду, відсутні підстави вважати клопотання народних депутатів “інформацією для внутрішнього використання” і мають бути надані, адже стосуються питань, що становлять суспільний інтерес.
30 травня 2013 року Вищий адміністративний суд скасував рішення суду апеляційної інстанції та відмовив у задоволенні позову. Суд постановив, що заявник не є стороною в процесі і не має права доступу до матеріалів справи.
Рішення суду
У своєму рішення Європейський Суд оцінював:
(1) чи була відмова в доступі до інформації втручанням у свободу вираження поглядів. Для цього Суд використав критерії, розроблені у справі “Угорський Гельсінський комітет проти Угорщини” (Magyar Helsinki Bizottság v. Hungary) 2016 року:
(а) мета запиту на інформацію
(b) характер інформації, що запитується
(c) роль запитувача інформації в “отриманні та передачі” її громадськості
(d) готовність та доступність інформації
(2) чи було втручання у свободу вираження поглядів виправданим? Для цього Суд використав так званий “трискладовий тест”.
Втручання у свободу вираження поглядів є допустимим, якщо воно:
- встановлене законом,
- відповідає законній (легітимній) меті,
- необхідне в демократичному суспільстві.
Чи було втручання у свободу вираження поглядів?
(а) Мета запиту на інформацію
Заявник переконливо доводив, що інформація потрібна для його журналістської роботи. У зв’язку з цим Суд вважає, що збір інформації може бути відповідним підготовчим етапом у журналістській діяльності (§68).
Крім того, Суд зазначив, що пояснення причин не є обов’язковим елементом запиту на інформацію відповідно до національного законодавства, а саме Закону України “Про доступ до публічної інформації” (це вже було встановлено Судом у справі “Центр демократії та верховенства права проти України” 2020 року).
(b) Характер інформації, що запитується
Суд вважає, що в обох випадках запитувана інформація відповідає критерію суспільного інтересу. Адже у першому випадку мова йшла про придбання колишнього державного майна тодішнім Президентом України. А у другому випадку мова була про конституційне оскарження Закону про мовну політику (§64).
(c) Роль запитувача інформації в “отриманні та передачі” її громадськості
На думку суду, роль заявника на той час, як видатного журналіста-розслідувача не викликає сумнівів. Аргументи уряду про те, що заявник був не єдиним журналістом, який розслідував питання Межигір’я, лише підтримують висновок про те, що запитувана інформація становила суспільний інтерес, а роль заявника була особливою. Що стосується другого випадку, незважаючи на те, що основним інтересом заявника як журналіста були звинувачення у корупції, він демонстрував інтерес і до питань мовної політики (§65-66).
(d) Готовність та доступність інформації
Запитувана інформація стосувалась конкретної майнової операції та конкретного клопотання про конституційність закону. Немає підстав сумніватись, що така інформація була “готовою і доступною” (§67).
Враховуючи вищенаведене, Суд переконаний, що відмова в задоволенні обох запитів заявника на доступ до інформації погіршила здійснення його свободи отримувати та передавати інформацію відповідно до статті 10 Конвенції.
Чи було втручання у свободу вираження поглядів виправданим?
У першому випадку Суд зазначив, що положення національного законодавства перешкоджають будь-яким обмеженням доступу до запитуваної інформації (§89). Так, частина 5 статті 6 Закону України “Про доступ до публічної інформації” чітко зазначає, що не може бути обмежено доступ до інформації про володіння, користування чи розпорядження державним майном, у тому числі до копій відповідних документів.
У другому випадку Суд зазначив, що обмеження не є необхідним у демократичному суспільстві, а національні суди не проводили оцінки чи переважає суспільний інтерес шкоду від оприлюднення запитуваної інформації, як це передбачає частина 2 статті 6 Закону України “Про доступ до публічної інформації” (§107).
Таким чином, в обох випадках Суд встановив порушення статті 10 Конвенції.
