Першого лютого 2008 року виповнилося три роки з моменту заснування Інституту медіа права. До нашого триріччя ми випустили ювілейний, 100-й випуск нашого електронного віснику. Число 100 є певною мірою символічним, адже навіть ефективність діяльності нового уряду оцінюють за перші 100 днів його роботи. Тож ми вирішили зробити цей вісник трохи незвичним. Зазвичай Ви отримуєте вісник із подіями за один-два тижні. Ювілейний випуск ми вирішили зробити у вигляді аналітичного звіту щодо подій у медіапросторі за останні три роки – з моменту випуску першого вісника у лютому 2005-го і дотепер. Вісник структуровано за темами: діяльність регулюючих органів, законодавство, запровадження суспільного мовлення, прозорість власності, роздержавлення, судові рішення тощо. Сподіваємося, що ця інформація стане вам у нагоді і допоможе розібратися, а може просто згадати про найцікавіші і найважливіші події цих років.

Ваш ІМП🙂

Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення

Діяльність Національної ради за три останні роки важко оцінити однозначно позитивно чи негативно. Отримавши спадок від головування Холода, Нацрада мала не лише навести лад у ліцензуванні, але й вирішити низку інших питань, зокрема питання приміщення.

Склад та структура Національної ради

На початку лютого 2005 року постало питання про відставку старого складу Національної ради. За це, зокрема, висловився Комітет Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації, який вважав Звіт Національної ради за 2004 рік незадовільним.

Після такої рекомендації 7 членів Національної ради – Віталій Шевченко, Тетяна Лебедєва, Віктор Понеділко, Володимир Манжосов, Віктор Павленко, Віктор Лешик та Микола Фартушний – подали у відставку. Щоправда, Верховна Рада 17 березня 2005 року схвалила відставку лише одного з них – Володимира Манжосова (пан Манжосов був близьким до Партії регіонів). Його місце заняв Юрій Плаксюк, який працював до цього на посаді радника спікера парламенту. Зазначимо, спікер (Литвин) вніс кандидатуру свого радника з порушенням процедури, яка передбачала в тому числі право громадських організацій вносити свої кандидатури до профільного Комітету Верховної Ради України.

На початку березня 2005 року Центральна виборча комісія визнала В.Ф. Шевченка обраним народним депутатом України, а вже 18 березня 2005 року Верховна Рада призначила його повторно членом Національної ради.

За півмісяця Президент ухвалив рішення про дострокове припинення повноважень Віктора Павленка, Віктора Лешика, Миколи Фартушного та Олександра Бутка. На їх місце Президент призначив Андрія Мирошніченка, Владислава Лясовського, Юрія Сторожка та Ігоря Куруса.

Після формування складу Національної ради 12 квітня 2007 року таємним голосуванням обрали голову Національної ради. Ним став Віталій Шевченко, а його заступниками – Юрій Сторожук (перший заступник) та Ігор Курус. Виконавчим секретарем обрано Владислава Лясовського.

У такому складі Національна рада проіснувала два роки, а вже у лютому 2007 року Юрія Сторожка було звільнено з посади «у зв’язку з поданням заяви про відставку», а його місце посіла Тетяна Мокріді, яка до того займала посаду керівника Інформаційного департаменту блоку «Наша Україна».

11 липня 2006 року закінчився термін повноважень члена Національної ради Віктора Понеділка, оскільки призначений він був за законом, що передбачав повноваження на чотири роки. Однак, мотивуючи новими змінами до закону про Національну раду (від 2005 року), що встановили п’ятирічний термін повноважень, Віктор Понеділко залишився ще на один рік. За рік, 11 липня 2007 року «знайшлася» ще одна підстава, щоб не полишати місця – ще новіші зміни до закону встановлювали: повноваження припиняються постановою Верховної Ради України. Віктор Понеділко вирішив працювати до того часу, поки Верховна Рада України його не звільнить.

Ситуація продемонструвала недосконалість закону, який чітко вказує, що, з одного боку, повноваження члена Національної ради тривають п’ять років і не можуть бути подовжені, а з іншого боку – закон не містить чіткої процедури припинення повноважень у зв’язку із закінчення терміну. Норма закону про необхідність постанови Верховної Ради вочевидь має стосуватися лише припинення повноважень із ініціативи Верховної Ради.

Можемо лише припустити, що Верховної Рада планує ухвалити рішення про припинення повноважень Віктора Понеділка разом із припиненням повноважень ще одного члена Національної ради – Тетяни Лебедєвої, п’ятирічний строк повноважень якої спливає 20 лютого 2008 року.

За рік, 25 січня 2006 року Національна рада з питань телебачення і радіомовлення ухвалила рішення №60, за яким було затверджено структуру Національної ради, котра, зокрема, передбачила створення управління координації роботи регіональних секретаріатів, яке поділяється на дев’ять секретаріатів, юрисдикція котрих поширена не за адміністративно-територіальними одиницями, а за історичними регіонами: Києво-Сіверським, Слобожанським, Донбаським, Запорізьким, Кримсько-Таврійським, Приморським, Подільсько-Буковинським, Карпатським та Поліським.

 

Регулювання діяльності Національної ради

Закон про Національну раду протягом 2005–2007 років змінювався двічі – у 2005-му та 2006-му. Третього березня 2005 року закон було викладено у новій редакції. Ключовими змінами закону були: суттєве скорочення підстав для дострокового звільнення, скасування інституту ротації, обрання Голови Національної ради самою Національною радою, скорочення повноважень Голови, зміна порядку застосування санкцій та інші. Більшість цих змін були ініційовані юристами Інституту медіа права. Утім, не обійшлося і без ложки дьогтю. Закон містив норму, за якою або Президент, або Верховна Рада могли відправляти у відставку весь склад Національної ради. Щоправда, в останній редакції закону зі змінами від 12.01.2006 цю норму було змінено і наразі звільнення усього складу Національної Ради можливе лише за умов незадовільного схвалення річного звіту Національної ради і лише якщо цей звіт не буде схвалено ані Верховною Радою, ані Президентом.

2006 року до закону було внесено зміни у зв’язку з прийняттям нової редакції Закону «Про телебачення і радіомовлення». Цими змінами, зокрема, було подовжено термін повноважень членів Національної ради з чотирьох до п’яти років. Також зміни до закону стосувалися повноважень Голови Національної ради, прав та обов’язків представників Національної ради, тощо. Крім того, Національна рада отримала повноваження щодо ліцензування провайдерів програмної послуги, право розробки і затвердження Плану розвитку національного телерадіоінформаційного простору. План було ухвалено 9 листопада 2006 року (з подальшими змінами). На основі Плану ведеться прорахунок частот, і лише на його основі Національна Рада ухвалює рішення щодо створення та розвитку каналів мовлення, мереж мовлення та телемереж, які передбачають використання радіочастотного ресурсу України, визначає конкурсні умови на отримання ліцензій на мовлення тощо. План публікується на сайті та в бюлетені Національної ради. Останній був заснований рішенням №103 від 8 лютого 2006 року на підставі змін до закону про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення, де їй було надано право на заснування друкованих ЗМІ.

Ще трохи про членів Національної ради

У зв’язку зі змінами до закону про телебачення і радіомовлення і, відповідно, до закону про Національну раду без жодного попереднього обговорення з‘явилася зміна, яка подовжила термін повноважень членів Національної ради на рік – з чотирьох до п’яти років. У приватних бесідах члени Національної ради вказували, що оскільки вони призначені за старим законом, то мали би виконувати повноваження чотири роки, однак після закінчення чотирирічного терміну ніхто з членів Національної ради свою трудову книжку не забрав. Таким чином, член Національної ради Віктор Понеділко, строк повноважень якого мав закінчитися 11 липня 2006 року, та Тетяна Лебедєва, яка мала б припинити 20 лютого 2007 року, продовжили виконання своїх повноважень. До речі, працівники профільного Комітету Верховної Ради України зазначають, що саме члени Національної ради були останніми, хто доопрацьовував текст закону перед його прийняттям.

Навіть після закінчення строку повноважень Віктора Понеділка у липні 2007 року він продовжує виконувати повноваження, що, безперечно, вказує на колізію всередині закону, адже положення про звільнення члена Національної ради постановою Верховної Ради вочевидь суперечить положенню про 5-річний термін повноважень члена Національної ради. Утім, можна висловити припущення, що політикум вирішив убити одним пострілом двох, а скоріше трьох «зайців», адже потенційно Національну раду може полишити нинішній заступник Голови Національної ради Ігор Курус, кандидатура якого розглядається на посаду Голови Держкомтелерадіо. Таким чином, у лютому в Національній раді вірогідна наявність трьох вакансій. Причому, одночасна відсутність трьох членів Національної ради означає відсутність кворуму. Щоправда, не виключена можливість і повної відставки Національної ради, і цьому є передумови, адже нарікань на роботу Національної ради є чимало – це стосується і порядку проведення перевірок, і порядку проведення конкурсів, застосування санкцій, зокрема за наслідками останньої виборчої кампанії, та дотримання «мовних вимог» та вимог щодо «національного продукту» і, зрештою, впровадженням «цифри». Тож у медіаринку і медіамагнатів є достатньо підстав для лобіювання питань щодо заміни деяких членів Національної ради. Найактивніше заміну членів Національної ради підтримує Партія регіонів. З іншого боку, це якраз робить менш імовірним підтримку цього рішення з боку Президента України. Партія регіонів уже робила спроби посилити кадрові повноваження Верховної Ради – 2007 року Олена Бондаренко реєструвала законопроект, який давав би Верховній Раді та Президенту можливість відкликати свої четвірки членів Національної Ради незалежно один від одного.

Державний реєстр телерадіоорганізацій України

Одним із позитивів нового закону про телебачення і радіомовлення є вимога щодо відкритості інформації про телерадіоорганізації, в т.ч. про їх засновників. Тож 17 січня 2007 року Національна рада вперше ухвалила рішення про оприлюднення відомостей Державного реєстру телерадіоорганізацій України. Такі відомості мають розміщуватися на веб-сайті та двічі на рік публікуватися в офіційному бюлетені Національної ради.

За законом, у реєстрі зазначаються всі зміни щодо ліцензії: про подовження, переоформлення чи внесення змін до ліцензії, видачу її копії або дубліката; про накладання на телерадіоорганізацію штрафних санкцій, рішення про визнання ліцензії недійсною та про її анулювання. Крім того, в реєстрі зазначаються назва телерадіоорганізації, позивні, логотип, товарний знак (за наявності), її програмні цілі або тематична спрямованість; юридична та поштова адреси, контактні телефони та електронна адреса; дата і номер рішення про видачу ліцензії на мовлення; серія та номер ліцензії; термін її дії; вид (види), обсяги і час мовлення; територіальні характеристики мовлення (загальнонаціональне, регіональне або місцеве з визначенням відповідних областей, районів і населених пунктів).

Окрім цього, до реєстру вноситься інформація про власників і засновників телерадіоорганізації та про особовий склад керівних та наглядових органів телерадіоорганізації. Утім, ці відомості стосуються лише першого рівня власності, який часто не відображає реального власника телерадіоорганізації, адже дослідження Інституту медіа права показали, що більшість відомостей про власників загальнонаціональних мовників можна віднайти щонайменше на другому рівні власності. Проблемою також залишається те, що Національна рада оприлюднила далеко не всі відомості з тих, що визначені законом.

Громадська рада при Національній раді

Національна рада 2005 року прийняла рішення про необхідність впровадження Громадської ради при Національній раді. Сама рада мала би складатися з професійних некомерційних, недержавних організацій, для яких інформаційні відносини є основною сферою діяльності, а також авторитетних фахівці цієї сфери, запропонованих громадськістю.

Сама ідея запровадження громадської ради була досить прогресивною, адже це дає чи не єдиний шлях індустрії і громадськості впливати на діяльність державного органу, зауважувати недоліки і пропонувати вирішення складних ситуацій.

Конкурс було оголошено 30 червня 2005 року, а вже 12 жовтня раду булу сформовано. Щоправда, діяльність ради до 2007 року не провадилася через низку обставин. Тому 2007 року Національна рада ухвалила рішення про її розпуск і, водночас, оголосила про створення нової Громадської ради при Нацраді.

5 грудня 2007 року нову Громадську раду було сформовано. Головою ради було обрано Юрія Покальчука, письменника, віце-президента Асоціації українських письменників. До складу ради увійшли Ольга Большакова, голова правління Східноєвропейського інституту проблем медіа; Юрій Гирик, заступник завідуючого секретаріату Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації; Володимир Горобцов, заступник голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України; Вікторія Добринська, консультант Центру громадських ініціатив «Інформаційне суспільство»; Валерій Іванов, президент Академії української преси; Констянтин Квурт, голова правління Міжнародного громадського об’єднання «Інтерньюз-Україна»; Петро Лисенко, заступник завідуючого відділом із питань інформаційної політики, видавничої та архівної справи, завідуючий сектором із питань інформаційної політики Секретаріату Кабінету Міністрів України; Віктор Майков, фінансовий директор Фундації «Центр суспільних медіа»; Павло Моісеєв, директор із правових питань Міжнародного громадського об’єднання «Інтерньюз-Україна»; Катерина М’ясникова, виконавчий директор Незалежної асоціації мовників; Василь Самохвалов, директор із розвитку фундації «Центр суспільних медіа»; Тарас Шевченко, директор Інституту медіа права. Як колективні члени до складу Громадської ради увійшли: Катерина Котенко, асоціація «Індустріальний телевізійний комітет»; Галина Танчак, Асоціація мережевих телерадіомовників України; Федір Баландін, Асоціація українських письменників; Тетяна Кудрицька, громадська асоціація «Комітет захисту свободи слова та права на інформацію»; Тетяна Катюжинська, Національна спілка журналістів України; Андрій Соломаха, Центр громадських ініціатив «Інформаційне суспільство».

Громадську раду уповноважили забезпечувати врахування громадської думки у процесі підготовки та виконання рішень Національної ради; реалізації права на свободу слова та права на інформацію; проведення моніторингу порушень прав і свобод громадян у телерадіопросторі України, поширення відповідної інформації; сприяння практичній реалізації в Україні прав на інтелектуальну власність, авторських та суміжних прав у сфері телерадіопростору.

Держкомтелерадіо

Увага до Держкомтелерадіо за останні три роки приверталася неодноразово. Цей орган, що за досить дивних обставин потрапив у Конституцію, тим самим отримавши статус органу з особливою процедурою призначення керівника, не може не привертати до себе увагу. Це пов’язано, перш за все, з не менш дивним переліком його повноважень, 30 із яких він не може виконувати в принципі, крім того, це фактична влада над державними мовниками, як обласними ТРК, так і НТКУ з НРКУ.

Утім, ми звернемо основну увагу на дві ключові події, що мали місце за цей період – це зміна керівника цього органу та намагання створити суспільне мовлення.

«Чижіада»

Інститут медіа права неодноразово звертав увагу на незаконне призначення Івана Чижа головою Держкомтелерадіо 2003 року. Така ситуація виникла у зв’язку з тим, що, згідно з рішенням Конституційного суду, назву Державного комітету телебачення і радіомовлення та інформатизації було змінено відповідно до назви, яка зазначалася у Конституції. Через цю зміну було звільнено і голову старого, вже неіснуючого органу. Однак, щоб призначити голову Держкомтелерадіо, слід було дотриматися процедури, за якою голова призначався Президентом за поданням Верховної Ради. Утім, Президент проігнорував цю норму і призначив його своїм указом.

4 березня 2005 року відбулася перша спроба усунути Чижа, яка, на жаль, провалилася. Верховна Рада не змогла набрати необхідні 226 голосів, щоб дати Президенту згоду на його звільнення.

Лише за рік це питання вирішилося. 26 липня 2006 року Комітет Верховної ради з питань свободи слова та інформації своїм рішеням підтримав подання Голови Держкомтелерадіо І. Чижа про своє звільнення. 12 вересня 2006 року Іван Чиж був звільнений, за це проголосували 387 народних депутатів. А за два дні його місце посів Едуард Прутнік.

До речі

У зв’язку з набуттям чинності новою Конституцією Державний комітет телебачення і радіомовлення де-юре втратив статус Конституційного органу. Це сталося через те, що під час написання змін до Конституції сполучник «і» замінили на сполучник «та». Формально утворилося два органи – «Державний комітет телебачення і радіомовлення» та «Державний комітет телебачення та радіомовлення». Перший існує і по цей день і юридично не є конституційним, а другий наразі не створений. Ця ситуація могла б бути вирішена найближчим часом, а саме під час зміни керівника Держкомтелерадіо, яка прогнозується у січні-лютому 2008 року.

Перший громадський

З моменту приходу Едуарда Прутніка й у зв’язку з провалом закону про суспільне телебачення в Держкомтелерадіо виникає ідея, яка звучала ще під час численних баталій довкола законопроекту про суспільне мовлення – об’єднати всі ОДТРК та КДТРК та ДТРК «Крим» в один канал громад. Тестування такого проекту проводилося на каналі «УТР», де за визначеною сіткою вели двогодинні мовлення ОДТРК.

У січні 2007 року Едуард Прутнік оголошує про намір запустити на базі ОДТРК «Мегаканал», тобто так званий канал громад, а вже 13 серпня 2007 року новини з логотипом «Першого громадського» (та КДТРК у Києві) з’явилися в вечірньому ефір ОДТРК. Зазначимо, що така спроба є і цікавою, і певно мірою корисною, проте подальші дії щодо об’єднання ДТРК можуть зіткнутися з перепонами, адже створення повноцінного каналу можливе лише за умов ліцензування його Національною радою з питань телебачення і радіомовлення.

Телебачення і радіо

Закон про телебачення і радіомовлення

Основний закон для електронних ЗМІ зазнав декілька змін за останні три роки. На жаль, ці зміни привнесли більше питань, аніж відповідей, тому чергова нова редакція закону може з’явитися у стінах парламенту вже 2008 року.

Влітку 2005 року паралельно розглядалися два законопроекти: нова редакція Закону України “Про телебачення і радіомовлення» (законопроект О.Зінченка, М.Томенка, Ю.Артеменка, М.Баграєва, В.Яворівського) та проект Закону про внесення змін до статті 12 Закону України “Про телебачення і радіомовлення» (щодо фінансово-господарської діяльності НТКУ та НРКУ. Якщо перший закон мав на меті докорінну зміну закону, зокрема порядку ліцензування, перетворення НТКУ та НРКУ на державні підприємства, то другий мав на меті лише дозволити НТКУ та НРКУ мати джерела фінансування, не заборонені законом. На подив обидва законопроекти були ухвалені в цілому і набули чинності. Щоправда, законопроект про господарську діяльність діяв лише півроку, адже вже з 1 березня 2006 року набрала чинності нова редакція закону.

2005 року також розглядався законопроект про порядок призначення керівників (президентів) Національних теле- та радіокомпанії України та про припинення їхніх повноважень. Ідея цього законопроекту полягала в тому, що історично керівників НТКУ і НРКУ призначав президент, проте такий порядок не був відображений у законодавстві. Сам законопроект був ухвалений ще у жовтні 2004 року, проте Президент (Кучма) скористався правом вето, аргументуючи це тим, що ані у Верховної Ради, ані у Президента немає конституційних повноважень для призначення керівників НТКУ і НРКУ. Протягом 2005 року здійснювалися ще дві спроби ухвалити цей закон, проте Президент (Ющенко) також ветував цей закон. Зрештою, нова редакція закону про телебачення і радіомовлення вирішила це питання: Президенти НТКУ та НРКУ призначаються Президентом України за поданням Верховної Ради України. Кандидатуру Президента подає Громадська рада НТКУ(НРКУ).

Інститут медіа права послідовно відстоює доцільність регламентування окремим законом діяльність НТКУ та НРКУ, а не лише процедуру призначення та звільнення їх керівників. У такий спосіб до закону про національних мовників можна включити переважку більшість законодавчих позицій, які відповідають стандартам суспільного мовлення. На думку Інституту, такий підхід був би більш зрозумілий і для депутатів, і для громадян.

Нова редакція закону про телебачення і радіомовлення була ухвалена 12 січня, а набула чинності 1 березня 2006 року. Новелами закону стали положення про запровадження редакційних рад та редакційних статутів, нову квоту на європейську продукцію у розмірі 80%, з якої 50% мають складати твори українських авторів і виконавців; оприлюднення відомостей про засновників/власників телеканалів, ліцензування провайдерів програмної послуги, новий порядок фінансування державних мовників та ін. Водночас закон містив забагато суттєвих недоліків, серед яких – відсутність розділу про права та обов’язки журналістів, складна і заплутана термінологічна база, дискримінаційне положення щодо неповернення конкурсної гарантії (до 10% від ліцензійного платежу) до бюджету, нечіткий механізм накладення санкцій та відсутність квоти на іноземну участь, що дозволяє стовідсоткове володіння телекомпанією іноземними власниками, зокрема в офшорних зонах.

Після ухвалення закону багато змін торкнулися НТКУ та НРКУ, зокрема їх статус змінився з державних установ до державних підприємств. Крім того, закон визначив, що Верховна Рада України формуватиме Громадську раду НТКУ та НРКУ у складі 17 осіб: дев’ять осіб від депутатських фракцій, чотири особи від Президента та ще чотири від загальнодержавних об‘єднань громадян, які діють у сфері виробництва і розповсюдження телерадіопрограм. Щоправда, за два роки з моменту ухвалення громадські ради не були сформовані. Проте наразі це і не становить суттєвої проблеми, адже окрім повноваження подавати кандидатуру президента НТКУ (НРКУ) закон не обтяжив громадські ради іншими повноваженнями.

Зазначимо, що наприкінці 2006 року н. д. О. Герасим’юк внесла законопроект щодо повноважень громадських рад НТКУ і НРКУ, проте цю спробу спіткала невдача, як, власне, і законопроекту н. д. В. Надраги, В. Драчевського, І. Шарова щодо частки іноземного капіталу у статутних фондах телерадіоорганізацій та удосконалення системи державного управління.

Наразі група експертів, в т. ч. експерти Інституту медіа права, працюють над пакетом змін до закону про телебачення і радіомовлення.

ВИБОРИ

Останні два роки відшуміли двома потужними виборчими кампаніями. Перша 2006 року та друга – позачергова 2007 року кампанії відзначилися неабиякою активністю партій у медіапросторі і, відповідно, численними порушеннями, в т. ч. т. зв. сірими схемами.

Традиційно перед кожними виборами вносилися зміни до відповідних законів. Так, 7 липня 2005 року Верховна Рада України внесла перші зміни до Закону України “Про вибори народних депутатів України”. Змінами вносилися досить суттєві корективи у діяльність ЗМІ під час проведення виборів, зокрема передбачалося, що час мовлення, відведений на політичну рекламу на радіо та телебаченні, не може перевищувати 20% фактичного обсягу мовлення протягом астрономічної доби. Також ЗМІ дозволялося відмовити партії (блоку) у наданні ефірного часу чи друкованої площі, якщо надані для поширення матеріали містять заклики, спрямовані проти державності, або заклики ворожнечі. Проте закон містив норми, якими заборонялося надавати коментарі й оцінки матеріалам агітації та норми, за якими ЗМІ несли відповідальність за зміст оплаченої агітації.

17 листопада 2005 року вноситься ще один пакет змін, яким ці недоліки було усунуто. Крім того, нові зміни дали визначення передвиборної агітації та встановлено квоту на передвиборну агітацію в друкованих ЗМІ – 20% від друкованої площі кожного номера видання чи додатка до нього. Слідом за змінами до закону про вибори народних депутатів 30 листопада Верховна Рада ухвалила зміни до закону про вибори депутатів Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів. Прийняття цих змін відбувалося за досить напружених обговорень і в разі їх зриву вибори могли бути зірваними. Одним із позитивів змін можна назвати ліквідацію системи середньозваженого показника, що досить суттєво ускладнювало роботу ЗМІ.

Окрім змін до законів про вибори, депутати потурбувалися і про відповідальність за їх порушення. Так, 23 лютого 2006 року Верховна Рада України ухвалила в цілому, а 23 березня набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів України щодо відповідальності за порушення виборчих прав громадян». Цим законом, серед іншого, до Кодексу України про адміністративні правопорушення була додана нова глава «Адміністративні правопорушення, що посягають на здійснення народного волевиявлення та встановлений порядок його забезпечення». Зокрема, додається низка статей, якими встановлюються санкції за порушення порядку й обмежень щодо ведення передвиборної агітації, агітації під час підготовки і проведення референдуму з використанням ЗМІ; за виготовлення або розповсюдження друкованих матеріалів передвиборної агітації, які не містять відомостей про установу, що здійснила друк, їхній тираж, інформацію про осіб, відповідальних за випуск та порядок розміщення агітаційних матеріалів чи політичної реклами або розміщення їх у заборонених законом місцях.

До речі

Цікавий казус виник під час ухвалення змін до цих двох законів. Змінами до закону про вибори народних депутатів було одночасно внесено зміни до закону про рекламу, якими змінювалися квоти на політичну рекламу під час виборчої кампанії. Утім, у законі з’явилася суперечність, адже закон містив дві норми щодо квоти реклами на годину мовлення – 15 та 20%. На щастя, депутати вчасно помітили цю помилку (не без зауважень з боку громадськості) і разом зі змінами до закону про місцеві вибори внесли нові квоти, якими встановлювалося, що час мовлення, відведений на рекламу, не може перевищувати 15%, а впродовж виборчого процесу – 20% відсотків фактичного обсягу мовлення протягом астрономічної доби телерадіоорганізацією будь-якої форми власності. Частка реклами протягом кожної астрономічної години фактичного мовлення не повинна перевищувати 20%, а впродовж виборчого процесу – 25%.

Незалежна експертна рада з питань діяльності мас-медіа під час виборів

Важливою подією в українському медіапросторі стала ініціатива групи експертів, які у 2006 році вирішили створити Незалежну експертну раду з питань діяльності мас-медіа під час виборів, мета діяльності якої полягала у наданні експертних висновків щодо матеріалів політичної агітації в передвиборчий період. Досвід першої експертної ради був настільки успішним, що 2007 року цією ідеєю перейнялася Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, яка своїм рішенням утворила аналогічну раду на час проведення передвиборної кампанії 2007 року. Обидві ради формування 2006 та 2007 років очолював директор Інституту медіа права Тарас Шевченко.

2006 року рада надала 11 висновків, як щодо виборів народних депутатів, так і місцевих виборів, зокрема щодо матеріалів Громадянської ініціативи «Знаю» та Громадського активу Києва (ГАК). Незалежна експертна рада найчастіше розглядала відео- та аудіоматеріали на прохання Національної ради та надавала рекомендації щодо можливості трансляції цих матеріалів. До висновків Експертної ради прислуховувалися як регіональні, так і центральні телеканали, зокрема такі як «1+1» та Перший національний. На прохання телеканалу «1+1» Незалежна експертна рада займалася формуванням пар політичних партій для дебатів на цьому каналі. Експертні ради на виборах 2006 та 2007 років знаходили в роликах певних політичних сил ознаки розпалення ворожнечі, зокрема національної та релігійної. Експерти зверталися з відповідним поданням до органів прокуратури, які, на жаль, вирішили проігнорувати цю проблему.

2007 року Незалежна експертна рада розглянула 16 висновків та видала дві заяви щодо використання учасниками передвиборчого процесу т. зв. сірих схем та спекулювання на складних для суспільства темах – геополітичному виборі, історії та мовному питанні.

Досвід двох експертних рад показує ефективність їх діяльності. Щоправда, в майбутньому варто звернути увагу на застосування Національною радою з питань телебачення і радіомовлення, Центральною виборчою комісією та судами рекомендаційних висновків таких експертних рад та, потенційно, відмовитись від участі органів державної влади в заснуванні таких органів, залишивши це на розсуд медіаспільноти.

Суди проти ЗМІ під час виборі

2006 рік відзначився досить резонансною справою щодо припинення діяльності телерадіокомпанії у зв’язку з порушенням нею вимог виборчого законодавства. Так, 17 лютого 2006 року Київський районний суд м. Сімферополь за позовом виборчого блоку «За Януковича!» зупинив дію ліцензії телекомпанії «Чорноморка» до кінця виборів. Така норма була і залишається у виборчому законодавстві. На жаль, експертам не вдалося до цього часу переконати депутатів у недемократичності такого механізму. Більш того, закон містить досить нечіткі фрази, які створюють поле для маніпуляцій і виведення з передвиборчої кампанії «незручних» ТРО і журналістів.

Суть позову блоку «За Януковича!» полягала в тому, що у програмі «Календар» використовувалися опитування думок громадян, де не було зазначено кількість опитаних і статистична похибка, що, на думку позивача, було маніпуляцією свідомістю громадян і прихованою агітацією за одного з учасників виборчого процесу. Щоправда, відповідач наголошував та тому, що це не було соціологічним опитуванням, а лише висвітленням думок.

На щастя, Апеляційний суд Криму хоча і визнав дії Чорноморської ТРК такими, що порушували виборче законодавство, зокрема ч. 10 ст. 68, яка зобов’язує давати вихідні дані щодо опитування, однак не погодився з рішенням місцевого суду, що порушення, яких припустилася «Чорноморка», є грубими, і вирішив, що припинення мовлення було б занадто жорстким покаранням для телерадіокомпанії

Санкції

2006 та 2007 року Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення не обійшлася без застосування санкцій і оголосила попередження декільком телерадіоорганізаціям. Нагадаємо, що винесення попереджень тягне за собою позбавлення права на автоматичне подовження ліцензії на мовлення.

Так, 12 квітня 2006 року Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення оголосила попередження за порушення часових обмежень щодо проведення передвиборної агітації (ДКП “ТРК “Київ», Львівська ОДТРК), за ретрансляцію мовника, не передбаченого умовами ліцензії, та здійснення мовлення у час, не передбачений ліцензією (ТРК “Жиса», м. Сімферополь), за надання ефірного часу на розміщення політичної реклами за розцінками, відмінними від опублікованих у ЗМІ, або за відсутність публікації розцінок, як того вимагає закон (Севастопольська РДТРК, ТОВ ТРК “Купол», м. Київ). Львівській ОДТРК винесено попередження ще й за трансляцію соціальної реклами, яка мала ознаки передвиборної агітації, та фільму, що мав ознаки розпалювання релігійної ворожнечі (фільм блоку «Народна Опозиція»).

Першого жовтня 2007 року Національна рада оголосила попередження радіостудії «Нова хвиля» у формі ДП, м. Снятин Івано-Франківської обл.; ТОВ «Чорноморська ТРК», м. Сімферополь, АР Крим; ТОВ «ТРК» «Вікка», м. Черкаси; ТОВ «Незалежна ТРК «ІРТА», м. Луганськ; ТОВ «ТРК «МТВ-плюс», м. Мелітополь Запорізької обл.; КП «Телекомпанія «Прилуки», м. Прилуки Чернігівської обл.; ВАТ «Телеканал «Тоніс», м. Київ, а також про накладення штрафу «ТРК «Мелітополь», м. Мелітополь. Крім того, Національна рада виявила проблему щодо дотримання законодавства іноземними мовниками, що транслюються в українських кабельних мережах, зокрема програми телекомпанії «РТР-Планета» (Росія) містили ознаки порушення закону в частині участі у передвиборній агітації, котра забороняється іноземцям та особам без громадянства.

Реакція

За наслідками виборів з’явилися два документи – резолюція № 216(2006) від 01.06.2006 «Про місцеві та регіональні вибори в Україні, спостереження за якими проводилося 26 березня 2006 року» та рекомендація № 192(2006), якими Рада Європи засвідчила прогрес з боку влади щодо проведення виборів відповідно міжнародних стандартів, проте звернула увагу на недоліки, зокрема наявність розпорошеного виборчого законодавства, недоліки при реєстрації виборців та ін.

Суспільне мовлення

2005 року медіасередовище досить активно перейнялося проблемою суспільного мовлення. Наприкінці квітня 2005 року Інститут медіа права оприлюднив текст власного проекту закону про суспільне телерадіомовлення, який був розроблений експертами Інституту з урахуванням європейського модельного закону про суспільне мовлення, досвіду провідних країн світу та ситуації в України. Законопроект пропонував утворити на базі НТКУ і НРКУ дві організації суспільного мовлення, засновані на державній власності: Українське телебачення та Українське радіо, головним органом яких була б Наглядова рада, що мала б обиратися Верховною Радою України. Завдання такого органу полягало б у прийнятті найважливіших рішень щодо телерадіокомпаній, призначення президентів, формувати програмну політику та редакційні стандарти, а також здійснювати контроль за їх виконанням.

Невдовзі після того Комітет Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації сформував робочу групу з розробки нової редакції Закону України “Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України», до якої увійшли Сергій Правденко, перший заступник голови Комітету (він же очолив робочу групу), н.д. Володимир Яворівський, н.д. Валерій Мішура, н.д. Микола Багараєв, н.д. Сергій Гмиря, Голова Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення Віталій Шевченко, Наталя Лигачова, голова ГО «Телекритика», Катерина М’ясникова, виконавчий директор НАМ, Валерій Іванов, президент Академії української преси, Тарас Шевченко, директор Інституту медіа права, Віталій Замніус, директор програми засобів масової інформації Міжнародного фонду “Відродження», Олексій Дніпров, керівник служби Віце-прем‘єр-міністра України, Олена Кондратенко, заступник керівника служби Віце-прем‘єр-міністра України, Юрій Гирик, заступник завідуючого секретаріатом Комітету з питань свободи слова та інформації.

За основу роботи було взято законопроект Інституту медіа права, до якого і вносилися зміни. А вже за місяць законопроект було перероблено й офіційно зареєстровано у Верховні Раді України під номером №7539 – «Про внесення змін та доповнень до Закону України “Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України» (нова редакція). Слід зазначити, що в основу розробленого законопроекту увійшов проект Інституту медіа права. В липні Верховна Рада ухвалила цей законопроект у першому читанні, щоправда депутати вирішили, що Наглядова рада має складатися в рівних частинах не лише з представників громадськості, але з представників депутатських фракцій.

У жовтні законопроект не пройшов друге читання і був направлений на повторне друге читання, в листопаді ця ситуація повторилася, а 22 грудня 2006 року законопроект не набрав голосів і був знятий з розгляду.

Оцінюючи причини провалу законопроекту, можна сказати, що основною причиною є небажання влади втрачати потужного підконтрольного мовника. Крім того, створенню суспільного мовлення перешкоджає необізнаність як населення, так і народних обранців у перевагах і необхідності суспільного мовлення.

Під час обговорення законопроекту про суспільне мовлення неодноразово лунали думки щодо одночасного або поступового реформування системи державних телерадіоорганізацій та телеканалів «Культура» та «УТР». Щоправда, єдиної концепції так і не було напрацьовано.

Однак 10 липня 2006 року з’явилося повідомлення віце-прем’єр-міністра України В’ячеслава Кириленка про те, що Кабінет Міністрів України ухвалив «принципове рішення про реорганізацію телерадіокомпанії «Культура» та обласних телерадіокомпаній і створення на їх базі та радіочастотному ресурсі Державну телерадіокомпанію «Культура» та обласні державні телерадіоінформаційні агенції». Щоправда, це повідомлення не знайшло практичної реалізації в жодному конкретному документі. Навіть з огляду на намагання Держкомтелерадіо перетворити систему ДТРК в канал громад, фактично можна говорити лише про модифікацію сіток мовлення цих компаній.

На початку 2007 року Голова Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення Віталій Шевченко, голова Держкомтелерадіо Едуард Прутнік, Голова комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації Андрій Шевченко та голова Національної комісії з утвердження свободи слова та розвитку інформаційної галузі Тарас Петрів підписали меморандум про створення ініціативи «Суспільне мовлення», мета якої – скоординувати діяльність органів державної влади, громадськості та індустрії у процесі підготовки проекту про суспільне мовлення. Ініціатива провела перше засідання, на якому було вироблено деякі принципи і підходи до проблеми суспільного мовлення, проте через політичну кризу ця ініціатива залишається замороженою.

Прозорість [медіавласності – прим.]

Протягом 2005-2007 років Інститут медіа права провів дослідження прозорості власності деяких провідних телеканалів. Метою такого дослідження було оприлюднення реальних власників телекомпаній, а також дослідження механізму отримання такої інформації законними шляхами. Результатами таких досліджень стали схеми власності телеканалу «Інтер», «1+1», Нового каналу, 5-го каналу та М1.

Сьомого лютого 2007 року Верховна Рада України ухвалила в першому читанні проект Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення прозорості відносин власності стосовно засобів масової інформації». Законопроект містить низку положень щодо змін до законів про Національну раду з питань телебачення і радіомовлення, про пресу та про телебачення і радіомовлення, які мають на меті як обмежити іноземну власність на ЗМІ, так і надати доступ до інформації про власників.

На цей момент законопроект знаходиться в Комітеті Верховної Ради з питань свободи слова та інформації, над ним працює робоча група під головуванням н.д. Олени Бондаренко.

Роздержавлення

Процес роздержавлення в Україні триває вже понад 16 років, проте до цього моменту проблема залишається актуальною з очевидно малими зрушеннями. Активно цей процес розпочався ще 2003 року, коли декілька громадських організацій, зокрема Українська асоціація видавців періодичної преси, ініціювали розгляд цього питання в Комітеті свободи слова і навіть запропонували власний законопроект, проте зрозуміло, що на той час це намагання не могло знайти підтримки в парламенті.

Першою надією на зміни стало рішення Президента України, який доручив Державному управлінню справами (ДУС), що є засновником всеукраїнської газети «Президентський вісник» та інформаційно-аналітичного бюлетеню «Президентський контроль», здійснити заходи з припинення випуску зазначених видань. Такий крок мав би стимулювати інші органи влади, проте очікування виявилися марними.

20 квітня 2006 року Міністерство юстиції представило на розсуд експертів законопроект «Про реформування друкованих засобів масової інформації», який передбачав порядок та умови проведення роздержавлення шляхом приватизації або безоплатної передачі трудовим колективам, перетворення ЗМІ в інформаційні бюлетені або ліквідації.

У листопаді 2006 року Комітет Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації провів слухання, на яких були представлені три законопроекти щодо роздержавлення, зокрема і проект Інституту медіа права «Про редакційну свободу державної та комунальної преси в процесі роздержавлення». За наслідками слухань учасники дійшли згоди щодо створення робочої групи для розробки узгодженого законопроекту, запровадити мораторій на відчуження приміщень та іншого майна, що відноситься до основних фондів державної та комунальної преси, та на розірвання договорів оренди приміщень, в яких вони розміщуються; встановлення заборони на реєстрацію нових державних та комунальних друкованих ЗМІ та ініціювати пілотний проект із роздержавлення державних та комунальних засобів масової інформації у чітко визначений термін.

Водночас до Верховної Ради було подано два законопроекти, які б мали створити передумови для роздержавлення. Перший із них, поданий н.д. Степаном Курпілем, передбачав оголошення мораторію на відчуження майна редакцій державних і комунальних друкованих ЗМІ та на зміну їхніх керівників до прийняття Верховною Радою закону про роздержавлення. Другий, внесений н.д. Андрієм Шевченком і розроблений фахівцями Інституту медіа права, передбачав, зокрема, заборону органові влади чи місцевого самоврядування засновувати нові друковані засоби масової інформації або входити до складу засновників редакцій та установ, що виконують їх функцію. Також пропонувалося заборонити органу влади чи місцевого самоврядування вимагати від ЗМІ подавати матеріали на узгодження та накладати заборону на поширення інформації. Ці два законопроекти розглядалися в період політичної кризи навесні 2007 року, а тому їх подальша доля наразі невідома.

Гарячі законопроекти

Останні роки відзначилися постійними спробами втрутитися в медіазаконодавство з метою посилити контроль з боку держави та встановити різноманітних санкцій.

Так, наприкінці 2005 року н.д. Сергій Буряк та Василь Горбаль запропонували встановити кримінальну відповідальність за умисне поширення неправдивих відомостей про господарську діяльність фінансової установи у засобах масової інформації та/або інформаційних системах загального доступу, включаючи український сегмент мережі Інтернет.

Естафету підхопив нинішній київський голова Леонід Черновецький, який запропонував встановити відповідальність за наклеп на адресу державного діяча, тобто за поширення свідомо неправдивих вигадок, що ганьблять державного діяча (посад, передбачених Конституцією України), друкованим або іншим способом, у тому числі й анонімно.

Однак ці потуги були «перевершені» н.д. Василем Кисельовим, який вніс законопроект «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо встановлення кримінальної відповідальності за наклеп». На думку пана Кисельова, слід було би повернути до Кримінального кодексу статтю, яка би встановлювала санкцію за наклеп, яку автор визначав як «поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганблять іншу особу».

Цей законопроект не залишився без уваги медіаспільноти, зокрема 14 вересня 2006 року Національна комісія з утвердження свободи слова та розвитку інформаційної галузі поширила заяву, в якій зазначає, що кримінальна відповідальність за наклеп суперечить принципам демократичного суспільства і закликала автора законопроекту відкликати його.

Законопроект було відкликано, проте це не переконало його автора, що створює можливість для появи аналогічних проектів.

Напади на журналістів

2006 рік відзначився не лише «оригінальними» законопроектами, але й «оригінальним» ставленням до журналістів. Так, 12 липня 2006 року народний депутат від Партії регіонів Олег Калашніков напав із групою людей на знімальну групу телеканалу СТБ. За цим фактом було порушено кримінальну справу, яка, щоправда, почала одразу «буксувати». 21 вересня 2006 року Верховна Рада України утворила тимчасову слідчу комісію Верховної Ради України з питань розслідування обставин і причин загибелі журналіста Г. Ґонґадзе та з’ясування причин зволікання у розслідуванні кримінальної справи. За наслідками роботи комісії було ухвалено постанову, якою поведінку народного депутата було визнано «неприпустимою і такою, що вимагає осуду» і вирішила звернутися до Генеральної прокуратури України з проханням надати допомогу прокуратурі міста Києва для прискорення об’єктивного розгляду кримінальної справи №56-1316. Проте, справу так і не було доведено до суду, а тому журналісти змушені були звернутися до Європейського суду з прав людини.

Рішення Європейського суду з прав людини

За останні роки Україна встигла не раз «відзначитися» в Європейському суді з прав людини, зокрема програти справи за ст. 10 Європейської конвенції прав людини й основних свобод. Так, 30 березня 2005 року Європейський суд вперше встановив порушення Україною права на свободу слова. Суд за заявою «Української прес-групи» (видавець газети «День») встановив, що мало місце порушення статті 10 Європейської конвенції з прав людини. Справа стосувалася завдання шкоди репутації кандидатів на пост Президента України (вибори 1999 року) Петра Симоненка та Наталії Вітренко шляхом опублікування статей у газеті «День». На момент прийняття рішення українськими судами у 2000 році чинне українське законодавство не розрізняло фактів та оціночних суджень та покладало обов’язок доведення поширених відомостей на засіб масової інформації. Європейський суд із прав людини прийшов до висновку, що зазначені статті містили оціночні судження, які не потребували доведення. Також суд підкреслив, що політики, обираючи свою спеціальність, самі відкрили себе для можливості жорсткої критики і детального спостереження і з таким тягарем повинні погоджуватися всі політичні діячі в демократичних державах. За наслідком справи Україна мала виплатити «Українській прес-групі» більш ніж 33,5 тисячі євро.

Шостого вересня 2005 року Європейський суд із прав людини виніс ще одне рішення щодо України. У справі «Салов проти України» було визнано порушення з боку України статті 5 (заборона незаконного арешту), статті 6 (право на справедливий судовий розгляд) та статті 10 (право на свободу слова). Пан Салов, адвокат із Донецька, був представником кандидата у Президенти Мороза на виборах 1999 року. Тоді ж Салова було арештовано і засуджено до п’яти років позбавлення волі (!) за статтею про перешкоджання здійсненню виборчих прав (із відстрочкою виконання вироку). При цьому, таке перешкоджання вбачалося судом у поширенні у день виборів недостовірної інформації про смерть Кучми від алкогольної інтоксикації, яка була отримана Саловим, з його слів, із фальшивого номера газети «Голос України». У адвоката знайшли п’ять примірників газети. За рішенням суду Салов отримає 227 € матеріальної шкоди і 10 000 € моральної шкоди у гривневому еквіваленті.

Комітет свободи слова

Не секрет, що однією з важливих інстанцій у медіасфері є Комітет Верховної Ради з питань свободи слова та інформації. Останні роки відзначилися роботою чотирьох команд, що працювали в комітеті.

До лютого 2005 року Комітет свободи слова очолював Микола Томенко, якій разом із Юрієм Артеменком де-факто становили основу комітету. Саме за головування Томенка вперше було створено Громадську раду та ініційовано розгляд багатьох законопроектів.

Наступником Томенка став його заступник Сергій Правденко, який, щоправда, так і не став повноцінним головою і до кінця своїх повноважень залишався в.о. Правденку не вдалося провести закон про суспільне мовлення, зате було ухвалено нову контраверсійну редакцію закону про телебачення і радіомовлення. Після виборів 2006 року комітет очолив Андрій Шевченко, який досить активно почав відроджувати законопроектну діяльність комітету. За його головування було зареєстровано два законопроекти щодо роздержавлення, проводилась робота щодо змін до закону про рекламу, стартувала ініціатива «Суспільне мовлення» та було створено робочу групу з розробки змін до закону про телебачення та радіомовлення. Також за цей час вдалося внести деякі зміни, що стосувалися передвиборної агітації на позачергових виборах.

Громадська рада

25 жовтня 2006 року відбулось установче засідання Громадської ради з питань свободи слова та інформації. Згідно з Положенням про Громадську раду, вона є дорадчим органом при Комітеті Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації. До складу ради увійшло 23 медіаексперта та представника громадських організацій. Секретарем ради було обрано директора Інституту медіа права Тараса Шевченка. Ключовими завданнями ради було визначено експертизу та розробку медійних законопроектів, створення дискусійного майданчика, консолідація експертного середовища задля покращення інформаційних законів. Серед пріоритетів роботи Громадської ради було названо суспільне мовлення, роздержавлення преси, покращення законів «Про рекламу» та «Про телебачення і радіомовлення».

Громадська рада брала участь у розробці законопроекту про рекламу, змінами до виборчого законодавства та законопроектів щодо роздержавлення.

Вперше Громадська рада з питань свободи слова та інформації була сформована восени 2002 року, коли Комітет свободи слова очолював Микола Томенко.

Захист честі та гідності

З 2005 року відбулося кілька гучних судів за участю ЗМІ. Так, 10 лютого 2005 року Шевченківський районних суд м. Києва задовольнив позовні вимоги колишнього прем’єр-міністра України Павла Лазаренка до телеканалу «Інтер» Останній у листопаді 2004 року поширив інформацію про причетність Павла Лазаренка до замовлення вбивств Євгена Щербаня та Вадима Гетьмана. Суд задовольнив скаргу Павла Лазаренка в повному обсязі та зобов’язав телеканал «Інтер» надати панові Лазаренку 30 хвилин ефірного часу для спростування поширеної інформації.

Трьома днями раніше іншому політику, колишньому Голові Адміністрації Президента України Віктору Медведчуку, Печерський районний суд м. Києва відмовив у задоволенні позову про захист честі, гідності та ділової репутації до народного депутата Олега Рибачка, який поширив інформацію, отриману начебто із прослуханих спецслужбами телефонних розмов, у яких ішлося про причетність Медведчука до фальсифікацій результатів виборів Президента України та несанкціонованого втручання у діяльність комп’ютерного сервера Центральної виборчої комісії.

Національна телекомпанія та Національна радіокомпанія України

Не обійшлося без змін і в діяльності національних мовників. Так, 14 лютого 2005 року Президент України прийняв відставку Президента Національної телекомпанії України Олександра Савенка. Його місце невдовзі посів Тарас Стецьків. Щоправда, всі призначення-звільнення керівників НТКУ були сумнівними, адже, відповідно до діючої на той момент редакції Закону України «Про телебачення і радіомовлення», засновниками НТКУ та НРКУ мали б бути Президент і Верховна Рада., таким чином і призначення/звільнення керівників мало б також здійснюватися цими органами.

Президентство Тараса Стецьківа відзначилося досить гучним протистоянням із 2000-м колективом, який вороже поставився до змін, зокрема в новинному блоці. Щоправда, довести до логічного кінця пану Тарасу не вдалося і 8 вересня 2005 року Президент своїм указом (№1236/2005) звільнив його з посади. А вже 27 жовтня Президент видав указ №1511/2005, яким призначив Президентом Національної телекомпанії України Віталія Докаленка.

8 червня 2005 року було затверджено новий склад Наглядової ради Національної радіокомпанії України, який очолив віце-прем’єр-міністр Микола Томенко. Головним правом ради є право вносити подання до Кабінету Міністрів України щодо призначення на посаду і звільнення з посади президента Національної радіокомпанії. Також Наглядова рада визначає основні напрями розвитку та засади програмної політики Національної радіокомпанії, аналізує діяльність Національної радіокомпанії, готує та подає на розгляд Кабінету Міністрів України пропозиції щодо вдосконалення нормативно-правового регулювання діяльності Національної радіокомпанії, контролює у межах своєї компетенції стан використання Радіокомпанією закріпленого за нею майна. Щоправда, робота цієї ради тривала недовго і 8 листопада 2007 року розпорядженням Кабінету Міністрів України №975-р 2007 року склад ради було змінено. Наразі її очолює голова Держкомтелерадіо Едуард Прутнік.

Зазначимо, що остання ротація членів наглядової ради НРКУ є грубим порушенням ст. 14 закону про телебачення і радіомовлення. Адже, згідно з останньою редакцією закону, громадські ради НТКУ та НРКУ чисельністю по 17 осіб затверджується Верховною Радою України. 15 грудня 2006 року у Верховній Раді було зареєстровано проект Постанови «Про затвердження персонального складу громадських рад Національної телекомпанії України та Національної радіокомпанії України», проте Верховна Рада не розглядала це питання, чим також порушила ухвалений нею ж закон.

Реклама

Одним із найбільш популярних медіазаконів став закон про рекламу. За останні роки вносилися безліч законопроектів, які мали на меті обмежити рекламу алкоголю, тютюну, ліків, зброї, встановити правила щодо соціальної реклами, внести положення щодо політичної реклами, запровадити захист української мови в рекламі тощо. Утім, більшість проектів залишилися нерозглянутими, окрім зведеного законопроекту Миколи Томенка та Бориса Безпалого, який перебуває у Верховній Раді і чекає третього читання.

Серед відхилених законопроектів можна згадати такі:

Першого березня 2005 року Верховна Рада відхилила законопроект н.д. Ю. Артеменка щодо ідентифікації реклами та рекламування тютюнової, алкогольної продукції і зброї, який передбачав внесення норм, що встановлюють жорсткіше регулювання реклами тютюнової, алкогольної продукції і зброї та торгових марок, знаків для товарів і послуг, інших об’єктів права інтелектуальної власності, під якими випускаються алкогольні напої.

Другого червня 2005 року Верховна Рада України не підтримала у другому читанні законопроект Віталія Мішури «Про політичну рекламу». Хоча законопроект давав визначення основним поняттям, як-от політична реклама, проте в цілому його положення не відзначалися демократичністю і не узгоджувалися з виборчим законодавством.

Ще одним законопроектом, який спіткала невдача, був законопроект н.д. Юрія Бойка щодо мови реклами. Законопроект попронував встановити відповідальність за «спотворення, приниження чи зневажання української або інших мов у рекламі», а також за «виготовлення реклами з порушенням норм літературної мови». Основна вада законопроекту – наявність абстрактних категорій, що не мають жодних критеріїв виміру та можуть застосовуватися вибірково й упереджено.

Черговий «рекламний» невдаха – законопроект нинішнього харківського мера Михайла Добкіна, який передбачав збільшення попереджувального напису на рекламі тютюнових виробів і алкогольних напоїв до 45%. Законопроект було відхилено 17 січня 2006 року.

Ще дві зміни до закону про рекламу навіть не були розглянуті. Це законопроект н.д. П. Гасюка від 18 жовтня 2006 року, яким пропонувалося покласти відповідальність за зміст реклами на замовника реклами, заборонити рекламу, що «містить інформацію та/або зображення, що порушують морально-етичні суспільні норми» та розповсюдження реклами через радіотрансляційні або інші звукові мережі сповіщення пасажирів на станціях метрополітену, вокзалах, в портах та аеропортах, за винятком розповсюдження соціальної реклами». Другий законопроект від 25 грудня 2006 року пропонував доповнити закон визначеннями понять: засобів внутрішньої реклами, заходів рекламного характеру, спеціальних виставкові заходів, стимулюючих маркетингових заходів, реклами у місцях реалізації товару та посилити вимоги до таких видів реклами.

Найбільш успішними можна назвати законопроекти Бориса Безпалого та Миколи Томенка щодо використання у рекламі імен фізичних та найменувань юридичних осіб, а також щодо рекламування тютюнових виробів та алкогольних напоїв. Законопроекти ставлять на меті максимально обмежити рекламу алкоголю і тютюну, а також її вплив на малолітніх та неповнолітніх осіб. Зокрема, проектами пропонувалося заборонити рекламу тютюну в усіх ЗМІ, крім спеціалізованих. А також поступово заборонити рекламу алкогольних і тютюнових виробів і на білбордах у містах і поза ними.

Законопроекти були одночасно ухвалені в першому читання 20 жовтня 2006 року та об’єднані в один. Протягом осені 2006 – весни 2007-го над зведеним законопроектом працювала робоча група, що складалася з народних депутатів та фахівців медійної та рекламної сфери. В результаті було напрацьовано цілу низку правок, ухвалених Верховною Радою в травні. Наразі законопроект направлено на третє читання за умови, якщо весняне голосування буде визнано новою Верховною Радою.

КВОТА на дублювання

2006 рік відзначився протистоянням між Кабінетом Міністрів України та прокатниками фільмів. Таке протистояння викликане постановою №20 «Деякі питання порядку розповсюдження і демонстрування фільмів», відповідно до котрої встановлювалися квоти обов’язкового дублювання (озвучення, субтитрування) українською мовою іноземних фільмів для прокату, демонстрування, публічного комерційного та домашнього відео (у відсотках загальної кількості фільмокопій). Так, з 1 вересня 2006 р. квота мала становити не менше 20%, з 1 січня 2007-го – не менше 50%, а з 1 липня 2007 року – не менше 70%. Основною проблемою цієї постанови, на думку представників фірм, що займаються прокатом фільмів, є відсутність в Україні якісних студій дублювання.

Постанову було скасовано за півроку, проте прокатники фактично досягли протилежного результату, адже 20 грудня 2007 року Конституційний суд за поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини другої статті 14 Закону України “Про кінематографію” постановив, що іноземні фільми не підлягають розповсюдженню та демонструванню в Україні, якщо вони не дубльовані або не озвучені чи не субтитровані державною мовою, а центральний орган виконавчої влади у галузі кінематографії не має права надавати суб’єктам кінематографії право на розповсюдження і демонстрування таких фільмів та видавати відповідне державне посвідчення.

Закон про інформацію, закони щодо доступу до інформації

Найменш успішними можна назвати спроби оновлення закону про інформацію. Закон, ухвалений ще на початку 90-х років ХХ ст., потребує суттєвих змін, перш за все в частині доступу до інформації органів державної влади, місцевого самоврядування та позавідомчих органів.

Востаннє змінами до закону про інформацію займалося Міністерство юстиції України, проте експерти ще на стадії підготовки проекту відзначали його низьку якість і велику кількість суперечностей. На даний момент Законом України «Про основні засади інформаційного суспільства на 2007-2015 роки» визначено розробити і внести до Верховної Ради Інформаційний кодекс.

Незважаючи на повний застій у змінах до закону про інформацію, за цей час ухвалено багато позитивних змін, дотичних до основного інформаційного закону. Так, 22 грудня 2005 року Верховна Рада 281 голосом прийняла Закон України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України» щодо права на інформацію (законопроект М. Томенка, Ю. Артеменка, С. Гмирі, Е. Матвійчука №3547). Цей закон вніс низку змін, що стосуються дифамації, приватного життя, моральної шкоди тощо. Закон розмежував поняття честі, гідності та ділової репутації для фізичних та юридичних осіб, а також вніс зміни до ч.3 ст. 277, яка прирівнювала негативну інформацію до недостовірної. У новій редакції встановлено, що «негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного».

В той же день Верховна Рада прийняла Закон України «Про доступ до судових рішень», який уповноважив Державну судову адміністрацію України вести Єдиний державний реєстр судових рішень, до якого мають вноситись усі судові рішення судів. Закон набув чинності 1 червня 2006 року, а з 1 січня 2007 року до реєстру мають вноситися рішення судів усіх інстанцій. Щоправда, експерти Інституту медіа права зазначили, що поповнення реєстру відбувається несистематично. Так, у грудні реєстр містив рішення Запорізьких судів за лютий-червень 2007 року.

За формулою «в діжці меду – ложка дьогтю» 12 січня 2006 року Верховна Рада прийняла Закон України «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів України, Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо захисту особистих прав і свобод людини і громадянина». Закон мав змінити ст. 182 Кримінального кодексу України «Порушення недоторканності приватного життя», яка могла би підвищити відповідальність за незаконне збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди або поширення цієї інформації у публічному виступі, творі, що публічно демонструється, чи в засобах масової інформації. У разі запровадження такої зміни журналісти могли потрапити за ґрати за висвітлення приватного життя публічної особи. На щастя, 3 лютого президент ветував цей закон, вказавши на те, що Кримінальний кодекс України містить достатньо норм, які передбачають відповідальність за відповідний службовий злочин.

Ще один неоднозначний закон, ветований президентом, – Закон України «Про захист персональних даних». Цей закон мав поширюватися на обробку персональних даних в інформаційних (автоматизованих) системах та/або картотек персональних даних, окрім тих, що призначені виключно для особистих чи побутових потреб. Тобто, в першу чергу це стосується баз даних: міліції, ЖЕКів, лікарень, бібліотек, телефонних компаній тощо.

Проблемною стороною закону було віднесення баз даних журналістів та ЗМІ до сфери дії закону. Адже у разі тлумачення архівів ЗМІ як баз даних це б автоматично призводило б до їх реєстрації у спеціально уповноваженому органі (потенційно – у Державній службі спеціального зв’язку та захисту інформації України, колишньому підрозділі СБУ), в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Сьомого квітня президентом було ватовано закон із рекомендацією «забезпечити розроблення та прийняття закону, який відповідно до Конституції України та міжнародних зобов’язань нашої держави належним чином врегулював би це важливе для суспільства питання».

Дев’ятого січня 2007 року Верховна Рада вдруге ухвалила цей закон і вдруге він був ветований Президентом.

Акредитація

Проблема акредитації ЗМІ є давньою. До 2005 року акредитація була зручним інструментом для відмови у допуску до органів влади, такою вона залишаться і наразі. Хоча не можна не відзначити позитиви в діяльності деяких органів, які в правилах акредитації передбачають і інтернет-ЗМІ, чий статус донині залишається неврегульованим.

Проте, найбільшим порушником доступу до інформації, зокрема шляхом допуску журналістів на засідання державного органу, залишається Верховна Рада України. Так, 19 травня 2006 року Голова Верховної Ради України В. Литвин затвердив Положення про порядок акредитації журналістів і технічних працівників засобів масової інформації при Верховній Раді Україні (розпорядження №420). Положенням встановлено, що акредитація журналістів та технічних працівників ЗМІ здійснюється Прес-службою Апарату Верховної Ради України. Акредитованими можуть бути журналісти і технічні працівники, які є штатними працівниками вітчизняних та зарубіжних засобів масової інформації. Крім того, акредитація видається і журналістам, які не є штатними чи позаштатними працівниками засобів масової інформації, але постійно висвітлюють діяльність парламенту. Якщо такі журналісти не висвітлювали діяльність парламенту протягом сесії Верховної Ради України, що передує акредитації, Прес-служба може відмовити їм в акредитації. Така вимога суперечить ст. 3 Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації», яка не передбачає відмову в акредитації.

Цікавою є вимога щодо відомостей, які мають бути відображені в заявці на акредитацію, зокрема, засновників або видавців засобу масової інформації; його статутні завдання; періодичність випуску, тираж на час подання заявки (для друкованих засобів масової інформації); сферу (регіон) поширення засобу масової інформації; адресу засобу масової інформації; номери телефонів керівників засобу масової інформації; номери телефонів, факсу та електронну адресу служби інформації засобу масової інформації тощо. Телерадіоорганізації додатково подають копію ліцензії, виданої Національною радою з питань телебачення і радіомовлення.

Положення також містить і вимоги до акредитації журналістів інтернет-видань, зокрема вони мають вказати засновників інтернет-видань, адресу та номери керівництва. Водночас зазначимо, що в законодавстві на цей час відсутнє поняття інтернет-видання і, відповідно, його засновників.

Суспільна мораль

Діяльність Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі є не менш неоднозначною, ніж діяльність інших органів. Перш за все, комісія працює в досить дивному режимі, а ознайомитися з її рішеннями досить проблематично, адже комісія не має навіть офіційного сайту в Інтернеті.

Протягом 2005–2007 року комісія більшою мірою відзначилася кадровими ротаціями, аніж реальною активність. Так, 12 травня 2005 року Президент України своїм Указом призначив Бойка Юрія Анатолійовича Головою Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі, тим самим порушивши ст. 18 Закону України «Про захист суспільної моралі», яка передбачає, що Голову обирають зі свого складу самі члени комісії. Першого лютого 2006 року цю посаду посіла Наталя Сумська, яку цього разу всупереч закону призначив Кабінет Міністрів України. 26 липня Наталю Сумську було звільнено.

Майже рік комісія залишалася без голови (нового-старого голову Дмитра Табачника було призначено лише 8 серпня 2007 року), що не перешкодило їй 20 лютого 2007 року ухвалити рішення про критерії віднесення друкованої, аудіовізуальної, електронної та іншої продукції, в тому числі реклами, а також переданих та отриманих по комунікаційних лініях повідомлень та матеріалів до розряду порнографічної або еротичної продукції.

Наразі комісію з питань моралі очолив колишній заступник голови Держкомтелерадіо Олександр Курдінович, що наводить на думку, що Держкомтелерадіо не відмовився від бажання ліквідувати комісію і перебрати функцію регулювання моралі на себе.

Реєстрація інтернет-ЗМІ

Необхідність реєстрації інтернет-ЗМІ досить давно обговорюється в експертних колах. З одного боку, запровадження реєстрації може легко з повідомного характеру перерости в дозвільний, а з іншого – це б дало можливість інтернет-ЗМІ мати права та обов’язки нарівні з журналістами традиційних ЗМІ.

Перша і наразі єдина спроба реєструвати ЗМІ мала місце у квітні 2005 року. Тоді Міністерство транспорту та зв’язку видало Наказ «Про затвердження Порядку проведення державної реєстрації електронних інформаційних ресурсів» (№ 153 від 27 квітня 2005 року). Цей наказ одразу було піддано потужній критиці інтернет-спільнотою, адже, згідно наказу, мали б бути піддані реєстрації всі інтернет-сайти, включаючи персональні сторінки. Після численних спроб запустити реєстрацію Міністерство було змушене наказом №584 від 26 вересня 2005 року скасувати наказ №153, як такий, що «не відповідає принципам державної регуляторної політики у сфері інформатизації».

Преса

Закон про пресу є ровесником закону про інформацію і також вимагає оновлення, зокрема в частині спрощення державної реєстрації друкованих ЗМІ. Проте наразі питання про оновлення закону лунає лише з боку професійних асоціацій та громадських організацій, а зміни, що вносяться на розгляд Верховної Ради, мають більш формальний характер. Більш того, вони не є чисельними. Серед архівів віснику ІМП ми знайшли лише повідомлення про те, що 16 червня 2005 року Верховна Рада відхилила законопроект про зміни до закону про пресу, який передбачав можливість відмови у реєстрації друкованих видань зі схожими назвами.

Проте не обійшлося і без позитивних змін. 26 вересня 2005 року Президент України видав Указ № 1338/2005, яким доручив Кабінету Міністрів України у місячний термін «вирішити в установленому порядку питання щодо покладення на Міністерство юстиції України функцій з державної реєстрації друкованих засобів масової інформації та інформаційних агентств». На виконання указу Президента 30 листопада 2005 р. Кабінет Міністрів України видав постанову №1128 «Питання державної реєстрації друкованих засобів масової інформації та інформаційних агентств як суб’єктів інформаційної діяльності», відповідно до якої з 1 березня 2006 р. державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації та інформаційних агентств як суб’єктів інформаційної діяльності здійснює Міністерство юстиції. А 21 лютого реєструючий орган, Міністерство юстиції України, затвердило Положення «Про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації в Україні» та Положення «Про державну реєстрацію інформаційних агентств як суб’єктів інформаційної діяльності» (Наказ Мін’юсту №12/5 від 21.02.2006 зі змінами 23.04.2007 року). Відповідно до положення, реєстрацію друкованих засобів масової інформації загальнодержавної, регіональної (дві та більше областей) та/або зарубіжної сфери розповсюдження здійснюється Міністерством юстиції України, а місцевої сфери розповсюдження – Головним управлінням юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласними, Київським та Севастопольським міськими управліннями юстиції.

Висвітлення діяльності органів влади

Протягом останніх років не вдалося скасувати Закон України “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації”. Цей закон слабо співвідноситься з демократичними стандартами свободи слова і його наявність є не лише джерелом безпідставних витрат коштів платників податків, але й перепоною на процесі роздержавлення друкованих ЗМІ та перетворення електронних ЗМІ на суспільних мовників.

15 грудня 2005 року Верховна Рада внесла зміну до цього закону, якою встановила, що постанова про порядок і форми обов’язкового висвітлення діяльності Верховної Ради України ухвалюється на все чергове скликання народних депутатів Верховної Ради України, натомість у старій редакції депутати мали ухвалювати таку постанову на початку кожної сесії. Також цей закон визначає, що Апарат Верховної Ради України укладає угоди з державними та іншими телерадіоорганізаціями про висвітлення діяльності Верховної Ради України за дорученням Голови Верховної Ради України.

Судові справи

«Воля-кабель»

Цікавим прецедентом була судова справа за участю Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення проти ЗАТ «Воля-кабель» та телеканалів К1 і К2.

Суть спору полягав в тому, що 9 березня 2006 року Національна рада з питань телебачення і радіомовлення винесла рішення №134, яким було затверджено новий пакет універсальної програмної послуги (соціальний пакет). З цього переліку випали телеканали К1 (КТМ) та К2 (IVK), які одразу звернулися до господарського суду міста Києва. Суд ухвалив рішення на користь телеканалів і зобов’язав ЗАТ «Воля-кабель» негайно припинити порушення прав телеканалів К1 і К2 до винесення судом остаточного рішення по цій справі, а згодом ухвалив остаточне рішення. Другого червня це рішення підтвердив Київський апеляційний господарський суд, який залишив без задоволення апеляційну скаргу ЗАТ «Воля-кабель».

ЗАТ «Воля-кабель» оголосило про повернення в соціальний пакет телеканали К1 та К2 з 1 листопада 2006 року, однак «місце» телеканалів зайняли Київська державна телерадіокомпанія та парламентський канал «Рада», тому обіцянку 2006 року не було виконано. Лише 2007 року ЗАТ «Воля-кабель» розширило для абонентів пакет програм з 16-17 до 33, тим самим автоматично знявши проблему. Потенційно цьому могло «посприяти» ухвалення Національною радою 17 січня 2007 року Правил формування програмної послуги в пакетах програм провайдера програмної послуги.

«Плюси»

Ще однією гучною справою стало намагання Ігоря Коломойського увійти до складу власників телеканалу «1+1».

Так, Печерський районний суд визнав власність на 70% статутного фонду ТОВ «Студія 1+1» на користь Ігоря Коломойського. Рішення базувалося на положенні Цивільного кодексу щодо обіцянки вчинити угоду. Проте, 31 жовтня 2006 року Апеляційний суд міста Києва скасував рішення місцевого суду Печерського району суду у справі стосовно ТОВ «Студія «1+1» і відмовив Ігорю Коломойському у позові. На відкритому судовому засідання судова колегія задовольнила апеляційні скарги Олександра Роднянського та іноземного підприємства «Інтер-медіа». Суд ухвалив нове рішення у справі, відмовивши Коломойському у задоволенні позову про його право власності на частку ТОВ «Студія «1+1».

Пікантності цьому спору додавали відомості, поширені в Інтернеті, відповідно до яких Олександр Роднянський, юридично володіючи 70% статутного фонду ТОВ «Студія 1+1», фактично передав частку компанії СМЕ. Проте Коломийський знайшов спосіб контролювати «1+1», придбавши частку СМЕ, тим самим увійшовши до складу наглядової ради цієї компанії :).

Національна комісія з утвердження свободи слова та розвитку інформаційної галузі

Шостого червня 2006 року Президент України видав Указ «Про Національну комісію з утвердження свободи слова та розвитку інформаційної галузі» №493/2006.

Національна комісія, яка є консультативно-дорадчим органом при Президентові України, проводитиме моніторинг ефективності реалізації законів та інших нормативно-правових актів щодо свободи слова та розвитку інформаційної галузі, їх відповідності стандартам Ради Європи, ОБСЄ, інших міжнародних організацій та вимогам політичної складової Копенгагенських критеріїв і відповідних положень Плану дій «Україна – Європейський Союз» та підготовку проектів відповідних законодавчих, інших нормативно-правових актів.

Крім того, комісія здійснюватиме підготовку пропозицій щодо виконання зобов’язань України, які випливають із її членства в цих організаціях, і взятих зобов’язань щодо набуття членства в Європейському Союзі та виконання відповідних положень Плану дій «Україна – Європейський Союз».

Національна комісія також має опрацьовувати пропозиції щодо запровадження європейських стандартів в інформаційній галузі, зокрема щодо реформування державних та комунальних засобів масової інформації, створення та розвитку системи суспільних (громадських) засобів масової інформації, впровадження цифрового телебачення та інших новітніх інформаційних технологій, розвитку українського сегменту мережі Інтернет тощо.

Персональний склад Комісії затверджує Президент України за поданням Глави Секретаріату Президента України.

До складу комісії увійшли представники ЗМІ, зокрема Національної телекомпанії та радіокомпанії України (Віталій Докаленко та Віктор Набруско), ІСТV (Олександр Богуцький), «Телекритики» (Наталія Лигачова), державних органів – Міністерства юстиції України (Дмитро Котляр), Міністерства транспорту та зв’язку України (Віталій Гайдабура) та Національної ради з питань телебачення і радіомовлення (Віталій Шевченко), представники міжнародних та громадський організацій – ОБСЄ (Тетяна Ворожко), Міжнародного благодійного фонду «Академія української преси» (Валерій Іванов), Національної асоціації мовників (Тетяна Лебедєва), Інституту медіа права (Тарас Шевченко), адвокат Наталія Петрова та ін.

Міжнародні акти

На засіданні 31 січня 2007 року Комітет Міністрів Ради Європи схвалив дві рекомендації та декларацію у сфері ЗМІ та інформації. Це рекомендація Rec(2007)2 «Про плюралізм в медіа та різноманітність медіаконтенту», рекомендація Rec(2007)3 «Місія суспільних мовників в інформаційному суспільстві» та Декларація щодо захисту ролі медіа в демократії, у контексті медіаконцентрації.

Декларацію ухвалено у зв’язку з тенденціями монополізації медіаринку. Тому Комітет Міністрів Ради Європи звертає увагу на те, що держави мають законодавчо забезпечити і гарантувати прозорість медіавласності. Але водночас мають існувати механізми моніторингу медіаринку та медіаконцентрації.

Рекомендація Rec(2007)2 містить низку рекомендацій щодо прозорості власності, суспільних мовників, плюралізму медіа, доступ конвент-провайдерів, ліцензування мовників тощо. Зокрема, в рекомендації наголошується на тому, що держави мають пересвідчитися у достатній кількості медій, що належать різним власникам – як публічним, так і приватним. Держави мають вжити заходів для прийняття правил, що обмежують монополізацію ринку, зокрема щодо того, що одна особа не може володіти більш ніж одним «медіасектором».

Рекомендація Rec(2007)3 стосується суспільних мовників. Рада Європи звертає увагу на важливу місію, що несуть суспільні мовники, а також на те, що доступ до них повинні мати всі верстви населення. Держава має всіма засобами гарантувати безпеку і належне фінансування таких мовників. Крім того, в Рекомендації звертається увага на те, що принцип універсальності щодо суспільних мовників має втілюватися не лише в доступі до них усіх верств населення, але й мати всі необхідні ресурси, в т.ч. і технічні для свого існування.

Рекомендація також наголошує, що в еру глобалізації, міграції й інтеграції суспільні мовники мають бути посередниками в міжкультурному та міжрелігійному діалозі. Суспільні мовники також мають враховувати інтереси всіх верств населення, особливо дитячої аудиторії.